Від Стефаника до Тимошенко

Юлія Тимошенко тепер може претендувати на лаври кінорежисера. Нещодавно вона зняла та презентувала громадськості в легендарному ще з дисидентських часів столичному кінотеатрі «Україна» документальний фільм «Мати та мачуха». Тимошенко — автор і ведуча стрічки про життя українських заробітчан у Італії. Вона довела, що «найважливіше з мистецтва» їй не чуже.

Колись великий польський режисер Кшиштоф Кішльовський радив: знімаючи кіно, не вигадувати надзвичайні історії, а брати камеру та йти до людей, вибираючи реальні сюжети. Напевно, інтуїтивно так і вчинила Тимошенко. «Робити мені цей фільм було нескладно, бо є проблема, яку треба було просто щиро показати. У нас немає спецефектів, бо трагедії життєвих доль вражають найбільше», — зізнається авторка «Матері та мачухи». Вона розказує, що бачила на власні очі, як працьовитих, добрих українських жінок італійські діти починають називати мамами, а в той час рідні діти не бачать материнської ласки роками.

Фільм починається з розповіді про символічний кам’яний хрест у покутському селі Русов. До речі, як розповідає місцевий священик, ще не так давно в ньому жило півтори тисячі людей, а тепер їх кількість скоротилася на третину. Проблема одна — люди вимирають і виїжджають на заробітки.

Саме про цей русівський хрест писав свого часу геніальний новеліст Василь Стефаник. Юля у своїй стрічці нагадує: ще сто років тому українці, виїжджаючи на заробітки в далекі країни, ставили на згадку про себе на горі ці хрести. «Якщо б по всій Україні побутував такий звичай, то вона б перетворилася на суцільний цвинтар», — з перших хвилин робить висновок Тимошенко та змушує глядача замислитися над трагедією.

Сюжет «Матері та мачухи» здається простим — це подорож Юлії Тимошенко до Італії, зустрічі з українцями–заробітчанами та розповіді про їхні нелегкі долі. Водночас фільм вражає драматизмом. Коли по завершенні вмикається світло, то не лише у жінок виблискують сльози на очах.

Як же інакше можна сприймати кадри, де жіночка з Галичини намагається переконати Тимошенко (чи саму себе?), що вона щаслива на чужині, а сама плаче беззупину, заливається гіркими слізьми?

Тимошенко показує, що трагедія виживання на чужині спільна для всіх — заробітчан із Заходу і Сходу України. Її героїні— із Донбасу, Прикарпаття, Запоріжжя. «Ми тут спільні. Це в Україні нас намагаються роз’єднати за мовою, регіоном, інтеграцією», — розповідає одна з героїнь кінострічки. «Так, нам немає чого ділити, нам треба думати не про те, як інтегруватися в НАТО або в Росію, а в першу чергу — як інтегруватися в Україну», — підхоплює оповідь Юля.

Крім Стефаникового камінного хреста в Русові, другим базовим моментом стрічки, до якого авторка перекидає сюжетний місток, є пам’ятник Гарібальді в Неаполі. Саме на цьому місці зустрічаються українці, тільки–но прибувши до Італії. Тут вони шукають роботу, компенсують розмовами із земляками ностальгію зі рідним домом. Сюди ж і приїхала Тимошенко.

Пізніше вона зізналася, що була вражена побаченим і почутим. Найстрашніший висновок, який їй доводилося постійно чути від заробітчан, це те, що для них навіть чужа Італія є матір’ю, а рідна Україна — мачухою. «Я була дико вражена, коли мені розповіли, що померлі українці по кілька років лежать в італійських моргах, бо українська держава не може оформити документи, щоб перевезти та поховати людей», — розповідає після прем’єрного показу Юлія Тимошенко. А з екрана черствість українських чиновників підтверджує чоловік, якому довелося цілу добу їхати до Риму для оформлення якихось документів, із малою дитиною на руках, а йому перед носом зачинили браму посольства України в Італії. Довелося ще ніч просто неба чекати. «Я в Італії на чужій території, а до мене краще ставляться, коли я приїхав до посольства — шматочка рідної української землі, а там, як перед собакою, зачинили браму. Чому ж так відбувається?» — допитувався чоловік у Юлії Тимошенко.

За неофіційною статистикою, 5—7 мільйонів українців нині перебувають на заробітках. Скільки точно — ніхто не знає. Така трагедія нашої нації: ми не знаємо точно, скільки загинуло від рук царських катів у Батурині, скільки сконало від найстрашнішої — голодної смерті, а тепер не цікавимося, скільки ж братів і сестер від нелегкої долі розкидано по світі? Цей стан речей цілком влаштовує владу. Бо прості люди, заробивши мозолями, щороку перераховують до нас 23,5 мільярда євро! Це найбільші інвестори. Як твердить Юля, «вони своєю працею рятують економіку України».

Тимошенко, напевно, першою поставила чітке завдання: незалежно, де буде її сила (при владі, чи в опозиції), вона доб’ється, щоб Україна мала точну статистику тих, хто виїхав за кордон. По–друге, вона обіцяє, в Україні щомісяця буде оприлюднюватися чітка динаміка повернення людей. Інтелект і працьовиті люди потрібні тут — переконана лідер БЮТ.

Колись тесть Василя Стефаника радив йому: «Не пиши так страшно, Василю, бо помреш»! Документальний фільм Тимошенко так вражає, як і новели Стефаника (до речі, на презентацію фільму прибув і онук новеліста — Василь). Минуло більше ста років, а українці й надалі знімаються з рідних обійсть і йдуть у світи шукати кращої долі. Ось тільки вже не ставлять хрестів. У односельців письменника нова традиція — вони несуть фотографії тих, хто виїхав на заробітки, до музею класика. Їх там уже не одна тисяча. А місцевому панотцю ті, хто залишився вдома, замовляють службу Божу за здоров’я «Наталії, яка у Італії», «Світлани, яка у Португалії», «Ганни, яка в Іспанії».

Тимошенко у своїй стрічці не тільки об’єднала живі історії, звук, відеоряд, а й провела паралель від Стефаникового хреста до теперішнього життя наших земляків. Її висновок невтішний: поки українська влада заплющуватиме очі на проблему, покриватиме бізнес із перевезенням людей за кордон, платитиме копійчані зарплатні, будуватиме ВВП за рахунок надісланих в Україну заробітчанських грошей, нічого не зміниться. «На першому етапі ми повинні зупинити виїзд наших людей, на другому — повернути заробітчан додому, забезпечивши тут нормальні умови для життя та праці, а на третьому — варто повернути українську діаспору в Україну. Нехай приїздять і працюють у нас», — ставить амбітні цілі Тимошенко, вже не режисер, а політик.

Георгій ПУШКАШ