Сергій Васюра: «Фотографуйте тільки тоді, коли спалахне, бо ж люди не повірять». Поруч із ним — дружина Рада та син Саша. (Фото автора.)
У гаражі в Сергія Васюри, мешканця села Іваньки Чигиринського району Черкаської області, як і в кожного чоловіка, про якого люди кажуть, що «в нього — руки на місці», чимало різних інструментів. Коли дивишся, як вправно та швидко цей молодий чоловік ними працює, то розумієш, що він справді майстер на всі руки — Сергій і «болгаркою» шматок залізяки відріже, і пилкою дровиняку перепиляє, і електрозваркою арматуру з’єднає. Тільки вся річ у тім, що в нього немає правої руки, а на лівій — тонкій 30–сантиметровій кисті — лише два пальці. Цією крихітною рукою він може електровимикач вимкнути, сигарету взяти, двері відкрити. У Сергія є протези рук, що їх зробили йому в Києві кілька років тому. Але він до них так і не звик, тож сховав на горище.
З усією домашньою роботою Сергій Васюра справляється з допомогою ніг, тому й мозолі в нього на ногах просто таки хронічні. Ногою він голиться, ногою ложку тримає, ногою прикурює, ногою фарбує, якщо треба, щось ремонтує.
«Я вдома сам усе роблю. Але буває, що й люди звертаються та просять, наприклад, огорожку чи хрест зварити — ніколи не відмовляю», — пояснює «Україні молодій» Сергій Васюра і демонструє свої здібності. З гаража він виносить «козел» і кладе ногою на нього півтораметровий цурпалок вишні. Далі ногою знімає з пилки чохол і на праву ногу надіває ручку від пилки. При цьому він не лише тримає рівновагу, стоячи на лівій нозі, а й за якусь мить відрізає шматок деревини тією пилкою. Після цього Сергій показує нам, як вправно працює і з електрозваркою. «Фотографуйте тільки тоді, коли спалахне, бо ж люди не повірять», — каже й одягає на голову захисну зварювальну маску.
Сергій народився в Чигирині 29 років тому. Коли його батьки побачили, що немовля без рук, то вони залишили його в пологовому будинку і подалися з міста світ за очі, оселившись у місті Первомайську Миколаївської області. Вони жодного разу не поцікавилися долею свого сина — викреслили зі свого життя.
«Бабуся шукала їх через паспортний стіл, хотіла з ними зустрітися, але так і не вийшло. Я знаю, що в них є син, якого звати Сашком, от із ним справді хотів би зустрітися. На честь меншого брата, якого ніколи не бачив, я назвав свого сина», — зізнається Сергій Васюра.
Він каже, що пустити його у світ круглою сиротою не дозволила бабуся — Галина Василівна Васюра, батькова мати, якій у ту пору було 50 років. Вона пожаліла онука і забрала його з пологового будинку до себе додому. Так він і виріс в її домі в Чигирині.
«Бабуся була моєю підтримкою та опорою з раннього дитинства. Але малим я нерідко запитував її, чого вона в мене не молода, або чого в мене немає батька. Але років із чотирьох став називати її мамою. Нині бабусі 79 років і ми часто до неї їздимо, адже наше село неподалік Чигирина», — розповідає Сергій Васюра. Він каже, що коли був малим, то баба Галя завжди боролася за нього. Спочатку вона мріяла, щоб Сергій ходив з іншими малюками до дитячого садочка, щоб він спілкувався із фізично здоровими дітьми, але хлопчика туди не взяли. Зате їй вдалося добитися того, щоб його прийняли в Чигиринську школу № 2, яку він і закінчив. Бабусина наполегливість і невгамовна турбота відіграли в житті Сергія, вважайте, вирішальну роль, адже він не був ізольований від інших дітей і це дуже допомогло йому в подальшому житті.
«У початкових класах я сидів на одному стільчику, а на другому правою ногою писав. В старших класах робив спроби зубами тримати ручку й писати, але не завжди встигав за класом. Тож керівники школи дозволили мені вчитися усно», — каже Сергій і додає, що однокласники нормально ставилися до нього і ніколи не знущалися. Хоча тепер він звик до того, що люди, буває, роздивляються його. На це Сергій не звертає уваги, вважаючи таке звичайною людською невихованістю. Він каже, що все життя спілкувався з однолітками, котрі були фізично здоровими. При цьому він старався ні в чому від них не відставати. Хлопці навчилися плавати, і він вчився, вони на велосипед сідають, і Сергій пробує, у когось мотоцикл з’явився — і він хоче спробувати. Так життя навчило його тримати удар. Сергій вважає, що він один із тисячі інвалідів, який живе не ізольовано від суспільства.
«Я у своєму житті багато інвалідів зустрічав, коли ще в дитинстві був на протезуванні в Ленінграді, та й у дорослому віці, коли їздив за протезами до Києва. І, на мою думку, 80 відсотків цих людей не змогли вчепитися за життя. І це страшно, коли ти не маєш можливості вийти та поспілкуватися з людьми. Тому інваліди опускають руки і здаються. Я бачу, як їх використовують. Мені теж пропонували і не раз, мовляв, поїхали в Київ милостиню просити. Я відмовився. Я не звик стояти з простягнутою рукою, хоч і не розкошую в житті», — каже Сергій Васюра і бере цигарку. «Коли хвилююсь, то багато курю», — пояснює.
Він таки не розкошує, а зводить кінці з кінцями. Дохід його сім’ї за місяць становить 500 гривень — стільки Сергієві Васюрі виплачує держава, як інвалідові. Це все, на що живе він, його 24–річна дружина Рада та 5–річний син, чорноокий симпатичний Сашко. Адже Рада не працює, а займається домашніми справами та виховує сина. У своєму господарстві ця сім’я тримає козу, курей та гусей.
«Цієї весни гусенят у нас мало вилупилося: в інкубатор заклали 50 яєць, а тільки п’ять гусенят маємо», — розповідає Рада. Вона каже, що до свого столу ще ловлять рибу в ставку, який поруч. Тільки ставок той тепер в оренді, тож сільських рибалок звідти нещадно гонять — у Ради недавно навіть вудочку відібрали. Так що коропців, які чекав малий Сашко, вона так і не насмажила. А ще вони мають невеличкий город, вирощують картоплю. Цього літа тільки один дощ пройшов, але вони врятувалися тим, що Сергій зробив поливну систему. Тож їхня картопля була з «дощем» і непогано вродила.
«Такі чоловіки, як мій Сергій — мрія кожної жінки. Бо він і чоловік уважний, і батько добрий, і господар справний. Інші он, якщо не п’ють, то б’ються, або ліниві», — зізнається Рада й закручує на голові чорне густе волосся. Вона за національністю молдованка, а Сергій — українець. А познайомилися вони в Чигирині. Рада приїхала до свого дядька, який мешкав майже по сусідству з Сергієм та його бабусею Галиною. «Дядько тоді сказав мені: «Радо, такий добрий хлопець поруч живе, тільки доля його обділила. А хазяїн який — усе робить», — пригадує недалеке минуле Рада. «А мені дядько говорить: «До нас племінниця гарна приїхала, у неї якраз сьогодні день народження, тож заходь — познайомлю», — додає Сергій. Так вони зустрілися і зрозуміли, що удвох іти по життю їм буде краще. Вже незабаром Сергій прийшов до Ради Мавроян, якій тільки 18 років виповнилося, й запропонував жити разом. Дівчина дала згоду.
«Ми зрозуміли, що і в неї життя не склалося, і в мене. Вона теж набідувалася: у неблагополучній сім’ї росла. Ми з її батьками майже не спілкуємося: за шість років вони моїй дитині жуйки не купили», — говорить Сергій.
Після одруження Сергій і Рада трохи пожили в Чигирині, а потім купили цегляний будинок в Іваньках. Ця хата на Херсонці — так у цьому селі Чигиринського району називають віддалений куток — найбільша. Сюди родина переїхала кілька років тому, придбавши цей недобудований будинок за три тисячі гривень. У дворі, крім хати, є повітка, гараж, льох та літня кухня на дві кімнати. «Тут піч була, лежанка, то ж ми з Радуською переобладнали цю «врем’янку», та так тут і живемо. Топимо грубу взимку, а дрова я сам заготовляю — он їх скільки навколо. Не встигаю викорчовувати, як воно виростає», — відповідає Сергій на моє запитання, чи не мерзнуть вони взимку, і показує на бугор біля хати, який заріс підліском. На жаль, опорядити і перейти жити в будинок немає за що. Як немає грошей, щоб купити хоча б невеличкий холодильник та найпростішу пральну машинку — велику мрію Ради.
«Я вас підвезу до центру села», — каже мені Сергій, коли ми прощаємося у дворі біля гаража. — Хіба, боїтеся? Я ж постійно їжджу в Чигирин. І Раду та Саника беру з собою —даїшники вже звикли. Одна біда — досі прав не маю. Хлопці з ДАІ казали мені, що коли медичну комісію пройду, то направлять на безплатні курси водіїв для інвалідів. Але терапевт «бумагу» не підписує, мовляв, такого ще не було. Значить, якщо людина без ніг, то водієм може бути, а якщо із ногами, але без рук, то ходи пішки», — розмірковує Сергій. Ми сідаємо в його старенький «Запорожець», він уже четвертий у Сергія, який купує їх недобитими, латає сяк–так та їздить. Що кермує добре — сама бачила: правою ногою Сергій повертає ключ, вмикає передачу, рукою крутить кермо. На його «Запорожці» ми швиденько вибираємося на крутий горб, що височить над левадою неподалік Сергієвої хати. Вже на горі Сергій швидко розвернувся на тихій порожній вулиці й, махнувши на прощання головою, рулить вниз — до своєї домівки.
Сергій Васюра ні на що не скаржиться, але й так ясно, що йому важко живеться. Отож і добре слово — 8 листопада йому виповниться 30 років, а може, й матеріальна допомога від тих людей, котрі зможуть її надати (телефон героя публікації в автора є, а писати можна в с. Іваньки Чигиринського району Черкаської області), для цього чоловіка, повірте, будуть дуже важливими.
Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>
30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>
Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>
Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>
Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>
Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>
