Ювілей волохатого носорога

Звістка про сенсаційну палеонтологічну знахідку в передгір’ї Карпат, на південно–західній околиці Старуні, сколихнула тогочасний науковий світ. Дивуватися, без перебільшення, було чому: раніше вчені за зоною вічної мерзлоти знаходили лише скелетовані частини великих тварин, які населяли нашу планету в льодовиковий період. А ось старунський носоріг потрапив на очі землянам на початку ХХ століття в натуральному вигляді — збереглися не лише шкіра, м’язи та внутрішні органи, а й рештки рослинної їжі, якою він зо двадцять тисяч років тому востаннє поласував перед трагічною загибеллю, потрапивши в пастку озокеритового, тобто воскового, озера. Можливо, ускочив у халепу, коли тікав, не розбираючи дороги, від переслідувачів з кам’яними сокирами — наших далеких предків. Хоч би як там не було, та саме завдяки природному бальзамуванню в щільних шарах озокериту волохатий носоріг і не «всохся» до розмірів скелета. Ця перша і подальші знахідки в долині місцевої річки Великий Лукавець, зокрема й тіло мамонта, мали величезну наукову цінність не тільки в контексті вивчення зниклої фауни, а й додали нових знань щодо життя–буття кроманьйонців — людей розумних і біологічно найближчих до нас, сьогоднішніх.

Видовище на Дмитруковому полі

Старуня лежить осторонь гамірних шляхів, у дуже мальовничій місцевості Богородчанського району — Карпатські гори зовсім поруч, їх видно, як на долоні. Хтось із тутешніх топографів дослідив, що село розташоване на семи пагорбах. Так воно насправді чи ландшафтна схожість з Римом дещо надумана, не надто важливо — Старуня і без цих умовностей відома далеко за межами України. Своєю славою вона передусім зобов’язана волохатому носорогові, знайденому на понад десятиметровій глибині орієнтовно 5 жовтня 1907 року, під час копання озокеритової шахти, пізніше названої «Мамонтовою», в урочищі Дмитрукове поле. За переказами, що дійшли до нас через століття, подивитися на викопаного тут дивовижного звіра збігалися люди зі всієї Старуні та довколишніх сіл, а собаки, підібгавши хвости, вили з небувалого переляку.

— Існує гіпотеза, що вперше робітники наткнулися на тушу носорога двадцятьма роками раніше, — розповідає академік, доктор геолого–мінералогічних наук Олег Адаменко, котрий супроводжував нас під час мандрівки старунськими околицями. — Люди, побачивши труп якогось невідомого страховиська, нібито зіштовхнули його в шурф і закидали землею. Коли викопали вдруге, то він уже залягав у відпрацьованих відвалах, а не в первинному геологічному розрізі, який відповідав би його вікові.

Перше наукове повідомлення, назване «Про мамонта в Старуні», наприкінці жовтня того ж року виголосив доктор
Т. Вісьньовський на засіданні Польського товариства натуралістів імені Н. Коперніка у Львові. Відтоді інтерес дослідників до старунського феномену згасав лише на час воєнних конфліктів, які відбувалися в Європі в першій половині ХХ століття.

Чи «розбудять» кроманьйонця з п’ятої українсько–польської спроби?

Улітку 1929 року експедиція Польської академії уміння провела поблизу Старуні масштабні повторні розкопки і виявила ще тушу волохатого носорога, рештки гігантського бика, коня та косулі. Муміфіковані диво–звірі поповнили колекції Львівського та Краківського музеїв. Їхні гіпсові відбитки потрапили в багато країн світу, зокрема в Японію. У музеї природи австрійського Зальцбурга гіпсового носорога навіть «одягнули» в шерсть, аби надати копії більшої схожості з оригіналом.

У радянський період дослідження унікальної палеонтологічної місцини було продовжено лише в 1976 році. І завдяки професорам Надії Білоус та Веніаміну Кляровському територія біля Старуні площею 60 гектарів удостоїлася статусу геологічного пам’ятника загальнодержавного значення. З травня 2004–го року розпочався новий, уже українсько–польський етап досліджень Старунського геодинамічного полігону (окрім пошуків решток звірів–гігантів, учених зацікавив і єдиний у Карпатах грязевий вулкан, що виник на околиці села в сімдесяті роки минулого століття). Польські колеги, зокрема професори Мацей Котарба та Штефан Алєксандрович, залучили до пошукових робіт і найсучаснішу геологічну, геохімічну та геофізичну апаратуру, про яку українські фахівці можуть лише мріяти. Цьогоріч, 5–8 жовтня, на Івано–Франківщині відбудеться спеціальна наукова конференція, присвячена 100–річчю старунської знахідки, і розпочнеться п’ята спільна експедиція з проведенням бурових робіт. Учені сподіваються натрапити не лише на мамонтів–носорогів, а й на тіла мисливців, котрі жили в цій місцевості в епоху пізнього палеоліту.

Дотепер антропологи відтворюють зовнішній вигляд кроманьйонців лише за фрагментами знайдених деінде скелетів. Якби в недоступних для тління пластах старунського озокериту тепер вдалося натрапити на муміфіковане тіло праєвропейця, сталася б ще більша сенсація, ніж століття тому. Та не будемо пхатися поперед бурильників у земні надра. Хоча у фахівців немає жодних сумнівів, що в епоху так званої мамонтової фауни — історичний проміжок між близько 80 тисячами років до н. е. та 10 тисячами років до н. е. — передгір’я Карпат уже добре освоїли наші далекі предки.

Шашлик із мамонтятини — буденна їжа прародичів

— Природні умови, в яких жили тогочасні люди, були значно суворіші від нинішніх, адже йдеться про останню льодовикову епоху, — стверджує Олег Адаменко. — У шлунку викопаного у Старуні волохатого носорога добре збереглося близько центнера рослинної їжі — різнотрав’я, гілок карликових берізки та вільхи. Кілька десятків тисяч років тому на Прикарпатті панували зовсім інші, ніж тепер, ландшафти — щось середнє між тундрою і степом, лісові насадження проростали лише по долинах річок і були представлені не сучасною смерекою, а в основному сосною. Та через високу вологість трави тут росли буйні й соковиті, тому кормів для тварин–велетнів не бракувало. Вони вимерли значно пізніше, в добу мезоліту, внаслідок зміни холодного на тепліший клімат і збідніння рослинності.

Як свідчать численні знахідки, якими можуть похвалитися навіть місцеві школярі, зокрема знайденим у 2004 році на березі Великого Лукавця зубом мамонта, давні попередники старунців переважно займалися полюванням на великих тварин — носорогів, мамонтів, оленів. Ще в 1907 році львівський професор М. Ломницький зауважив, що біля плеча і стегна старунського носорога видно сліди поранення, а побіля туші — майже метрової довжини дерев’яний стрижень, обпалений з одного боку й загострений — з іншого. Цей «волохань», слава Богу, не потрапив до рук і зубів первісних мисливців, тому й зберігся в озокеритовому середовищі. При більш успішному полюванні кроманьйонці розробляли добуті туші на м’ясо, яке використовували для харчування, зі шкіри виготовляли одяг (холоднеча ж стояла — не рівня нинішній), з великих кісток робили каркаси житла, так звані вігвами, з малих — різноманітні знаряддя праці.

На землях, підпорядкованих Старунській сільській раді, археологи розкопали більше десятка стоянок первісної людини, одну з них — у самому центрі села, між Будинком культури та поштовим відділенням.. Словом, тут чи не на кожному квадратному метрі приховується під землею якась цінна для сучасників інформація.

Наступна зупинка — «Палеоліт»?

Чому ж, запитає допитливий читач, за таких дивовижних багатств, подарованих природою й історією, Старуня дотепер не стала туристичною Меккою не лише України, а й цілої Європи? Можна відповісти категорично: через феноменальну вітчизняну непрактичність.

— Я вже втомився про це говорити, — бідкається сільський голова Іван Мосюк. — Нам до заповідної зони треба прокласти лише три кілометри гравійної дороги, аби туди можна було доїхати транспортом, особливо після дощів, які роблять цей маршрут недоступним для туристів. Обласна влада обіцяла колись нам допомогти, тепер уже й обіцяти перестала. Самотужки ми нічого не можемо зробити — немає грошей. Була б дорога, були б туристи, розвивалася б інфраструктура і була б робота для наших людей, котрі роз’їжджаються на заробітки у всі кінці світу.

Одна солідна англійська туристична фірма, як розповів нам Іван Васильович, довідавшись з інтернету про старунські дива, готова була відразу відправити авіарейсом на Прикарпаття першу групу цікавих до минувшини британців, проте відмовилася від багатообіцяючих намірів, коли стало відомо про тутешній «багнонепрохідний» сервіс.

Щоправда, віддані прихильники Старуні не втрачають надій. Аби надати їй більшої бізнес–привабливості, академік Олег Адаменко з колегами розробили інвестиційний науково–туристичний проект використання батьківщини муміфікованого волохатого носорога під назвою «Парк льодовикового періоду». Ентузіасти–науковці планують на 60–гектарній заповідній площі створити музей епохи мамонтової фауни під відкритим небом з муляжами тварин–велетнів і давніх людей та їхніми стоянками в натуральну величину. Поза територією заповідника пропонується спорудити прибуткові заклади — кафе «Волохатий носоріг» у формі вимерлого гіганта, котрий важив понад дві тонни, мотель «Палеоліт», соляну купальню та бювети біля одинадцяти цілющих джерел з унікальною, як підтвердили учені Івано–Франківського медуніверситету та одеські курортологи, мінералізацією води.

Це вже, звісно, пропозиції не для влади. Зате хтось із бізнесменів може вписати своє ім’я в палеонтологічну хроніку поряд зі старунським волохатим носорогом.