Під час вручення премії ім. В. Стуса Тарас Компаниченко хапався за серце,

      Стусове плем'я — так охрестив письменник Євген Сверстюк цьогорічних лауреатів премії імені Василя Стуса. Їхніх шанувальників десь на годину затримали величезна сльота і лапатий густющий сніг. Але частина, як і було домовлено, прийшла все ж у київський Будинок учителя на вісімнадцяту. Наслідок — трьох переможців нагороджували протягом трьох годин. Талантом, актуальною присутністю в культурному полі та громадською позицією в 2003 році вирізнилися художниця Іванна Крип'якевич, письменник Кость Москалець та композитор і виконавець Тарас Компаниченко. Голова журі Євген Сверстюк зауважив: «Із тисячі людей дуже важко було вибрати трьох. Ми проминули Ніну Матвієнко, Людмилу Сеникіну, Михайла Хейфіца. Нечасто я відчуваю себе таким безпорадним».

      Винуватці свята в один голос стверджують, що вони нічого не знали. Викладачка Львівського католицького університету Іванна Крип'якевич каже, що й не думала про перемогу:

      — Так, я вирізаю ікони на штукатурці, малюю їх на дошках, роблю вітражі. Тобто знайома з усіма монументальними техніками. Але я ніколи не робила жодної персональної виставки. Не маю потреби реклами чи самореклами. Якщо людям подобаються мої розписи церкви св. Йосипа у Львові, ікони Богородиці, «Розп'яття з червоними квадратами» в церкві св. Миколая, то це просто приємно. Перша думка, коли сказали, що я отримала премію: може, вийшло якесь непорозуміння? Для мене ім'я Стуса святе. І все, що з ним пов'язано, теж. Тепер, коли розумію, що я лауреатка, таке відчуття, ніби я стала другом Стуса.

      — Як ви прийшли до сакрального мистецтва?

      — З народження. Моя родина і по материній, і по батьковій лінії — священики. Тому щонеділі ми ходили на службу Божу. Вже це формує дитину. У підлітковому віці, коли інші діти починають себе шукати, в мене проблем пошуку не було. Тому, що хребет заклався. Божий хребет. Але спочатку я ходила до звичайної художньої школи, малювала звичайні речі: натюрморти, пейзажі. Пізніше один львівський священик замовив у мене розп'яття до церкви. І я намалювала звичайну людину на хресті. А священик сказав: «Це не розп'яття». Бог — це не красунчик із Голлівуду. Його образ треба осмислити, пропустити через себе. Це не просто фізичне розп'яття. Ікона не є реальним зображенням, там має бути якась думка. В Ісусі закладена думка відкуплення. А як це показати?.. Відтоді малюю ікони.

      — Чи правда, що перед створенням ікони автор має поститися?

      — Це приходить саме: людина готується духовно. В мене був такий випадок, коли я різьбила ікону на стіні. Величезна Богородиця. І коли я творила руку Марії, відчула якесь тепло, контакт з іконою. У такі хвилини не те що їсти, тоді нічого не хочеться, крім різьбити і просити Бога, щоб допоміг.

      — А сім'я допомагає чимось у творчій роботі?

      — У мене четверо дітей. Вони стимулюють творчість. Ісус сказав: «Поки не будете, як діти, не увійдете в царство небесне». Я  вчусь у своїх дітей по-дитячому захоплюватись. А найбільше вдячна чоловікові, священику отцю Димитру. Він розуміє, що я без творчості не можу жити. Іноді навіть жартома каже: «Іди звідси геть у майстерню і працюй». Я щаслива, що маю такого чоловіка, цікаву, гармонійну людину.

      — Ви — онука видатного історика Івана Крип'якевича. Чи легко носити таке прізвище?

      — Дід Іван помер у 1967-му, а я народилась у 1968 р. Тож не бачила і не знаю його. Прізвищем пишаюсь, але не вихваляюся, звісно.

      — А чи має видатна українська художниця, онука Івана Крип'якевича, якийсь рецепт успіху? Може, це життєве кредо?

      — Таке запитання поставила одна французька журналістка, яка приїхала в Карпати, старому гуцулу. І він сказав два слова. Вони мені страшенно сподобались, і я б могла під ними підписатися: «Бог і земля». Бог найважливіший, а земля — це люди, яких ми на ній зустрічаємо. Важливо в особі ближнього бачити Бога. В кожному — навіть той бомж, жебрак, навіть якийсь міністр, якого ніхто не любить. В усіх нас є часточка Бога.

* * *

      Про письменника Костя Москальця можна сказати: «Пісня «Лиш вона...» — і все стане зрозуміло. Але якщо цим не обмежуватися, то на вручення премії він запізнився, сказав пару слів після довгого вступу Михайлини Коцюбинської й заховався серед глядачів.

      — Пане Костянтине, — запитую, — чому так мало поспілкувалися з шанувальниками?

      — Я завжди так говорю. Мало, але по суті.

      — А от, наприклад, критик Євген Баран зауважив, що вашу книжку «Келія чайної троянди» можна характеризувати так: сиджу сам у кімнаті, палю цигарку і розмірковую ні про що.

      — Щодо кімнати і цигарок — то дійсно так. Але ж «Келія...» — це щоденник. Я його можу друкувати в 15 або 16 томах, адже щоденник має бути далі. Та й сам я не виписався. А випишусь, коли помру.

      — Де ваші шанувальники зможуть побачити свого кумира найближчим часом?

      — Хіба в моєму селі Макіївка. Бо зараз працюю з Віктором Морозовим над одним суто гітарним проектом. Це не група «Мертвий півень», лише Морозов. Має бути експеримент, тому «розколюватися» на подробиці не хочу. Зараз це все, чим я зайнятий.

* * *

      А молодий кобзар Тарас Компаниченко взагалі не знав, що отримав премію ім. Василя Стуса. І так хвилювався, що в нього розболілося серце. Тому зі мною він спілкувався, спершись плечима на стіну:

      — Мої рідні приховали це від мене. Мати сказала, що треба прийти в Будинок учителя і щось зіграти. Чесно кажучи, і не сподівався, бо дотримуюсь кобзарсько-лірницької традиції. Тобто не відходжу від правил гри кобзарів, які були сотні років тому.

      — Коли ви їздите за кордон, як там сприймають виконання українських дум?

      — Але чому ви запитуєте про закордон? Адже побутує така хибна думка, що навіть серед українців народна музика вже застаріла. То розкажу вам таке. Я живу в Боярці, і коли одного разу останньою електричкою повертався з поважної київської презентації, друзі мене попросили зіграти на лірі. І я заграв те, що тільки-но виконував на тій поважній презентації для депутатів: про Варвару, Юрія, Ісуса на хресті. І ті люди, які везуть у своїх візочках недопродані яблука, у вагоні, де дим, шкарпетки, сало, парфуми, вони просили зіграти ще і ще. Вони розчулилися... А щодо закордону... Наприклад, у Кракові є такий дуже багатий чоловік Мачек Войцеховскі. Він як один раз почув, що я співаю, то тепер щоразу, коли маю десь виступ (хай навіть у Тернополі чи Кам'янці-Подільському), він жене туди авто. Думаю, незабаром у Львові, де буду презентувати кілька своїх дисків, знову його побачити. От.