Попереду довга зима: чи змінилося щось у мотивації битися

Не маю зараз часу багато читати і писати, але все ж відреагую на цей тривожний та сумний настрій соцмереж.

Попереду довга зима.

Багнюка, темінь, холод, виснаження та мʼясорубка окопних боїв. Ракетні та шахедні удари по тилових містах. «Приємні сюрпризи» від окремих союзничків у вигляді польських блокувальників кордону, угорських любителів путіна, численних корисних ідіотів, проплачених агентів та просто домашніх та закордонних «втомлених від війни» лежунів на дивані.

Все так. Але давайте задамо собі два простих питання:

1. Чи змінилося хоч щось у нашій мотивації битися?

2. Чи було колись в історії нам легше?

На питання 1 відповідь: ні, не змінилося.

Ворог так само як і раніше хоче вбити нас, знищити нашу державність, культуру, мову, цінності. «Знищити» — це не абстракція. Це сморід трупної ями і бризки мізків на стінах розстріляного підвалу. Це удар наглядача у сибірському концтаборі. Це урок «русского міра» від «учітельніци с Рязані» у вашій рідній школі.

Ціна поразки — ще один геноцид, при чому скоріш за все вже остаточний. Знищення всіх активних носіїв української ідентичності та потенційно готових до спротиву і перетворення на рабів всіх інших.

В умовах задачі нічого не змінилося — ми або переможемо, або нас знищать. По наших квартирах і будинках будуть в брудних чоботах ходити окупанти, наших близьких будуть катувати і вбивати.

У таких умовах особисто я вибираю боротися, навіть якщо нас залишиться жменька партизан.

На щастя, нас не жменька, а гігантська регулярна армія з міцним тилом та міжнародною підтримкою, якої в нас ніколи не було. І лютий та сильний ворог все ще глобально нічого не може зробити з цим.

І тут ми підходимо до відповіді на питання 2.

Нам ніколи не було легше. Більше того, завжди було значно, незрівнянно важче.

Ви чули про Трикутник Смерті?

Це коли пізньої осені 1919 року Армія Української Народної Республіки після двох років нескінченних та нерівних боїв була затиснена на смужці землі одразу з трьох сторін — більшовиками, білогвардійцями і поляками.

Без тилу, без ліків, без боєприпасів, без теплого одягу, виснажена, оточена, охоплена катастрофічною епідемією тифу армія була зраджена усіма.

«Міжнародне співтовариство» ні про яку Україну чути не хотіло, Червоний Хрест відмовився надсилати навіть ліки. Більшості власного народу було байдуже.

Оце була безвихідь!

Проти було абсолютно все. Жодного шансу.

І навіть у цей момент — зібраний з тих, хто буквально ще міг сам ходити — ударний кулак Армії розпочинає Перший Зимовий Похід аж до Дніпра.

Потім був ще Другий Зимових похід, до речі.

І багато чого ще було, в тому числі «союзницькі» табори для інтернованих, жебрацька голодна еміграція, але навіть тоді це ще не був кінець.

Бо потім саме ці люди, ветерани Армії УНР створили УВО та ОУН і продовжили знищувати ворогів української нації в підпіллі, на вулицях, в лісах, де це лише було можливо. Вони ніколи не склали зброю і були на війні до останніх своїх днів.

Щоби шанс побачити перемогу був у нас.

Не змарнуймо його.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:«Кривавий клоун», «Перша світова» та інші осінні ІПСО