Слава Україні! Гасло століть боротьби і гідності українців

Уже мільйони громадян різних країн вражені, а ще мільярди переживуть ту мить, коли дивитимуться кадри героїчного чину нашого воїна Олександра Мацієвського: дивлячись смерті у вічі він з гідністю кинув московським катам: «Слава Україні!».

Цей вираз зродився в нього невипадково - він був ним заряджений уже тоді, коли пішов захищати рідну землю від цього нашого одвічного ворога, усвідомивши, що в цих двох словах спресована боротьба протягом багатьох століть.

Бо ж коли гетьман Богдан Хмельницький після віленської зради Москви остаточно усвідомив власну помилку в Переяславі,  то заявив на Чигиринській козацькій раді в жовтні 1656 року: «Діти, ви тим не журіться, я знаю, що треба вчинити – треба відступити від православного царя. Підемо хоч під бусурманського...».

А наступний володар гетьманської булави Іван Виговський не тільки виконав цей політичний заповіт Хмельницького, а й розгромив московську армію під Конотопом влітку 1659 року. І відкривалася тоді дорога на «білокам'яну», де вже виганяли тамтешній люд будувати оборонні вали, і вже з неї збирався тікати за Волгу отой єдиновірний православний цар, котрий хотів загарбати всю Україну.

Та кошовий отаман Запорозької січі Іван Сірко на прохання московських воєвод розбив військовий союз Гетьманщини з Кримським ханством. Відтак творіння Великого Богдана роз'їдатиме  корозія малоросійської самозгуби, підточуватиме  живе національне тіло через амбітну заздрість і неусвідомлення власного недотягнення окремими козацькими старшинами.

Скільки горя й крові розлилося після Хмельниччини через безрозсудність полтавського полковника Пушкаря і січових шибайголів Барабаша й Сірка. А чим обернувся для України боярський титул Брюховецького з додачею в дружини "московской девки" і соболиної шуби... А чи думав Многогрішний, що задля свого гетьманства на Лівобережжі розриває вже відновлену Дорошенком українську соборність?

Однак вони, запихаючись жалюгідними подачками, а то й просто обіцянками підтримки в кривавій міжусобиці за гетьманську булаву, продовжували й далі валити Україну. Скільки соболиних шуб заповнило гардероби відступників-малоросів і скількома новими тисячами чужих ратників заполонилася Україна...

І вже не бачили кращі українські уми виходу з вкрай тяжкого становища, в якому опинилася рідна земля, і не уявлялося їм, коли зможе народ їхній піднятися з колін, бо ж поклав у безвиході гетьманську булаву навіть славний Дорошенко...  Уже не тільки збайдужіле суспільство, а й духовенство, попхавшись за привілеями до царя, не запротестувало на весь голос проти наруги небувалої, коли їхню рідну православну церкву приневолений бідністю Вселенський Патріарх продав за золоті червінці до Москви.

Очевидно, загрозило тоді вже й зникнення самого імені українського не тільки на власній землі, а й у пам’яті всіх сущих сусідів. Та з гущі народної вилонився той, хто мав відповідь перед глибокою прірвою Руїни: «Же чрез шаблю маєм право!..». 

Іванові Мазепі довелося 22 роки готувати новий державницький здвиг України. Проте застрашена звірячими розправами над мазепинцями в Батурині, Глухові, Ромнах, Лебедині вона не пішла за гетьманом. Однак його стратегічний  задум добре зрозуміли в Москві. Як тільки про нього дізнався царський сатрап Меншиков, то одразу ж написав Петру І: «Мазепа це вчинив не тільки заради своєї особи, але заради всієї України».

Це стане прикладом для його послідовників: наказний гетьман Павло Полуботок у  казематі Петропавлівської фортеці 29 грудня 1724 року, відмовившись визнати будь-яку свою вину перед царем, заявив тому у вічі: «Захищаючи Вітчизну, я не боюся ні кайданів, ні тюрми, і для мене краще найгіршою смертю померти, ніж дивитись на загибель моїх земляків».

Це запалювало на революційний здвиг і словом, яке найбільш викристалізував у ХІХ столітті Тарас Шевченко: «Борітеся – поборете, вам Бог помагає! За вас правда, за вас слава і воля святая».

А його однодумець - перший ректор Київського університету Михайло Максимович гнівно запротестував, коли російський історик Михайло Погодін раптом почав позбавляти українців бути на батьківській землі споконвічно: «…мені нині було дивно побачити твоє новомислення про малоросійський (тобто, український. – В. С.) народ, що, супроти всім підставам історичним, супроти багатостолітньому переказу народному, і всупереч заслуженому професору російської історії Погодіну, - ти відбираєш у малоросійського народу, відповідно і в мене, першу і кращу половину його історичного життя, виживаєш його з його рідної «руської землі» кудись в Карпати чи під Карпати, на весь дотатарський час, - і перекидаєш його звідти на береги Дніпра вже після Батия».

І Михайлу Максимовичу треба було мати мужність, щоб у часи антиукраїнської істерії заявити на повний голос: «Я «щирий Малоросіянин» і тепер, як і раніше, і буду навіть до смерті, це дуже природно; я не від роду варязького, а від малоросійського, - і люблю Малоросію, люблю мову її народу, і пісні його, і його історію, як в часи княжі – від Аскольда до Симеона, так і в часи гетьманські – від Лянцкоронського до Розумовського. Що я люблю наш першопрестольний Київ більше, ніж ти, це також природно: бо  проявляючи до нього любов загальноросійську і найближчу до нього любов  - малоросійську, я люблю його ще й як батьківщину мого роду; там, на горах, лежать кості прадіда мого, і його прадіда, Максима Печерського…». 

А видатний педагог Костянтин Ушинський, котрий постійно переконував у необхідності навчати українських дітей рідною мовою, бо, мовляв, з російської вони «біжать додому, як з темного пекла», також мав мужність не відмовитися від коріння: «Ні, я українець: рід наш старовинний, український…».

Така ж постава в роки самодержавного гноблення всього українського характеризує й письменника Антона Чехова, якого увесь світ вважає росіянином. Сам же Чехов у листуванні з провідними російськими діячами постійно наголошував, що він – українець. Присягався цим своєю творчістю і словом також Ілля Репін: "Я ваш, а не їхній". 

Завдяки цьому потужному чину кращих синів і дочок нашого народу пробилися невичерпні джерела революційної енергії, які в 1917 році оживили всенаціональний здвиг, насамперед українізацію російської армії. Відомий московський шовініст Денікін, котрого призначили командувачем фронту, виявився безпорадним перед нею. Скрізь, як він згадував, де тільки з'являвся солдат з синьо-жовтим прапором, там розпочинався процес українізації бойових підрозділів.

І цей настрій заряджав старшин українського походження, котрі служили і поза межами України. Скажімо, в москві цей процес очолив  полковник Миклашевський. Коли командування тамтешнього військового округу продовжувало зволікати з дозволом на виділення українців в окремі підрозділи, то він разом з представником Українського генерального військового комітету Костем Смовським поїхали до військового міністра Керенського. І коли останній почав на підвищених тонах звинувачувати демократів з Центральної Ради, які нібито зраджують «російську безкровну революцію», нащадок запорозьких козаків полковник Миклашевський голосно відчеканив: «Тут представники українського війська, що прибули в державних справах великого українського народу».

Не сподіваючись на таку різку відповідь, Керенський почервонів, зірвався з крісла, забігав по кабінету, потім знову сів, намагаючись себе стримати. Тож тон у подальшій розмові вже диктував полковник Миклашевський, вимагаючи у військового міністра пояснення: «Чому ще в 1915 році полякам дозволено формувати власний легіон і обіцяно автономію після війни, а українці не можуть мати свого національного війська?».

Керенський зірвався, заявивши, що поки Тимчасовий уряд має армію, ніякої автономії ні полякам, ні українцям не буде. Після цього українські старшини демонстративно покинули кабінет. З поверненням їх до москви, там розпочинається ініціативне формування українських підрозділів, які навіть проведуть військовий парад неподалік кремля в жовтні 1917 року.

Оце українське «Іду на Ви!» пролунало в серпні 1917 року і від моряків Чорноморського флоту, які попередили Керенського: вони відмовляться виконувати його накази, якщо не буде виконано вимоги Центральної Ради щодо включення до складу України Харківської, Катеринославської, Херсонської й Таврійської губерній.

І коли звідси, з Севастополя, до турецького Трапезунда на початку вересня прибув представник Центральної Ради Микола Свідерський, то він там організовує, незважаючи на заборону російського командування, військовий парад українізованих підрозділів під синьо-жовтими прапорами. І вони вітали його – очевидно вперше в нашій історії! – окликом «Слава Україні!».

Але що важливо! Після проходження українських частин пішли поляки під своїм прапором, і вони так само вітали представника Центральної Ради: «Слава Україні!». А далі, за свідченням Лева Биковського, «йшли шереги вояків під грузинськими прапорами, а за ними – під вірменськими...Запал охопив і всіх військовиків невідомого походження, що досі приглядалися збоку параді. Вони включилися в маршируючі лави, а за ними посунуло й цивільне населення різнобарвного вигляду.

Вся ця кількатисячна маса в струнких шерегах проходила перед комісаром України, музика безупинно грала, всі кричали – «Слава Україні!». М. О. Свідерському рука заніміла від безупинного салютування. Парада, розрахована на годину, у вузьких вуличках Трапезунду протягнулася значно довше, ніж ми гадали, і вилилася в величаву масову маніфестацію на честь нової влади – України».

І така воля українців-військовиків дала підставу голові Українського Генерального військового комітету Симону Петлюрі підписати спеціальний наказ, яким визначається кодекс поведінки кожного козака і старшини. І саме цим документом вперше офіційно вводиться вітання: «Слава Україні, слава!», про що повідомляє газета «Рідний курінь» на початку жовтня 1917 року.

Це гасло залишалося з українцями і після поразки збройної національно-визвольної боротьби в 1921 році. Воно супроводжувало не тільки її ветеранів, а й тих, хто відчував себе патріотом і міг про це заявити в звичайних життєвих обставинах. Наприклад, улітку 1929 року студент ленінградського політехнічного інституту Микола Духов їхав через москву на рідну Полтавщину на канікули. На красній площі ним зацікавилися радянські міліціонери – щось довго затримується на одному місці. Відповідь юнака українською їх шокувала: «Товариша чекаю».

Через десять років Микола Духов уже запропонує проект першого радянського протиснарядного танка, за що його відзначать орденом леніна, але він і далі в усіх анкетах писатиме: українець. Через 15 років Микола Духов як науковий керівник, головний конструктор і директор інституту втаємниченого приладобудування буде вже генерал-лейтенантом інженерно-технічних військ,  тричі героєм соціалістичної праці, лауреатом п'яти державних премій – за успіхи в створенні танків і атомної техніки. Але на далеких полігонах буде співати учасникам випробувань «Дивлюсь я на небо...» й розмовлятиме із Сергієм Корольовим рідною українською...

Українці з такою ж гідністю проявлялися скрізь. Восени 1932 року, коли посланець Сталіна Лазар Каганович намагався погрозами вимести весь хліб у мешканців кубанської станиці Полтавська, один з поважних козаків крикнув незваному московському гостю українською: "А ти не лякай. Ми уже бачили таких, як ти!". Це були ті нащадки запорожців, котрі завжди наголошували, що українці пригноблювалися не царською владою, а саме русскими. А коли ці кубанці опинилися на засланні в Казахстані, то вони, як і депортовані з Поволжя, Слобожанщини українські хлібороби, на регулярних реєстраціях у коменданта з гідністю підтверджували приналежність до нашої нації.

Були такі  і в Донбасі, куди завозили після Голодомору-геноциду у вимерлі українські села колгоспників з московщини. Група вчителів Слов’яносербської школи давала таке напуття своєму колезі Седашову, котрого посилали директором в одну з великих шкіл: «Дивіться, виручайте й захищайте Україну, бо вона гине тому, що нами й нашою рідною Україною керують москалі».

А особливим символом віри у відродження й утвердження української нації була подія, яка сталася в одному із сіл під Харковом, куди погнали городян збирати врожай 1933. Там, раптом серед зловісної тиші, що опанувала тоді село, почулася українська пісня. «Тихо, як над колискою засинаючої дитини, - згадувала очевидець цієї події, - несміливо, як у непевних своїх здібностей співаків, сумно, як біля труни, залунали тужливі звуки української пісні. Невимовно вражені стали ми, поспускавши руки і слухаючи не вухами, а серцем, усією істотою. А наш вартовий з цього ж села – зняв шапку, широко перехрестився і побожно прошепотів: «Дівчата заспівали…Ще значить, не вмер наш народ».

Це була гідність звичайного селянина, що болів за увесь свій народ. І цей біль акумулювався в ту енергію, яка формувала гідність нації: «Слава Україні!».

І далі передавалася на всі терени українського розселення. Скажімо, коли москва примусово включила українську за етнічним складом Берестейщину до складу Білорусі, то місцеві селяни продовжували вимагати для своїх дітей навчання в школах рідною мовою – при необхідності готові були на плечах принести підручники з Києва.

Це такі засновували українське націоналістичне підпілля під час гітлерівської окупації в усіх регіонах УРСР і за її межами. Творили Українську Повстанчу Армію, гаслом якої й стали вже знамениті слова з петлюрівського наказу 1917 року: «Слава Україні!».

І все це відкрилося для широких мас після 1991 року, коли на Всеукраїнському референдумі 1 грудня 92 відсотки громадян сказали: «Слава Україні!». Це сприйняв у 2008 році Олександр Мацієвський, коли переїхав на Чернігівщину з Молдови, де народився і виріс. З цим він одразу ж після масштабного московського вторгнення взяв у Ніжині зброю для захисту України. Про гордість за неї були і його останні слова, які творилися століттями.

Володимир СЕРГІЙЧУК, завідувач кафедри історії світового українства Київського національного університету імені Тараса Шевченка, доктор історичних наук, професор