І надійне плече друга…

Розглянувши детально той стан, у якому сьогодні перебуває зовнішній світ і ті країни, з якими межує наша держава, стає зрозуміло, що ніяка нація, ніяка країна не може жити відокремлено – незалежно від того відкриті її кордони чи закриті.

Неодноразово  ми детально висвітлили, як змінилася світова політика та чинники впливу на світову політику за десятиріччя, і неодноразово звертали увагу на зміни, які часом можуть відбуватися щодня, а інколи щохвилини.

Нині ми бачимо триполярну модель світового устрою, де три світові гравці – США, Росія і Китай – розігрують свою політичну карту. Щоправда, є ще і Європа... Україні потрібно вміти працювати з цими основними світовими гравцями.

Ми навіть на мить не маємо зупинятися. Ми мусимо шукати шляхи економічної та політичної співпраці з усіма можливими і навіть, на перший погляд, неможливими потенційними партнерами.

Проте за будь-яких обставин зовнішня політика України має будуватися на українських інтересах з урахуванням наших довготривалих перспектив. Звичайно, інтегруватися варто з тими державами, які поважають наш суверенітет і з якими ми можемо на цивілізованих умовах розвивати свою економічну та політичну співпрацю.

Звісно, що наш східний сусід (Росія) до таких не належить, з ним нам потрібні суто прагматичні відносини, підкріплені міцним кордоном. РФ не належить до тієї цивілізованої країни, з якою можна вибудовувати та розвивати партнерські відносини, радше нам потрібно навчитися жити з таким сусідом, який у зовнішньому світі виглядає як загнаний звір.

Звичайно, що і Західна Європа, і США, і Китай ставляться до Росії з певною осторогою. Тож практика впровадження різних санкцій спостерігатиметься й надалі.

Лише воліємо, аби цей інструмент працював на користь Україні, й саме у разі, коли це стосується України. Наша держава не має стати просто інструментом для чиїхось зовнішньополітичних потреб – як із західного, так і східного напрямку.

Водночас вступ до будь-яких альянсів держав не може бути самоціллю. Зокрема, фактом є і те, що Євросоюз переживає сьогодні не найкращі часи. Ми вже неодноразово згадували і про економічну ситуацію, і про виклики, створені коронавірусною інфекцією (COVID-19), які продемонстрували, що європейська спільнота далека від моделі, яку закладав свого часу Роберт Шуберт.

Тож з нашого боку досить дивно було так сильно прагнути вступити в це об’єднання, з якого вже виходять потужні геополітичні гравці (у 2020 році Велика Британія покинула ЄС). Зате європейські закони функціонування держави, систему економічних правил гри нам варто і далі інтегрувати в українську систему. Зрештою, як і європейську якість життя громадян із середніми зарплатами від 1000 євро.

Довгоочікуваний безвізовий режим України з Європою дає більше можливостей українцям, проте лише заможним. А заможних не так і багато. Для економіки нашої держави безвізовий режим приніс додаткові виклики, коли наші співвітчизники почали «подорожувати» в пошуках роботи.

У жодному разі провини пересічних українців тут немає. А ось у стратегії розвитку держави потрібно було передбачити, що з відкриттям кордонів ми втрачатимемо найцінніше – власний якісний людський та інтелектуальний капітали.

Протягом усіх років незалежності українські експерти з геополітики ведуть пошук інтеграційних альтернатив для України. Одна з них – створення Балто-Чорноморської дуги з країнами, які мають близькі до наших інтереси.

Ці країни – Швеція, Естонія, Латвія, Литва, Польща, Болгарія, Грузія – дружньо проявили себе, коли проти нашої держави була вчинена військова агресія, а великі геополітичні гравці не захотіли активно діяти, щоб захистити Україну й не допустити втрату її територій.

Ці невеликі країни і на собі відчувають вплив не лише Росії, а й Німеччини, Туреччини, тобто потужніших геополітичних гравців, що межують з ними. Вони лежать на перехресті шляхів: північно-південного («Із варягів у греки») і західно-східного («Великого шовкового», або, як ще кажуть китайці: «Один пояс – один шлях»).

Наприклад, Польща та Україна контролюють весь транспортний сухопутний шлях між Балтійським та Чорним морями. У лютому 2016 року вони продемонстрували, на що здатні, коли спільно блокували рух російського вантажного транспорту. Це обернулося неабиякими втратами для російської економіки. А українцям і полякам для створення такої блокади великих ресурсів не знадобилося.

Ще одним прикладом спільних дій у межах Балто-Чорноморської дуги є створення 2014 року литовсько-польсько-української військової бригади, попри те, що Польща та Литва є членами НАТО, а Україна – ні.

Бригада мала бути частиною системи миротворчих контингентів. Також вона відпрацьовувала ефективну взаємодію української армії зі збройними силами світу. Створення оборонного, економічного, політичного, торговельного союзу країн, що лежать у регіоні Балтійського та Чорного морів – це можливий інтеграційний пріоритет для України.

Зустрічаючись зі своїми партнерами в цих країнах ми неодноразово обговорювали таку модель інтеграції, де б Україна могла відігравати стрижневу роль, оскільки ми маємо не лише найбільшу серед них територію, а й кількість населення.

Тобто за нормального цивілізованого розвитку економіки Україна могла б стати центром інтеграційних процесів, перетворитися із сірої буферної зони між сходом і заходом в торговельний міст, в економічну й політичну дорогу в тих напрямках, які були закладені ще колись історично.

У сфері безпеки взірцем для нас мають стати військові зусилля країн НАТО. Беззаперечно, що на сьогодні НАТО – найпотужніший військовий альянс, який працює на користь безпеки своїх країн – учасниць. Нам, звісно, потрібно тягнутися до стандартів найкращих армій, утім, варто покладатися і на власні збройні сили.

Зміцнювати своє військо неможливо без знищення корупції. Добре озброєна професійна армія буде у нас тоді, коли набере сили українська економіка. Щодо морального духу та готовності захищати свою країну – сьогодні у нас з цим проблем немає, але переоснащення української армії має бути пріоритетом нашої безпекової політики в найближчі роки.

Експорт українських озброєнь – це суттєве джерело прибутку для бюджету. Але він має здійснюватися лише в країни, які не загрожують нападом Україні. У 2019 році Стокгольмський інститут дослідження проблем миру (SIPRI) видав прес-реліз з аналізом останніх тенденцій у сфері світової торгівлі озброєнням та продукцією подвійного призначення. Звіт містить зведену таблицю, яка повідомляє несподівану статистику – Росія є другим за значенням після Китаю імпортером продукції українського ОПК.

Аналітики SIPRI уклали таблицю таким чином, що створюється враження, неначе у 2014–2018 роках у Російську Федерацію Україна постачала майже чверть (23%) свого оборонного експорту.

Водночас Росія продовжувала постачати зброю терористам на Сході України. І це в час інтенсивної війни РФ проти України і на території України. Такі явища – це цинічна державна зрада з боку наших посадовців і бізнесу. Жодними економічними вигодами її не виправдаєш.

І коли ми чуємо резонансні звинувачення та гучні заяви щодо затримання чиновників, причетних до розкрадання, махінацій та торгівлі в оборонній галузі, і не бачимо ніяких судових рішень, стає боляче і прикро.

Україні потрібна добре вишколена армія з розвинутими силами територіальної самооборони, спецпідрозділами (на зразок армій Ізраїлю, Сингапуру, Швеції). У зовнішній безпеці варто опиратися на двосторонні договори про оборону з потенційними союзниками. Сам вступ до Північноатлантичного альянсу не має бути самоціллю для України, як і вступ до Європейського Союзу.

Заяви НАТО про те, що альянс не втягуватиметься у війну з Росією через Туреччину, яка віддавна є його членом, вказують, що міжнародні гарантії у майбутньому світі будуть лише додатком до власної військової сили. Серед молоді потрібно й надалі розвивати національно-патріотичні рухи, такі як «Пласт» або «Січ», відомі в українській історії. Із національно свідомих дітей легше виховати мотивованих офіцерів, які стануть кістяком Збройних сил України.

                                                                                                       Віталій Скоцик,

                                                                                                      доктор економічних наук