5 років тому під Слов'янськом убито капітана СБУ Геннадія Біліченка

Я напишу це по-російськи, щоб і "ті" прочитали.

 

П'ять років минуло з тих пір, як під Слов'янському пострілами із засідки був убитий капітан СБУ Геннадій Біліченко. Людина, який мав наказ "не відповідати на провокації".

 

Убивши Геннадія, Гіркін сказав в перехопленій телефонній розмові, яку почула вся Україна: "покришили когось великого ... Відпрацювали на п'ятірочку...". Бородай у відповідь привітав: добре, мовляв, відзначили світле свято. Бо це було Вербну неділю 2014 року. Ми почули інтелігентний, трохи картавящій - чи то з пітерським, чи з московським прононсом - голос зла. Зла, яке прийшло на нашу українську землю.

 

На пару тижнів раніше прийняв страшну смерть кримський татарин Решат Аметов, людина, що просто вийшла на акцію протесту проти окупації його Батьківщини в Криму. Десь гуляють інтернетом фото його покаліченого тіла. Причина смерті: постріл (за іншими версіями, удар чимось гострим) в око. 

Почерк "ввічливих людей" з Криму. Тих, до пам'ятника яких нині школярі та навіть деякі європейські політики, приносять квіти.

 

16-19 квітня буде п'ять років, як брали свою останню страшну муку 42-річний Володимир Рибак і 19-річний Юрій Поправка. Люди, що не тримали зброї і не представляли небезпеки - якщо не вважати небезпекою любов до України. Ті ж стрілківці їх катували. Розпороли животи. Зіштовхнули в річку ще живими.

 

Це все перші жертви, коли нам ще не було так очевидно, війна це або не війна.

 

Потім, на початку червня, коли маховик війни набрав обертів, були четверо євангелістів зі Слов'янська, яких "російська православна армія" катувала, розстріляла, тіла спалила і скинула в братську могилу. Просто люди ходили не в ту церкву.

 

Потім буде п'ять років з дня смерті 16-річного футбольного воротаря, світлого хлопчаки Стьопи Чубенко, наполовину росіянина, наполовину українця. Мама громадянка Росії, родом з Магадана. Вбивці проживають нині, здається, в Криму. На сонечку гріються. Заслужили.

 

П'ять років. Спочатку вони нас "кришили". Тепер уже не зможуть.

 

Ті, хто думають, що між Україною і Росією все може повернутися на круги своя, не розуміють головного: ці мученики вже не повернуться. Кров залишиться кров'ю. Постріл із засідки у Вербну неділю залишиться пострілом із засідки у Вербну неділю. Зрада залишиться зрадою. П'яний чад з приводу звільнення Криму від українського ярма залишиться незмивною плямою, великою, як сама Росія.

 

Не буде ніяких "круги своя". Все що нам залишається зараз - це думати, як перестати стріляти один в одного. Потім, коли-небудь, можливо, зможемо про щось говорити. Потім, коли-небудь, коли повернеться Крим і Донбас, настане якась нормалізація відносин. А поки цього немає - ну які вже там "круги своя".

 

Олександр Щерба, 14 квітня 2019 року, Facebook