Чому бандити не сидять у тюрмах?

Дорогі Українці!

Є ще одне — не так питання, як репліка, яка звучить досить часто: Чому бандити не сидять у тюрмах?
Тим не менше спробую відповісти вам і на це!

Я маю зустрічне запитання: скільки бандитів посадив Вацлав Гавел, чи Олександр Квасневський, чи Ангела Меркель?

Є загальний концепт: усі відповіді на порушення закону мають бути знайдені у відповідності до закону. Було б дивно, якби президент виконував функцію суду, Генерального прокурора чи міністра внутрішніх справ. Усі, хто сьогодні уособлює найдемократичніші політичні рухи, були мною призначені на ті кафедри, які відповідали як за поточну правоохоронну діяльність, так і за майбутню правоохоронну реформу. Олександр Турчинов мав можливість реформувати Службу безпеки, а Юрій Луценко — Міністерство внутрішніх справ. Що заважало Голові Верховної Ради Арсенію Яценюку, спираючись на парламентську більшість та підтримку уряду Юлії Тимошенко, реалізувати будь-яку реформу?!

Президент не судить і не саджає. Президент формує політичний курс і систему влади у відповідності до Конституції і законів України. Що я мав тоді зробити? Я мав призначити на чолі тих інституцій людей, професіоналізму і людським якостям яких я довіряв. Далі — у відповідності до закону — кожний на своїй кафедрі реалізує практику відповідно до закону. Я це все зробив. Президенту не годиться виносити судові вироки чи приписи на дії громадян та політичних сил. Я був переконаний, що для цих дій у мене на кожній з посад є належні люди, у них є повноваження, вони мають законне право здійснювати правове переслідування. У мене немає такого права. І не повинно бути — це поза компетенцією будь-кого з президентів згідно з Конституцією.

Якщо ми говоримо «бандитам — тюрми» — це значить, що президент здійснює політичний курс, який демонтує зловживання посадовими обов'язками на рівні міністрів, голів спецслужб та прокуратури, але не втручається в діяльність суду, прокуратури, міліції. Президент формує керівництво цих установ, щоб вони були вірні закону. Далі починається відповідальність міністра, Генпрокурора, голови СБУ. Якщо взяти у якості прикладу реформу правоохоронної системи. У Грузії реформа патрульної служби поліції тривала кілька місяців. Що заважало провести подібну реформу в Україні, наприклад, у 2007—2008 році? У цей час міністром внутрішніх справ працював Юрій Луценко, Головою Парламенту був Арсеній Яценюк, а Кабінетом Міністрів керувала Юлія Тимошенко. Були усі можливості, щоб демократична більшість у співпраці із профільним міністерством і урядом підготувала і прийняла у Парламенті усі необхідні для цього закони і підзаконні акти. Така конфігурація влади існувала майже повний рік. І це був більш ніж достатній термін, щоб принаймні розпочати реформу правоохоронних органів. Відповідь на питання, чому ці реформи не були започатковані, знаходилися не так на Банковій, як за зовсім іншими адресами на Грушевського.

Часто ставлють питання, чому не були засуджені ті політики і чиновники, щодо яких у суспільстві були підозри у зловживаннях чи скоєнні тих чи інших злочинів у період до 2004 року включно?

У той час видавалася вірною і більш продуктивною політика умиротворення країни. Птаха, яка у польоті озирається назад, ніколи не полетить вперед. Я розумію, що у 2005 році була спокуса повернутися обличчям назад, перелічити по головах усіх попередників, починаючи з 1991 року, і визначити кожному провину. Я не зробив це тільки по одній причині: це непродуктивно. На що я мав витрачати найголовніше, що у мене було, — час? На виявлення винних?

Я бачив свої завдання в іншому: призначити нових чиновників, сформувати новий політичний курс, встановити нові міжнародні контакти, знайти для країни нових інвесторів. Україну на той момент кілька років трактували як країну-ізгоя.

Майдан народив нову реальність і нові можливості. Не треба було повертати голову назад і починати переслідування, навіть коли образили несправедливо.

Я це все пам'ятав і пам'ятаю, але не хочу ставити за ціль переслідування. Вочевидь, у перший рік після виборів треба було приділяти цим питанням більше уваги, але зусилля команди були спрямовані на інші, часом геть неконструктивні питання. 

Віктор Ющенко, 1 лютого 2019 року, Facebook.