Феномен Зеленського: чорна скринька, яка насправді порожня

Зеленського самі обставини винесли на перше місце. І для мене тут немає нічого дивного.

 

Пригадайте опитування Демініціатив (чи то було інтерв’ю Ірини Бекешкіної для "УП" - точно не пригадаю) влітку торік.

 

Там йшлося, що 60% українців чекають нових облич у політиці. Хіба така масивна брила суспільних очікувань могла десь розчинитись по дорозі за півроку?

 

Ні.

 

І тепер від неї найбільше дісталося Вові. Знову ж таки, в силу об’єктивних обставин.

 

Не через його харизму і лідерські якості, а тим паче не через його програму і не через його команду.

 

Усе це поки чорна скринька, яку він триматиме максимально довго зачиненою перед нашим носом аж до дня голосування. Чому? Бо вона порожня.

 

Феномен Зеленського - це, по-перше, відмова Вакарчука виходити на сцену.

 

По-друге, це нездатність Садового і Гриценка об’єднатися, щоб попри свої немолоді вже обличчя запропонувати альтернативу і набрати в команду максимально нових.

 

По-третє, це досить вагоме суспільне несприйняття Тимошенко-Порошенко, яке також має свої досить широкі і глибокі межі в електоральних уподобаннях.

 

По-четверте, підросло нове покоління виборців, яке природно хоче свого порядку денного і своїх представників у владі.

 

П’яте. Але це покоління не може знайти себе в симпатіях до масових структурованих політичних сил нового покоління. Бо попросту нема таких партій. А ті, що виросли з громадського активізму, завузькі, і вони не репрезентують вповні якогось нового середнього креативного класу.

 

І не через свої організаційні чи ідеологічні вади. А через те, що цього класу попросту ще повністю не сформовано.

 

У нас для нього об’єктивно завузький економічний базис.

 

Іншими словами - у нас замало малих підприємців, замалий приватний сектор самозайнятих і самодостатніх громадян порівняно з сусідніми Польщею і Чехією, аби вони себе глибоко відрефлексували і стали чинником не просто впливу, а замовником певної політики і активними учасниками її формування, а згодом і її впровадження, перемагаючи у виборах.

 

При цьому за лідерами перегонів стоїть реальний великий капітал і його інтереси.

 

Все ті ж Коломойський, Фірташ, Ахмєтов, десь Пінчук, плюс російські гроші.

 

І реально нам обирати доводеться все одно серед них.

 

Для мене цей вибір ґрунтується ще й з огляду на те, хто з них найменше залежний від цих грошових потоків і хто мінімум втримає статус-кво у протистоянні з РФ, максимум - буде витримувати жорстку лінію і розбудовувати далі потужну міжнародну антикремлівську коаліцію, нарощуватиме збройні сили. Продовження співпраці з МВФ і чіткий безкомпромісний курс на НАТО та ЄС теж має значення.

 

Хто ж це?

 

А це, на мою думку, поки Порошенко, проти якого Путін і Росія годні на все. І це для мене в часі війни найважливіший маркер.

 

Але то вже окрема історія.

 

Так, друзі, і ще одне - я не агітую вас за Порошенка, а просто ділюся своїми міркуваннями.

 

Не працюю в його штабі, не працюю порохоботом, не отримую за це гроші.

 

Це моя громадянська позиція, яка в 44 роки точно будується не на гаслах.

 

Тому прошу в коментарях не нападати, а подавати свої думки - за кого ви і чому.