НАТО як прикриття: нащо в Конституції згадка про Альянс?

Коли Віктор Ющенко говорив про «захисну парасольку НАТО», під якою Україні варто було б укритися, він навряд чи думав, як згодом інтерпретуватиме ці слова один з його наступників. Для Порошенка, який загорівся ідеєю включити згадку про Альянс до Конституції, це – явно «захисна парасолька», але під захистом тут мається на увазі один з превентивних кроків від програшу на президентських виборах.

Очевидно, що, яким би не був алгоритм проштовхування Петра Олексійовича на другу каденцію, євроатлантичний аспект відіграватиме в цьому ключову роль. Підписання Асоціації з ЄС, безвізовий режим, а тепер ще й статус «країни-аспіранта» щодо НАТО – все це буде піднято на знамена Порошенка, з якими той штурмуватиме Банкову вдруге. Саме для цього й знадобилося вписування в тіло Конституції згадку про НАТО та ЄС, що не має насправді жодного сенсу.

Прихильники ідеї змін до Конституції говорять про те, що закріплення у ній положення про Альянс та Євросоюз зроблять ходу у напрямку «європейського вектору» незворотною, але це нонсенс, бо ще не родився той президент України, котрий не взявся би переписувати Основний закон «під себе». Так чинив і Янукович, і Ющенко, і Кучма, так тепер чинить і Порошенко.

Однак будь-який його наступник (навіть якщо він сам у себе наслідуватиме президентську булаву) зможе перекроїти Конституцію так, як цього вимагатиме «злоба дня». Кон’юнктуру у поводженні із законодавчими актами в Україні ще ніхто не скасовував й навряд чи скасує, хоч мова зараз й не про це.

Положення про вступ до НАТО не те, що суперечить Конституції України, але якось не надто корелює зі статтею 17-ою, котра забороняє розміщення на території України іноземних військових баз. А питання про такі бази теоретично може виникнути, адже «стійбища» НАТО знаходяться у багатьох країнах-членах Альянсу. (Зауважу відразу, що внесення змін до І розділу Конституції, до котрого належить 17-та стаття, затверджуються не лише двома третинами парламентських голосів, а й всеукраїнським референдумом, чиє проведення в даному випадку обов’язкове).

При цьому в Перехідних положеннях Конституції (які залишаються перехідними ось вже понад 20 років) передбачене тимчасове використання існуючих військових баз для іноземного базування в рамках ратифікованих Україною міжнародних договорів (колись під ними малися на увазі об'єкти Чорноморського флоту Росії).

Із подібною алогічністю щось слід робити, і це є завданням як для парламенту, так і для Конституційного суду, котрий потім проінспектує виконану в стінах Верховної Ради роботу. Однак все це зараз аж ніяк не головне. Головне те, що в Конституції України можна прописати все, що завгодно, – наприклад, колонізацію Марсу, але це аж ніяк не означатиме, що ряд графічних знаків на папері наблизить нас до здійснення мети.

Тим паче, що півроку тому ми вже задекларували свій рух до НАТО – це було на початку червня 2017-го, коли парламент 276 голосами «за» підтримав законопроект №6470, котрий закріпляє курс України на вступ до Альянсу. Якщо цього замало, то додамо до ухваленого документу й те, що чинний глава держави став затятим поборником членства в НАТО.

Маленька ремарка в контексті сказаного вище: Порошенко не завжди був палким «натівцем», у січні 2010-го в статусі міністра закордонних справ він рішуче відкидав потребу України в плані дій щодо членства в НАТО. «Ніяких ПДЧ не потрібно! Країни вступають до НАТО без будь-яких ПДЧ. Треба переходити до практичної роботи, яку за нас ніхто не зробить. Україна є піонером, є лідером, який сьогодні демонструє, що треба робити іншим країнам. Тут має бути абсолютно виважена, блискуча, професійна і кропітка робота, яку ми зараз робимо» – говорив він в інтерв’ю «Бі-Бі-Сі».

Чотири роки по тому «блискуча» та «професійна» робота мала наслідком зданий без жодного пострілу Крим, а також тривалу війну на Сході й ситуацію, в якій «піонер» та «лідер» був змушений звертатися до західних партнерів по допомогу).

Але повертаючись до дня сьогоднішнього: декларацій щодо бажання вступити в НАТО зроблено чимало, проте передусім потрібно витрачати не чорнило й папір, а підтягувати країну до стандартів НАТО. Ці стандарти є доволі високими. І стосуються вони не лише суто військової царині. Країна-член Альянсу має довести відданість демократії, свободі слова й, певна річ, не загрузати все глибше й глибше в болоті корупції.

Нині російській агресії вдалося те, що досі не вдавалось найпалкішим прихильникам НАТО: суспільство згуртувалось довкола ідеї приєднання України до Альянсу. Як зазначив колишній представник США при НАТО Ніколас Бернс, Путіну слід віддати за це належне: після його вторгнення дії членів Альянсу (і особливо європейських країн) «значно пожвавішали».

«Пожвавішала» й Україна, зокрема, її законодавча та виконавча гілка влади. Це надто важливо, аби вкотре злегковажити нашими сьогоднішніми шансами та можливостями. Проте й цього замало.

Україна з її «гібридним» правлячим режимом опинилася на 83 місці серед 167 країн. Таким є визначення нашого стану речей в Democracy Index 2017 організації Economist Intelligence Unit. У нас іще не авторитаризм, як в Росії та Білорусі (135 та 138 місця), але й не чистої води демократії, як у Норвегії, Ісландії або Швеції (трійка лідерів).

Традиційну «стурбованість» внутрішньою ситуацією в Україні висловлює й Freedom House – організація відзначає, що у сфері цивільних свобод триває політичний тиск і напади на журналістів. Ну а Bloomberg (хоч це вже й з іншої опери) відніс українську економіку до десятки «найнещасливіших» економік у світі.

Із такими показниками досить складно продати «слона», себто наше бажання бути в НАТО. Ми просто не дотягуємо до рівня Альянсу, хоч переписуй Конституцію, хоч ні. Україна не зможе розігрувати вічно одну й ту саму карту російської агресії, сподіваючись на поблажливість та преференції. Час пряників спливає й надходить час батогів.

Це стосується навіть «аспірантів», котрим далеко до повноцінного членства в НАТО. І якщо в цьому питанні йдеться не лише про передвиборчий піар, певні висновки мають бути зроблені вже.