Моя поліція мене береже? Історія повторюється

Виходжу на обід. Перекритий Хрещатик. Думала, може щось трапилося. Стоїть поліція.

–  Скажіть, будь ласка, а чому Хрещатик перекритий? –  питаю в того, що виглядає ніби їхній головний.

–  Перекритий, –  відповідає.

–  Бачу, що перекритий. Я питала –  «Чому?».

–  Вот так вот, – каже.

Йду далі. Ще поліція.

–  Скажіть, будь ласка, а чому Хрещатик перекритий??

– Хі-хі, день Романа сьогодні бо,–  відповідає.

За 100метрів вже стоять в камуфляжі.

–  А ви знаєте, чому Хрещатик перекритий???

–  День святого траХториста.

У мене вилізли очі.

–  Вам не соромно?– питаю. У відповідь хлопець розвернувся і пішов.. Може з Києва геть, а може взагалі з України.. Але я вже за ним не бігла, щоб перепитати.

Іду я в шоці. Прийшла. Сіла. Замовила. Мовчки ковтнула ті вареники. В голові завірюха. Та що ж це таке? Хтось же має знати, що коїться?

Повертаюся на роботу вже іншою дорогою. Стоять такі поважні, з дубинками, шоломами. Запитала, отримала у відповідь:

–  Сьогодні річниця Майдану.

–  Вибачте, а яка річниця?– сама в голові починаю перебирати дати. Студентів побили? Нє. Стріляти почали? Нє. Протести проти диктаторських законів? Нє.

– Якась чергова річниця,– відповідає.

Подивилася я на них, видихнула. Пішла далі. Стоять на Майдані поліцейські з камуфляжниками без розпізнавальних знаків, але вже з портативною камерою.

Питаю камуфляжника. Каже:

–  Тут колись якийсь протест має бути.. Якоїсь партії..

Повертаюсь до поліцейських – портативно-камерних охоронців.

– А ви знаєте? – питаю.

– День граньоного стаканчика сьодня проста, – і вони дружно починають гиготіти.

У мене опустилася руки. І тут я зрозуміла– щось таки трапилося і відбулося. Але не сьогодні, і не рік тому, і навіть не два, та ще й не в цей день..

Поліцейський – захисник суспільства? Сумніваюсь. Не хочу я мати таких захисників..