Мандрівки Європою або Як Чехія й Німеччина вчать поважати державну мову

Їдемо з Чехії на екскурсію в Німеччину. Ну, про європейські кордони між країнами ви вже знаєте. Не кордон, а сміхота. Ні тобі колючого дроту, ні прикордонників з вівчарками, які рвуться з повідка, ні «відкрийте багажник, покажіть, що везете».

Їдемо. Населений пункт. Вулиця. Будинок під номером 159 – це Чехія, а будинок під номером 160 – Це Німеччина. Усе, що до будинку 159 – виключно чеською мовою. Усе, що під номером 160 і далі – виключно німецькою.

А де якась розмежувальна смуга? Де рів? Де хоча б крейдою відкреслено – оце моє, ото – твоє?

Чітка межа проведена виключно мовою. Оце – чеська мова, а значить і територія чеська, оце – німецька мова, а значить і німецька територія. Ще ніколи так гостро не відчувала мову у фізичному вимірі. Мова – вона і паркан, і рів, і риска крейдою. Чітка розмежувальна лінія.

Питаю, а де якісь німецько-чеські таблички? А де змішування мов? Це ж прикордонна смуга? А де якийсь магазин з німецькою вивіскою на чеській землі, адже через хату – Німеччина? Щось же повинно вказувати на те, що ця прикордонна земля була то чеська, то німецька?

 То чехам сказали забиратися з домівок за 24 години і посунули кордон, то після ІІ світової чехи сказали німцям: «Щоб через 24 години і духу вашого не було. Можна кожному взяти 20 кг вантажу», – і посунули кордон на місце.

– Коли отак юзали туди-сюди людьми і кордоном, де якийсь мовний компот (як в України з Росією) ?  – допитуюся в чехів.

Сміються у відповідь.

– У мене складається враження, що чехи своє дуже бережуть, – висловлюю припущення.

– Дааааааа! – чую у відповідь схвальне суголосся.

...Є в чехів, як на мене, трохи дивне місце, яке називається «Костніца» Це таке сховище, де зберігається величезна кількість людських кісток багатьох поколінь. Там навіть вироби є: люстра з людських кісток, кріселко з людських кісток. Ну, в кожного народу свої примочки і туристичні місця. Так от, навіть у костніці існує чітке розділення: це кістки і черепи чехів, це кістки і черепи німців. Уявляєте?

– Це ви зараз, сьогодні, так склали? – питаю.

– Ні, – відповідають. – Це так з покоління в покоління розділялося. Оце – чехи, це – німці.

Ну, гаразд, всім відомо, що німці на чолі з Гітлером носилися зі своєю расою, черепи в них були особливі.

Але ж і чехи їм не поступаються. «Ми різні народи, –  кажуть чехи, – у нас навіть черепи різні». Оце то таааак!

Отож, заїжджаємо в Німеччину через віртуальний, але дуже чіткий мовний кордон. Їдемо по туристичних місцях.

Скажіть, от що роблять українці в Україні для туристів у популярних туристичних пунктах? Перше, що ми робимо, ставимо таблички. Тримовні: українською, російською та англійською.

Що роблять німці для туристів? Вони теж ставлять інформаційні таблички – НІМЕЦЬКОЮ.

Ти іноземний турист? Ти біженець? Ти національна меншина? Чудово. Всі таблички – німецькою. Ти не розумієш? Твої проблеми. Ти знав куди їхав. Треба було підготуватися. Це країна Німеччина.

Мабуть з оцієї висоти захисту свого європейці нам розповідають про захист національних меншин. Вони виписують закони про захист меншин – і кругом впроваджують державну мову, щоб меншині було легше інтегруватися в суспільство. Чим більше державної – тим легше інтегруються.

Саме з таким розумінням вони популяризують свою мову. Чим більше державної – тим більша гарантія, що ти її швидше вивчиш. А як же захист мов національних меншин, їх розвиток? Хочеш – розвивай, будь ласка. Держава твоє бажання захистить: переслідувати і забороняти не буде.

Чим більше їжджу Європою, тим більше прозріваю. В уяві виник образ, на кого ми схожі.

Уявіть собі Ємєлю. В лаптях, штанях з латкою на коліні. Ніколи не асоціювала українця з російським персонажем, та все ж, в даному випадку не приходить ніхто інший в голову.

От уявіть собі такого Ємєлю. Заліз він у скирту соломи й спить. Якось повз ту скирту туристичним маршрутом ідуть європейці. Кожен зі своєю мовою, кожен зі своєю культурою, кожен зі своєю історією, кожен зі своїми традиціями. Всі такі різні, ніхто не поступається своїм, але всі між собою домовилися і в справи один одного не встручаються. Ідуть, розмовляють про національні меншини.

Проходять повз скирту і тут прокидається Ємєля. Спав-спав 26 років. Прокинувся. Висуває голову зі скирти:

– Шо? Га? – каже український Ємєля спросоння.

– Меншини захищати треба! - кажуть європейці.

– Ага, – відповідає Ємєля. З голови солома стирчить. Очі сонні, розум ще не прокинувся.

Оце ми з вами так виглядаємо. Вибачте, може кого образила таким порівнянням, однак українські образи витязів Київської русі, яких боялася «тодішня Європа», чи кошових отаманів доби козацтва, які пишуть лист турецькому султану, в голову не приходять. То образи якогось іншого українського народу.

Я не знаю, що треба зробити, щоб ми прокинулися…

Мандрую Європою далі…