Я бачила майже всі львівські Форуми видавців, була учасником багатьох, і кожного разу чекала з нетерпінням: а раптом буде той справжній Форум, з чітко продуманою стратегією, ідеологією, філософією.Бо неможливо, щоб така важлива подія в культурі не мала своєї філософії, не контролювалась суспільством.
Велика кількість мислячих і талановитих людей мусить врешті діяти спільно, і це не завадить бізнесу. Невже, думала я, серед видавців і письменників може не бути патріотів українського книговидання, та ще у Львові? Отож, я чекала, що Форум видавців стане могутнім важелем проти деукраїнізації культурного простору, а не мавпуванням європейських книжкових ярмарків. Що врешті, в час війни припиниться отой підлітковий епатаж і розштовхування ліктями одне одного.
Війна дисциплінує, але вона й виявляє найгірші та найкращі риси людей. Так і є. На Форумі присутні як ті, хто залишив рідні домівки, так і ті, хто закликає відгородитись від Донбасу стіною, а Крим взагалі віддати Росії. Ті, хто полишив писати, щоб зайнятись волонтерством чи воювати за Україну, і ті, хто творить на віллах за кордоном і обростає у себе вдома корупційно-медійними зв’язками.
Але, більше, мабуть, байдужих і егоцентричних, що насолоджуються несправжнім декораційним Львовом. Їх Форум влаштовуватиме завжди, хай його навіть спонсоруватимуть російські олігархи.
Ще можна пробачити «загублені» заявки, зверхнє ставлення до авторів,непрофесійність організаторів, бо це все легко виправити,хоч воно було всі роки.Тут кожен може виявити особисту принциповість. Але в такі складні часи відсутність будь-якої світоглядної позиції завдає великої шкоди українському суспільству.
Немає україноцентричності, книжкового патріотизму, а є комплекс меншовартості. Я не чула, щоб хтось рвався на Нью-Йоркську групу, всіх цікавить Бегбедер та інші іноземні письменники.Набагато корисніше було б послухати не авторів бестселерів, а закордонних видавців: щось би залишилося на майбутнє.
Я зненавиділа Форум за те холуйство, з яким приймають кожного, хто не з України. Особливо, коли приймали як королеву Александру Марініну–настільки це було дешево і провінційно.Чи істерики довкола Пауло Коельо з ламанням парканів читачами-гопниками і даруванням вишиванок.
На Форумі основне – підписати контракти, а не роздавати автографи і продавати книги.Незаможні українці обирають тепер електронні книги і не готові викласти понад сотню гривень на роман-одноденку.Більшість так званих сучасних бестселерів на 99 відсотків – одноденки.
Але я не про це, хоч і про це також. Форум повинен орієнтуватися не на масового читача, який любить 95 квартал і Донцову, а на тих читачів, які забезпечать майбутнє якісній українській книзі.
Комплекс меншовартості породив презумпцію другосортності української книги і недовіру до неї.Акцент роблять на перекладах зарубіжних авторів, ігноруючи рідну літературу, яка вижила в нестерпних колоніальних умовах.Відсутня професійна літературна критика, що теж породжує недовіру до критики майбутньої.Ідея, що треба створити масову літературу, а тоді вже думати про елітарну, призвела до знецінення літератури взагалі.
І це все відбивається на Форумі видавців, який мимоволі диктує моду на авторів,що їх активно і просто непристойно піарять ті видавництва, бо мають на це гроші, тобто комерційно успішні.Щоб створити репутацію автору потрібно кілька років, а то й десятки.
Бідний читач приголомшений вереском то про «перший роман за триста років в українській літературі», то про «кандидата на Нобеля», то про «секс-символ української літератури», то про «розкомплексованість» жінок-авторів,а корки на Форумі за автографами створили врешті гнилу трясовину.
На все це дивляться молоді автори і вірять, що треба пройти через піар, компроміси, скандали, цирк, аби їх помітили.Але суспільство потребує іншого. Як мені пояснила сьогодні жінка з діаспори, люди за 50 чудово знають, хто чого насправді вартий.Але читач не має віку, ні першого, ні третього, коли йдеться про вимоги до книги.
Якісну книгу у нас як правило видають невеликі видавництва, але в боротьбі за державні гранти вони не отримують нічого. Я бачу, як стійко тримається «Урбіно», заповнюючи нішу польськими перекладами. Як з вінницької «Тези» почалося відродження літератури для підлітків. Як чудово видають харків’яни літературу з історії культури, як одержимо створює Приватну колекцію Василь Габор, і скільки інтелектуальної літератури видає в-во Олега Жупанського. Але вони, здебільшого, вже не подають книг на конкурс Форуму, бо розчаровані в ньому та журі, яке, звісно, не читає тих усіх книжок, тільки водить носом за вітром.
Одне слово, територія Форуму скорочується в культурному просторі як шагренева шкіра і ставить перед вибором: або зникати поступово, або стати стимулом для розвою української літератури, насамперед, художньої, де слід нарешті дотримуватися принципу ієрархії, а не пустити все на самоплив. Принцип пріоритету високої української поезії і прози «Своє найкраще» оздоровить культурний простір і допоможе перемогти у війні за незалежність, позбавить колоніальної плісняви.
Форум повинен воювати, а не торгувати.Вимагати, а не просити. Щоб нарешті з голови стати на ноги. Бо післямайданне, травмоване війною суспільство ніколи йому не пробачить балагану й інфантильності. А це станеться тоді, коли віп-персоною Форуму стане чи Валерій Шевчук, чи Василь Голобородько, чи та ж Нью-Йоркська група, а не чужий модний письменник.
Що їм віддадуть належне ще при житті. Це потрібно найперше молоді, а вже потім усім українцям, які хочуть, щоб в Україні нарешті була Україна, а не сумна пустеля.