День справжніх чоловіків

«Ніхто, крім нас, брате!», «Одужуй, друже, ти ж десантура!» - так вітали одне одного у центральному військовому госпіталі поранені бійці. Вздовж алеї, котра перетинає госпітальний комплекс, посеред парку в альтанках зібралися невеликі групи солдатів – хлопці з загіпсованими або перев’язаними кінцівками, на милицях і у візочках. Поголені, акуратні, позитивні.

І десантники, і їхні побратими з інших родів військ, і волонтери – всі «прогулюємось» від однієї компанії до іншої, від альтанки до лавочки, заходимо у відділення, де лікують хлопців з опіками: вони лежать у палаті  («лежачі») і щиро радіють появі доволі галасливих гостей з гостинцями. Гостинці, щоправда, намагаються нам і повернути – нема куди складати. В справді: біля кожного ліжка повнісінько фруктів, цукерок і пиріжків. «Ми не голодуємо, ви ліпше хлопцям у травматологію смаколики занесіть», - просять солдати.

Ми відмовляємось, оскільки подарунки в опіковий якраз і передали поранені з відділу травматології, і залишаємо шоколад наймолодшому з поранених – зовсім ще молодому хлопчині з обпеченою до кістки рукою. Він неквапом розповідає свою військову епопею, включно з моментом отримання опіків.

Третій рік неоголошеної війни я слухаю історії тих, хто на цій війні боронить Україну, хто кладе за Україну здоров’я, хто ненавидить «паркетних генералів» і не довіряє політикам, які роблять бізнес на крові тисяч справжніх чоловіків. Поранених не цікавить, що сказала Надія Савченко або що пообіцяв місцевим органам влади Володимир Гройсман – з усього масиву інформації, яку хлопці отримують, їх найбільше тривожать питання можливого наступу сепаратистів і російського війська на Донбасі, виплата пенсій їхнім батькам, болячки дружин…

Ці сміливі чоловіки запевняють, що у разі наступу ворога захистять своїх рідних і нас усіх і що за нинішніх українських реалій це їхня робота – боронити Україну. Ці прекрасні чоловіки знають: з ними Бог та Україна.

А 18-річна тоненька дівчинка з величезними русалчиними очима з позивним «Вітамінка», вислухавши міркування побратимів, зітхає і тихенько каже мені: «Знаєш, я дуже сподіваюсь, що наступу бойовиків не буде – я вчитись хочу!».