Мій університет

Зізнаюся: факультет журналістики КДУ дав мені дуже мало профільних знань. Моїм університетом була «Україна молода», де я працював уже з першого курсу і де вчився як професії, так і життєвих премудростей.

 

В «УМ» я зробив висновок, що для журналіста головне не тексти, головне — люди. Ті, з якими ти працював, ті, для яких працював, і ті, з якими спілкувався, щоб робити газету з першими для других.

 

Без людей не буде текстів. Про це я почув не в «універі», а на ескалаторі пізно ввечері, коли їхав із роботи зі старшим колегою Мосієнком, теж Дмитром. «Як ти думаєш, який для журналіста жанр — головний?» — спитав він мене, 17-річного. Я трохи знітився, а Діма вів далі: «Інтерв’ю. З нього можна все дізнатися. Без нього не матимеш того, що зробить матеріал особливим».

 

Потім було ще багато порад, багато практики, багато свободи й завзяття. Був прекрасний період «творчого ядра» — наших творчих нарад із Лєнкою Зварич і Валею Клименко. І вже не мене, а я навчав молодих журналістів газетних премудростей. Далі були труднощі й розчарування. Але все це робило нас сильнішими, приносило досвід і нові знання, наче довге групове інтерв’ю.

 

До речі, такі інтерв’ю — це була ще одна «фішка» «України молодої». Пам’ятаєте посиденьки в кабінеті редактора: Ющенко перед введенням гривні, Лазаренко перед призначенням на Кабмін, Володя Кличко на хвилі перших успіхів, Пинзеник, Шкіль після тюрми, тенісистка Бондаренко після виграшу свого першого великого турніру і всі-всі?.. У тому самому кабінеті паралельно святкувалися найкращі дні народження, там ївся хліб із легендарною доброю олією (коли нічого було більше їсти), там обирали редактора, співали «О белла чао» й «Команду молодости нашей» і чого лише не виробляли.

 

Мабуть, для більшої частини 25-річного творчого шляху «УМ» буде доречним слово «фанатично»: спершу, в 90-х і на початку 2000-х — з нуля творити нову газету, не спати ночами, горіти ідеями й планами, тепер — намагатися втримати її на плаву в умовах кризи.

 

Нашому поколінню справді пощастило жити в непростий, але в цікавий час великих змін і потрясінь — коли проголошувалася незалежність та з багатьма помилками будувалася нова держава, і на цьому тлі поставала «Україна молода», яка виходила на перші ролі ринку українських ЗМІ. Коли піднімалися два Майдани (один з яких був справою життя «УМ», і ми тоді перемогли, але не змогли скористатися тією перемогою) і коли розв’язувалася неочікувана війна. Коли — це вже про особисте — я не зміг вийти на роботу не через хворобу, а через мобілізацію.

 

Співрозмовники — від В’ячеслава Чорновола до простих мобілізованих хлопців з АТО. Наставники — від Діми Мосієнка до покійної Любові Спиридонівни Янюк, царство їй небесне. Колеги — від першого мого напарника по «УМ» Романа Скрипіна до Каті Бачинської. Читачі — від Віктора Миколайовича Булави, почесного громадянина Диканьки, який писав мені особисті листи з вітаннями з поповненням у родині, до телефонувальників із зауваженнями про помилку в моєму «кросворді від Бантини». Ще й численні куми.

 

Їх тисячі — моїх людей «України молодої», що зробили мене таким, який я є.

 

22, майже 23— саме стільки років можливостей, натхнення, досвіду, знайомств, зустрічей дала мені «УМ». Буду завжди вдячний за це рідній газеті.

 

З днем народження, наша сім’я «УМ»! І удачі «честолюбним дублерам», «дай Бог їм краще нашого зіграть»