«Ми помрем не в Парижі...»,

Коли народився мій син, я підстерігала моменти його пробудження, щоб занурити обличчя в його тепле і ще вогке від сну тільце, вдихнути найрідніший і найдорожчий запах на світі, що не зрівняється з найвитонченішими і найвишуканішими парфумами світу. Кожна жінка, що спізнала радість материнства, зрозуміє мене. 

 

Взагалі запахи відіграють значну роль у житті не лише тварин, за якими вони вишукують жертву, орієнтуються у просторі, визначають свій-чужий. Люди — ті самі тварини, тільки що мислячі. Скажімо, вчені дослідили, чому навіть старші чоловіки все одно орієнтуються у своїх уподобаннях (добре, що хоч не всі) на значно молодших за себе жінок чи дівчат. Молода шкіра виділяє феромони, на які реагують, навіть підсвідомо, органи чуття усіх самців, до яких належать і людські особини.

 

Особисто я вмію насолоджуватися запахами: мене бадьо­рить вранішній запах свіжозвареної кави чи апельсинового фрешу; аромати домашньої випічки нагадують мені дитинство, мамині пиріжки з яблуками і цинамоном (як називають корицю на Галичині); вишукані парфуми змушують випрямити спину і розправити плечі. Але не тільки насолоду і приємні враження дарують нам запахи. У магазині, де пахне пліснявою чи зіпсованими продуктами, ви не станете отоварюватися, в кафе, де тхне помиями з кухні, вам не захочеться їсти, під’їзди, що просмерділися сечею (і не тому, що в наших людей настільки низька культура (хоч і це також певною мірою), а тому що нема туалетів (!), особливо «на районах»), не зроблять ваш початок дня приємнішим. 

 

Особисто мені легко може зіпсувати настрій різкий запах поту від випадкового попутника (частіше все ж таки (чоловіки, не ображайтеся, але це правда) таке амбре йде від представників сильної статі) у міському транспорті чи від «сусідів» по черзі в «Ощадбанку». І це з самого ранку! Тобто людина не після важкого трудового дня, а зранку вийшла з дому несвіжа. І це в місті, де гаряча вода завжди під рукою, де не потрібно носитися з банячками і коритами (як часто буває в селі, де не всі ще мають блага цивілізації)! Часто в салонах автобусів чи тролейбусів можна почути стійкий бомжацький запах (думаю, вам не треба пояснювати, з яких ноток складається ця композиція). У салонах «маршруток» ви його не почуєте, бо за маршрутне таксі треба платити, а в громадському транспорті ці люди мають право їздити безкоштовно, бо переважна більшість їх — уже пенсіонери. Та й просто від літніх людей іноді долинають ледь вловимі (клятий загострений нюх так ускладнює життя) запахи давно не праного одягу чи немитого тіла. І це не тому, що наші люди такі нечупари, Боже збав. Урядовці, низький уклін вам від усіх малоімущих, для яких кожне наступне підвищення тарифів (не бавте нас казками про субсидії — це байки для некурящих) — це чергове приниження їхньої власної гідності, бо ці люди будуть тепер економити не лише на харчах, ліках, а ще й на власній гігієні.

 

Вам, шановні, мабуть, не доводилося їздити (а якщо і доводилось, то було це дуже давно) у громадському транспорті, бачити цей старомодний, що давно не бачив прального порошку, одяг, чути цей запах бідності, саме так: бідність має запах! І це далеко не «Шанель №5»...

 

До речі, одне з найбільших моїх здивувань від Парижа (хоча їх було чимало) — запахи, які оточували мене скрізь (повторюсь, мій нюх дуже загострений, тож вловлюю навіть те, чого б і не хотіла чути). Особливо вразило в паризькому метро, що поруч із дамою в розкішному норковому манто (в «підземці»!), від якої пахтіло розкішним парфумом, стояла зграйка представників однієї міжконтинентально-мандрівної нації (не називаю її, щоб не звинуватили у ксенофобії) і від них не пахтіло, як від їхніх соплемінників тут у нас, в Україні! Тобто бідність країни можна визначити навіть по запахам.

 

У дитинстві мама вчила нас, що можна бути бідним (хоча ми й не належали до цього прошарку, але в нашій країні, як кажуть, від суми і від тюрми (тьху-тьху-тьху) не зарікаються), але охайним. Справді, можна економити на воді, електроенергії, дезодорантах чи мийних засобах (на жаль, культура особистої  гігієни у нас на низькому рівні), але не втрачати людської гідності.

Пригадалися рядки чудової нашої поетеси Наталки Білоцерківець і стало сумно та безнадійно:

 

«Ми помрем не в Парижі, тепер я напевне це знаю,

В провінційній постелі, що потом кишить і слізьми,

І твого коньяку не подасть тобі жоден, я знаю,

Нічиїм поцілунком не будемо втішені ми...»