Маскувальна сітка, сплетена зі спогадів. Театр Франка представив виставу «Там, де заходить сонце»

20.05.2026
Маскувальна сітка, сплетена зі спогадів. Театр Франка представив виставу «Там, де заходить сонце»

Актори проживають долі мешканців Будинку літніх людей. (Фото Юлії Вебер надав Театр Франка.)

В українські театри впевнено входять сучасні теми, в яких розповідають про наше сьогодення.
 
Герої вистави «Там, де заходить сонце» за мотивами роману Олени Пшеничної у постановці Тараса Жирка в Національному академічному драматичному театрі імені Івана Франка – це наші батьки, а комусь і дідусів та бабусь.
 
Віру Павлівну Тиху (Поліна Лазова), 72-річну вчительку української мови, син відвозить у заміський (провінційний) Будинок для літніх людей — «до осені», бо він волонтерить, а невістка з дітьми через війну виїхала за кордон.
 
Історія кожного колоритного поселенця там — щемка, часто одночасно викликає сміх і сльози: хтось був шахтарем, хтось розносив пошту чи мав яке інше заняття. Спільно всі плетуть маскувальні сітки для воїнів. 
 
Перший раніше заявлений прем’єрний день вистави «Там, де заходить сонце» через тривалі повітряні тривоги у Києві довелося відкласти. Попри все, 13 травня в театрі відбулася автограф-сесія авторки роману Олени Пшеничної, який був відзначений минулого року Премією імені Олеся Гончара, – тепла зустріч із читачами та глядачами. А наступного дня вже відбулася прем’єра.
 
«Там, де заходить сонце» — це щемка, світла і надзвичайно чесна історія про старість, материнську любов, самотність і надію, створена за твором, який називають книжкою-пластирем.
 
Вона говорить про вразливість старості через іронію та жарти, але підводить до висновку, що в кожній житейській ситуації треба триматися гідно і не втрачати віри. Напевно, тому і головну героїню звати Віра.
 
Опікунами, буфером і розрадою в закладі для пацієнтів є директорка Інна Капінос і доглядальниця Степанівна — Тетяна Олексенко-Жирко. У другій дії камерної постановки вони трохи вносять у виставу французького шарму, розповідаючи про життя літніх людей у подібному будинку поблизу Парижа.
 
Там можна в подібний дім кожному брати будь-які речі – великі й малі — зі свого попереднього життя. А говорять поміж собою французи поважного віку переважно про закордонні подорожі.
 
Коли і як дочекалася Віра Павлівна сина та багато інших подробиць знають ті, хто читав чи прочитає книгу Олени Пшеничної «Там, де заходить сонце» — філософсько-психологічний роман про людяність, який констатує, що головне — не вік, а світло в серці, віра та люди поруч, навіть якщо відразу вони видаються дивакуватими чи «колючими».
 
Коли гендиректор театру Євген Нищук після передпоказу сказав слово «корифеї», то воно безпосередньо стосується виконавців у виставі: Поліна Лазова, Людмила Смородіна, Олександр Задніпровський, Сергій Калантай, Василь Баша.