Василь Симоненко, один із найулюбленіших поетів минулого сторіччя, нині ювіляр.
Прожив усього 28 років. Факт давно відомий, але вчора, перечитуючи його поезію,
навіть пішла гуглити – а, може, все ж 38?
Бо як у такому молодому віці можна так мислити і так писати? Його рядки влучні як стріла і гострі як лезо, а лірика по-особливому прониклива.
У 21 рік Симоненко пише «47-й рік»:
Я не забув мужицькі очі хмурі,
Обличчя матерів налякані, тривожні,
Коли писали ви, продажні шкури,
Про їх життя, щасливе і заможне
У 27 – «Лебеді материнства» і «На цвинтарі розстріляних ілюзій»:
Мільярди зір зариті у чорнозем,
Мільярди щасть розвіяні у прах.
Душа горить. Палає лютий розум.
І ненависть регоче на вітрах.
Уже народ – одна суцільна рана,
Уже від крові хижіє земля,
І кожного катюгу і тирана
Уже чекає зсукана петля.
Ці рядки написані в 1962 році під впливом відвідин разом із Лесем Танюком та Аллою Горською масових поховань у Биківні.
До того вони й самі не уявляли масштабів трагедії, яка тут відбулася впродовж багатьох років.
Ймовірно, саме ця історія та намагання лізти «куди не треба» послужила приводом для розправи: Симоненка жорстоко побили міліціонери, що призвело до хвороби і смерті вже через рік,
Горську вбили, Танюк довго переховувався…
Могилу поета в Черкасах довгий час забороняли відвідувати, а в дні його пам'яті навіть виставляли там сторожу, щоб фіксувати, хто приходить вшанувати Василя...
За 60 років без Симоненка «на цвинтарі розстріляних ілюзій» з’явиться ще багато могил.
Нація розстріляних геніїв і сьогодні продовжує протистояти злу.
Та віримо Симоненку:
Народ мій є! Народ мій завжди буде!
Ніхто не перекреслить мій народ!