«Зачароване коло», або Чому Україна й досі залишається постгеноцидним суспільством

Неготовність України до повномасштабної війни з північним сусідом, системна криза з мобілізацією, мало не тотальне ухиляння від мобілізації й масові СЗЧ, колаборація чималої кількості українців з ворогом, мародери у владі, які грабують свою країну в час війни, нелюдяне ставлення командирів до долі і життя солдатів, які боронять Україну…

Якби був живий визначний дослідник Голодомору Джеймс Ернест Мейс (1952 – 2004), то він усі ці ганебні явища нашого сьогодення назвав би проявами постгеноцидного синдрому. Американець індіанського походження (його батько із племені черокі, яке 1835 року, за рішенням федерального уряду США, примусово переселили з корінних земель у Північній Кароліні та Джорджії до Оклахоми), професор історії, Дж. Мейс одним із перших науковців у світі розпочав у 80-х роках минулого століття досліджувати найтрагічнішу сторінку української минувшини – Голодомор 1932–1933 рр. і першим став переконувати світ, що це був акт навмисного геноциду українців. А поштовхом до вивчення цієї теми стала почута ним лекція професора Мічиганського університету Романа Шпорлюка, в якій той мимохідь згадав про Великий голод в Україні. Джеймс зреагував: «Цього не може бути! Ми знали б про трагедію таких масштабів – такі втрати неможливо замовчати!».

А далі була плідна співпраця Мейса з автором книги «Жнива скорботи» Робертом Конквестом – істориком, який дослідив злочини комуністичного режиму в Радянському Союзі й зробив висновок, що за часів Сталіна загинуло близько 20 мільйонів людей – унаслідок голоду, через ув’язнення в таборах примусової праці, а також були страчені (це число в кілька разів перевищує кількість жертв нацистського Голокосту). Він організував у Гарварді дослідницьку програму про історію Голодомору й працював на посаді виконавчого директора Комісії Конгресу США з вивчення причин і наслідків Великого голоду в Україні.

Результатом роботи цієї комісії став опублікований 1988 року звіт для Конгресу США та тритомник із 204 свідчень про голод 1932–1933 рр., виданий у 1990 році. У висновках звіту зокрема стверджувалося, що «Йосиф Сталін та його оточення вчинили геноцид українців у 1932–1933 роках». Також комісія організувала у семи штатах США публічні слухання, під час яких виступили 57 свідків Голодомору.

Тут варто додати таке: коли Джеймс Мейс лише почав цікавитися темою Великого голоду в Україні, його попередили, що то непевна наукова перспектива та виклик для історика, що наукові праці з цієї теми ніколи не надрукують. А коли Мейс уже оприлюднив висновки очолюваної ним комісії, то в нього одразу почалися конфлікти з іншими американськими дослідниками Радянського Союзу – славістами (переважно русистами). Вони фактично заперечували роботу комісії і сильно тиснули на самого Мейса. Адже СРСР, зокрема Росія, дуже серйозно працював у США, тому Джеймс надалі вже не мав там перспектив, як згадує його дружина Наталія Дзюбенко-Мейс, пояснюючи, за яких обставин він опинився в Україні і вже до кінця життя працював над темою Голодомору в Києві.

Мейс не був сухим академічним ученим – він трагедію українського народу пропустив крізь своє вразливе серце і намагався зробити її якомога зрозумілішою як для українців, так і для західного світу. Опитані ним свідки Голодомору стали для нього близькими людьми, адже він побачив спорідненість історичних доль наших двох народів: «З моїх предків знімали скальпи, знищували, мов скажених собак, бо була потрібна їхня земля. А вас, українців, хіба не знищували безглуздими війнами, штучними голодоморами, примусовими переселеннями, політичними репресіями?». І попереджав: «Коли зникне українська культура, українська мова, то останніх носіїв її, зодягнувши у шаровари й вишиванки, заженуть, як індіанців, у резервації, і показуватимуть туристам. А з держави Україна залишиться хіба що географічна назва. Та ще назви найбільших річок і озер – у такий спосіб кинуть приреченим на вимирання аборигенам кістку з панського столу». Хіба не цей страшний вирок Мейса реалізує сьогодні путінська росія?

Джеймс Мейс сформулював концепцію постгеноцидного суспільства. Він радив нам: «У всіх претензіях до себе пам’ятайте: ви, українці, постгеноцидне суспільство, народ після винищення». Називав наше суспільство «проваллям, яке вимагає від нації надзусиль у всьому». Показував на прикладах, як упливає постгеноцидність на всі сфери нашого життя – політичну, управлінську, культурну, фінансову, економічну тощо, указував на наші больові точки. Був переконаний, що всі реформи в Україні приречені на невдачу саме через травми минулого. А найголовнішою реформою для українського народу й держави, на думку Мейса, має стати виведення України з постгеноцидного стану, із «зачарованого кола» наших моральних і матеріальних проблем.

До речі, професор Мейс дуже добре знав також історію росії і вже в 90-ті роки передбачив, що вона обов’язково піде війною на Україну, виставивши їй претензії – територіальні, моральні й людські.

А виступаючи на одному науковому симпозіумі, він заявив перед авдиторією, що США та Європа винні перед Україною у тому, що знали про Голодомор, але промовчали. І публічно від імені всіх американців покаявся і попросив вибачення в українців за те мовчання.

Джеймс Мейс був переконаний, що лише історична правда про Голодомор відхилить завісу над минулим і дасть можливість українцям упевнено дивитися у майбутнє. Тому 1993-го, у 60-ті роковини Голодомору, він написав відозву до української наукової спільноти з пропозицією розпочати системну роботу з його дослідження, а саме: зібрати й проаналізувати всі можливі джерела: «Щоб дізнатися, ЧОМУ стався Голодомор, потрібно звернутися до документів; а щоб зрозуміти, ЩО ЦЕ ТАКЕ, треба звертатися до свідків».

А оскільки архівних документів, які висвітлюють роль радянської влади в злочині проти українського народу й розкривають жахливі реалії життя в умовах страшного, штучно створеного Голодомору, обмаль (недарма ж Сталін своїм поплічникам – ідеологам та організаторам цього злочину – казав: «Робіть що хочете, однак не залишайте документів, не залишайте слідів!» (Зібрання творів, том 13, стор. 18)», то головний акцент у дослідженні Мейс пропонував робити на фіксації спогадів очевидців Голодомору, поки вони ще живі. Й особисто опитав сотні людей, «які ніколи, ні за яких обставин не мали жодних контактів між собою, а наводять одну й ту саму схему механізму виголодження по всій підрадянській Україні».

Чи українські історики досліджували Голодомор?

Я на власному досвіді переконалась, як «досліджували» цю тему на Луганщині. Коли 2000 року побувала як філолог в одній із просвітянських експедицій в українські села Луганської області, то від місцевих старших людей з-поміж їхніх розповідей на різні побутові та етнографічні теми почула жахливі оповіді про розкуркулення й масовий голод, який був у їхніх селах. Дізналася про те, як активісти тодішньої влади відбирали в людей усе їстівне, а потім робили рейди до батьків школярів, які ще не спухли від голоду, й питали в них: «Чого ви досі не мрете, ми ж у вас усе забрали!»; як матері, доведені голодом до божевілля, їли власних дітей; як померлих від голоду звозили в одну величезну яму, яку не засипали, доки не заповнювали її вщерть, і ніхто їх не відспівував; як голодні діти помирали, обгризаючи собі пальці; як вимирали цілі села, на сільрадах яких вивішували чорний прапор…

У 2003 році я зібрала ці свідчення й опублікувала у журналі «Київ», на що провідний луганський історик, та ще й голова Луганської обласної «Просвіти» і за сумісництвом (за його власними словами) підполковник КГБ Володимир Семистяга мені завважив: «Ірино Василівно, допоки Ви педалюватимете тему Голодомору?». Натомість я запитала в нього, чи роблять його колеги – історики луганських вишів – експедиції зі своїми студентами в села області, поки ще живі очевидці Голодомору, чи фіксують їхні спогади про цю подію для майбутніх поколінь. Та на це він відповів, що луганські історики цього не роблять, бо… держава не виділяє на те кошти. Але, на щастя, були на Луганщині, як і в інших областях України, поодинокі ентузіасти й місцеві краєзнавці, які цю важливу справу робили й без будь-якого фінансування – замість професійних істориків.

А що з науковими дослідженнями Голодомору на всеукраїнському рівні?

Головним академічним дослідником України періоду, до якого належить Голодомор, був професор Станіслав Кульчицький. Він із 1977 по 2015-й очолював відділ історії України 1920–1930 рр. ХХ ст. Інституту історії України, який у 1977–1986 роках називали відділом соціалістичного будівництва, а у 1986–1991 рр. – відділом соціалістичного і комуністичного будівництва Інституту історії АН УРСР.

Про власне наукові досягнення цього вченого з дослідження голоду розповів у своїй статті «Цифра жертв Голодомору, дозволена Кремлем: росіянин Кульчицький повертається в Україну» (газета «Україна молода», за 7 серпня 2004 р.) Володимир Сергійчук, завідувач кафедри історії світового українства КНУ ім. Т. Шевченка, доктор історичних наук, професор. З неї дізнаємося, що саме Кульчицькому наприкінці 80-х рр. компартія довірила висвітлення цієї теми відповідно до визначеного у ЦК й узгодженого з москвою напряму й обсягу контрпропагандистської боротьби проти української діаспори, яка розпочала активну діяльність щодо вивчення й поширення правди про великий злочин кремля у 1932–1933 роках. Відтак його допустили до цілком таємних архівів, і він одержав можливість побачити багато чого, але написав так, як потребував ЦК.

Станіслав Кульчицький завжди досліджував Голодомор так, як диктувала компартія – це були правила поведінки для номенклатурних науковців. Приміром, ще у січні 1988 року він першим поширює для англомовних читачів пропагандистську концепцію москви про так званий всесоюзний голод. Коли ж із москви «спустили» цифру втрат українців під час Голодомору у 3,5 мільйона осіб, то він узявся її «по-науковому» обґрунтовувати. І за часів незалежності України Кульчицький пропонує своїм колегам без усіляких досліджень «погодитися з цифрою у 3,5 мільйона» – мовляв, тоді світ визнає Голодомор 1932 –1933 рр. геноцидом.

Нічого не скажеш, гарний приклад антинаукового підходу до вивчення теми Голодомору подає головний історик України своїм колегам та учням (а їх у нього немало: наукова школа Кульчицького – це 27 кандидатів і 14 докторів історичних наук)!

Натомість професор Сергійчук, опрацювавши наявні в архівах первинні документи статистичних органів УРСР, заперечив цей статистичний висновок Кульчицького, бо на початок 1934 року лише дітей було недораховано понад чотири мільйони! І будь-хто з чесних істориків може легко знайти інформацію хоча б про те, що німецькі дипломати в 1933 році офіційно повідомляли з москви до Берліна, що кількість жертв голоду в УРСР – від 7 до 10 мільйонів.

Наскільки трагедія Голодомору цікавить науковий світ?

Один із провідних західних дослідників Голодомору професор Монреальського університету в Канаді Роман Сербин в інтерв’ю «Радіо Свобода» 2008 року сказав, що Захід знав і про Великий голод в Україні, і про те, що тут мільйони людей гинули. Про це добре інформували дипломатичні служби: британські, німецькі, польські – всі, які мали представництва у москві, а деякі й в Україні, у Харкові. Про це також писали газети.

Але владні кола західних країн тоді не хотіли конфлікту з Радянським Союзом. Навпаки, саме у 1933 році США визнали СРСР та його комуністичний уряд. До того ж західна інтелігенція, переважно лівого спрямування, щиро вірила, що це була справді соціалістична країна, яка дбала про добро своїх громадян. Окрім того, СРСР проводив дуже сильну зовнішню пропаганду. Але якщо тему трагедії європейського єврейства вивчають сотні вчених у всьому світі, то трагедія Голодомору, на жаль, мало цікавить науковців. А якщо й вивчають колективізацію, то до питання голоду в Україні підходять з позиції російської історії.

Професор Сербин нарікає, що в цьому передусім винна сама Україна, бо вона мало приділяє уваги серйозному дослідженню цієї теми; на час, коли професор давав інтерв’ю, Україна не мала потужного наукового центру з вивчення Голодомору. Далі він згадує: «Кілька років тому, коли я був в Україні, мені казали, що вивчати Голодомор – це не перспективно для молодих науковців, тому що старі вчені здебільшого не сприяють тому». Мейсу в США казали приблизно те саме!

Щодо західних істориків, то вони, за твердженням Р. Сербина, виходили з радянської традиції, яка дивилася на Україну з висоти кремлівських веж. Тому ці історики й далі трактують український Голодомор як частину голоду селян у СРСР. Проте хоч і складно боротися з цими тенденціями, та все одно західних колег треба переконувати, використовуючи документи як з України, так і з рф, а їх достатньо. Потрібні лише чесні історики в Україні!

І, нарешті, Р. Сербин зауважив, що в росії теж досліджують Голодомор, але з політичної перспективи – щоб показати, що голод був однаковий як в Україні, так і в рф. І треба визнати, що ця концепція російської історіографії з незначними кореляціями запанувала, як не дивно, і в сучасній українській історіографії.

Жодна сторінка українсько-російської історії не обростала такою великою кількістю міфів, як Голодомор 1932–1933 років. Бо як тоталітарний режим Сталіна (що його вчинив), так і його правонаступники в особі нинішнього російського керівництва (які не визнають його геноцидом та приховують його масштаби) бояться розплати за геноцид над українцями. Тому й заперечують його, як можуть. Але за кожен злочин має бути кара, і вона буде (за Достоєвським).

Міфи про Голодомор

Перший міф – про те, що ніякого голоду не було і бути не могло, а вигадали його «українські буржуазні націоналісти», які служили Гітлерові в період Другої світової війни, для розпалювання ворожнечі й ненависті до Росії та російського народу. Другий – про те, що голод в СССР на початку 1930-х був зумовлений несприятливими погодними умовами. Третій – що причиною голоду в Україні став «відступ від ленінської економічної політики» у вигляді «шкідництва на місцях» (це про репресивні дії комуністичної влади у здійсненні хлібозаготівельної та податкової політики).

Інші байки заперечували геноцидний характер Голодомору: мовляв, зроблений він руками самих українців, і жертвами голоду були не лише українці, а й представники національних меншин, які тоді проживали в Україні.

Одразу після того, як у 2006 році Верховна Рада з огляду на оприлюднені неспростовні факти офіційно визнала Голодомор геноцидом українського народу, російські історики створили ще один міф – про те, що голодували в 1932–1933 роках не лише в Україні, а й в інших республіках СРСР. До речі, на сьогодні Голодомор уже визнали геноцидом парламенти 37 країн світу, а також Європарламент і ПАРЄ.

Немає сумніву, що з такими імперськими міфами можна боротися лише методами історизму та наукової об’єктивності. Слушні поради тим, хто досліджує Голодомор, дає Микола Кочерга – багаторічний благодійник і меценат українських справ родом із Чернігівщини, президент Фундації українського Голодомору-геноциду (її створили в Чикаго у 2002 році задля поширення правди про Голодомор у світі): обов’язково називати Голодомор геноцидом – інакше світ цю трагедію не сприйматиме та ігноруватиме її; знати точну кількість його жертв – щоб ніхто не був забутий і щоб кожна невинно вбита душа знайшла свій спочинок; провести розкопки масових поховань жертв, їх ексгумацію та дослідження.

Оцінки щодо кількості вбитих голодом в Україні істотно різняться

У різних джерелах фігурують досить відмінні один від одного статистичні показники людських втрат під час Голодомору. Ось деякі з них.

Сьогодні вже відомо, що у 1933 році іноземні дипломати доповідали своїм урядам із москви або Харкова (тодішньої столиці України) про 10–15 мільйонів убитих голодом українців: «Подекуди масштаби вимирання сягнули 25–30 відсотків населення. Як на мене, названа цифра в 10 млн жертв голоду не є перебільшенням» (із доповіді аташе посольства Німеччини в Москві Отто Шиллера 19 вересня 1933 р.); «Представники уряду визнали, що людські втрати в Україні становлять 9 мільйонів душ, а в університетському середовищі говорять про 40–50 відсотків населення України, і я вважаю цифру в 15–16 мільйонів точнішою» (із донесення консула Італії в Харкові Серджо Ґраденіґо від 22 червня 1933 р.).

2003-го Генеральна Асамблея ООН ухвалила «Спільну заяву з нагоди 70-ї річниці Великого голоду 1932–33 років», в якій його визнали національною трагедією українського народу, яка забрала 7–10 млн людських життів. За ухвалення цього документа проголосували 64 держави – члени ООН, у тому числі росія.

2006 року тодішній виконувач обов’язків голови Українського інституту національної пам’яті Ігор Юхновський, представляючи у Верховній Раді проєкт Закону «Про Голодомор 1932–1933 років в Україні», поінформував нардепів про восьмимільйонні втрати населення УРСР у той період.

Про 10-мільйонні жертви українців під час Голодомору, співставні з утратами України у Другій світовій війні, говорили українські президенти Кравчук, Кучма та Ющенко. Чинний голова ВРУ Р. Стефанчук, виступаючи на конференції спікерів парламентів країн – членів ЄС 2023-го, також назвав це число: «У результаті штучно організованого у 1932–1933 роках сталінським режимом голоду Україна втратила до 10 мільйонів своїх синів і доньок».

Радянські ж історики називали всього 2,5–3,5 мільйона жертв «голоду» в Україні. А українські академічні історики досі відстоюють назване ще у 1988 році професором Кульчицьким їх число – 3,5 млн.

Проте цю явно занижену статистику, як не дивно, спростовують самі організатори Голодомору українців. Так, зі слів перекладача розмови, яка відбувалась між очільником СРСР Сталіним і прем’єр-міністром Великої Британії Черчиллем під час війни, на питання Черчилля «Навіщо Ви знищили сім мільйонів свого населення?» після перекладу Сталін уточнив: «Не сім, а десять!». А щоб Черчиллю було зрозуміліше, викинув десять своїх коротких пальців. У Черчилля виник легкий шок, а Сталін діловито пояснив: «А інакше ми б тоді не закупили у вас тисячі тракторів».

Але ж у Сталіна були тоді оперативні дані, які базувались на донесеннях сексотів з кожного українського села, і їх не можна порівнювати з будь-якими кабінетними розрахунками вчених через багато років після Голодомору.

Погодьмося, що такий різнобій в оцінках смертей українців під час рукотворного геноциду часів Сталіна є свідченням наскрізної занедбаності сучасної (начебто незалежної) української історіографії.

А якою є статистика Голодомору від українських демографів?

Підрахунок загальної чисельності жертв Голодомору – безпосередня справа учених-демографів. Інститут демографії та соціальних досліджень ім. М. Птухи НАН України стверджує, що його фахівці почали працювати в цьому напрямі ще наприкінці 1980-х. Однак перші результати своєї роботи вони оприлюднили лише 2008 року – тоді керівничка цього інституту Елла Лібанова (та сама, яка сьогодні активно проштовхує тезу України не для українців, а для «нових етносів, які тут поселяться після війни») представила на науковій конференції демографічні розрахунки, згідно з якими прямі втрати України в кордонах 1933 р. від голоду 1932 –1933 рр. сягнули 3, 400 млн осіб. А головний український академічний історик С. Кульчицький (член КПРС і головний пропагандист відділу історії України 1920–1930 рр.) на тому ж заході сказав, що ця цифра поставила крапку в багатолітній дискусії про кількість жертв Голодомору.

Однак у 2010 році в постанові Апеляційного суду Києва у кримінальній справі СБУ проти організаторів штучного масового голоду у 1932–1933 рр. уже фігурувала дещо збільшена цифра, надана співробітником Інституту демографії Омеляном Рудницьким, – 3,9 мільйона; таку саму цифру оприлюднили й під час відкриття Меморіалу жертвам Голодомору в листопаді 2015-го у Вашингтоні.

Із таким висновком не погодилась Генеральна прокуратура України і дала вказівку провести комплексну експертизу щодо кількості жертв геноциду із залученням різнофахових спеціалістів, але за президентства Януковича цю роботу так і не розпочали (з відомих політичних причин).

А Інститут демографії Е. Лібанової, як кажуть, вирішив випередити події і поспішив таки поставити остаточну жирну крапку в підрахунках: у листопаді 2015 року він заявив, що з 1932 по 1934 рр. жертвами штучного голоду в Україні стали ті самі 3,9 мільйона українців. Академічні демографи запевнили, що саме ця цифра є науково обґрунтованою і визнаною міжнародною науковою спільнотою, адже вони співпрацювали з американськими дослідниками (правда, як з’ясувалося, з них був лише один учений – Олег Воловина з університету Північної Кароліни, який начебто вже не одне десятиліття досліджує кількість жертв Голодомору 1932–33 рр. в Україні).

Хоч я й не історик і не демограф, але з особистих експедицій у виморені Голодомором українські села знаю, що довіряти базі даних, якою оперували ці демографи, аж ніяк не можна. Тому впевнена, що ніякі академічні вчені за даними тенденційно сфальшованих радянських документів не здатні сказати, скільки саме українських діток у тій чи іншій могилі заморених голодом – двоє, троє, п’ятеро? Тим паче, що на багатьох спільних могилах немає ні хрестів, ні імен, та й самих сіл уже подекуди немає?

А ще я вже понад 20 років особисто знаю професора Володимира Сергійчука як дійсно глибокого дослідника Голодомору, який має величезний досвід роботи з архівами – центральними і сільськими. Тому цілком довіряю його переконливим аргументам проти такої демографічної оцінки (а читачам рекомендую подивитись у YouTube його відеолекцію під назвою «Володимир Сергійчук ГОЛОДОМОР 10,000,000 HOLODOMOR» тривалістю 1 год. 42 хв. і самим зробити висновок, хто має слушність у цій науковій дискусії).

Аскольд Лозинський, президент Світового конґресу українців у 1998–2008 рр., юрист, який усе своє життя об’єднує українців діаспори та материкової України добрими справами, теж має інший погляд на статистику смертей українців порівняно з авторами занижених показників. Зокрема у статті «Загадкові підрахунки Голодомору» (сайт Укрінформ, 2018) він наводить свою дискусію з професором Кульчицьким, який першим з українських науковців мав доступ до радянських архівів із цього питання ще в Москві, проте висунув цифру в заледве половину тої, якою тоді користувався західний світ (понад 7 мільйонів). Кульчицький тоді відповів своєму опонентові в газеті «День»: «Не погоджуюся із А. Лозинським, коли він каже, що величина втрат не має нічого спільного з визнанням Голодомору геноцидом міжнародною громадськістю. Критики «занижених» оцінок демографів прагнули й прагнуть, щоб ця оцінка перевищувала кількість жертв Голокосту. Вони переконані, що більше число жертв української трагедії порівняно з єврейською допоможе визнанню її геноцидом».

Дуже здивований цією заявою головного українського історика (адже ніде не зустрічав такої аргументації в жодних дослідженнях чи підрахунках тих, котрі висували чи висувають цифру в понад сім мільйонів), пан Лозинський висловив припущення: «Але, здається, С. Кульчицький відкриває таки таємницю мислення «занижених» оцінок демографів та істориків – таких, як Воловина і демографи НАНУ, як і самого себе, а також, мабуть, і неофітів у цьому питанні, зокрема з Гарварду. Тобто потрібно знизити загально прийняту цифру, щоби не перевищити Голокост. Чому? Чи це допоможе у визнанні геноцидом, як пише Кульчицький?». І далі міркує: «Це питання одначе важливе, але хіба тільки для нас, українців, щоб ми належно пошанували наші жертви. Для повного образу нашої трагедії краще було б ушанувати всіх! Для визнання Голодомору геноцидом міжнародною громадськістю це справа зовсім не актуальна. Тож чому так прискіпливо, але, мені здається, нещиро ставить це питання наш історик С. Кульчицький? До речі, мені це не тільки не зрозуміло, а й трохи загадково...».

Результати експертизи з подальшою політизацією статистики і переслідуванням дослідників

У 2019 році за заявою тодішньої директорки Національного музею «Меморіал пам’яті жертв Голодомору-геноциду» Олесі Стасюк до голови СБУ було відкрито кримінальну справу за статтею «Геноцид» щодо виконавців Голодомору-геноциду. Упродовж трьох років тривало досудове слідство, проведено вісім судових експертиз за участю понад сорока дослідників та експертів-криміналістів, істориків, юристів та демографів. Статистичний висновок цієї комплексної експертизи такий: втрати української нації від Голодомору-геноциду 1932–1933 років – 10,5 мільйонів убитих (9 млн 100 тис у межах УСРР і 1 млн 400 тис на Дону та Північному Кавказі); ще 5 млн українців убито під час штучних голодів 1921–1923 і 1946–1947 рр. Первинні джерела дозволили уявити справжні масштаби злочину: комуністи вбили щонайменше кожного третього українця в межах СССР; лише дітей було знищено понад 4 мільйони.

Олеся Стасюк понад 20 років життя присвятила дослідженню теми Голодомору як геноциду. Завдяки їй проведено численні міжнародні конференції та озвучено новітні дослідження наслідків злочинів, учинених комуністичним режимом у 1932–1933 роках; вона вперше ввела в обіг термін «Голодомор-геноцид» у публікаціях і назві очолюваного нею музею. Її доробок є внеском у розкриття правди про інститут уповноважених у здійсненні геноцидної політики проти українців; у 2021 році вона захистила докторську дисертацію: «Інститут уповноважених у здійсненні Голодомору-геноциду 1932–1933 років в УСРР». 2018-го з ініціативи Олесі Стасюк було створено перший в Україні Інститут дослідження Голодомору – філіал при музеї Голодомору.

І щойно було озвучено цифру в 10,5 млн, як деякі українські високопосадовці почали цькувати вчених, причетних до цього дослідження. З їхніх вуст почало лунати, що 3,9 млн жертв Голодомору – це єдина «дозволена правда», а будь-які інші оцінки масштабів злочину – це нібито «фальсифікація». Чесним дослідникам, як у часи Сталіна, почали закривати рота. Голова Українського інституту національної пам’яті (УІНП) Антон Дробович (філософ за освітою) замість того, щоб підтримати колег, став «фронтменом» кампанії з їх переслідування і погрожував їм: «Від їхньої репутації каменя на камені не лишиться!».

У вересні 2021 року він зателефонував Олесі Стасюк і почав нервово дорікати їй за участь у проведенні судових експертиз: «Я ж просив цими дослідженнями не займатися!». Викликавши її на зустріч до кабінету міністра культури та інформаційної політики Олександра Ткаченка (журналіста за освітою), він разом із ним став тиснути на неї, вимагаючи не оприлюднювати нові дані та не доносити свою позицію через ЗМІ. Зопалу голова УІНП не стримався і видав тираду: «Якби ви всі пішли в колгосп, то не прийшлося б вас голодом морити! 50% селян пішли в колгосп, то вони і не померли, а 50% відмовилися, тому й померли».

Постає питання: з ким тоді асоціює себе Дробович, якщо до українців звертається у другій особі? Та чи захищає він інтереси українського народу взагалі?

У червні 2022-го О. Ткаченко звільнив О. Стасюк (яка тоді перебувала у декретній відпустці з догляду за дитиною) з посади генерального директора Національного музею Голодомору-геноциду за нібито «неналежне виконання умов контракту». Згодом у суді працівники міністерства підтвердили, що причиною звільнення стало озвучування науковицею кількості убитих голодом українців. Суди трьох інстанцій визнали: звільнення директорки музею було незаконним. Протиправними названі судом і наступні два накази очільників Мінкульту: у червні 2023-го Ткаченко поновив пані Олесю на посаді, але тут же і звільнив її, а вже цьогоріч його трюк повторив виконувач обов’язків міністра Ростислав Карандєєв. Феміда назвала це «політичним переслідуванням».

Звідки росуть ноги в такого явища в нашій незалежній державі? Відомий дисидент і правозахисник Семен Глузман називає це «ганьбою України» і «поганою та мерзенною війною професійних бюрократів із професійними істориками, які захищають результати своїх досліджень».

І якщо одні історики вважають цю війну проявом впливу кремля (мовляв, росіяни хочуть поглумитися над пам’яттю про Голодомор, а група дослідників під керівництвом О. Стасюк показала надто великі цифри жертв), інші підозрюють у злих намірах оточення президента, то пан Глузман переконаний: «Причина зарита в Канаді. Так, саме в Канаді, де живе такий собі благодійник мільярдер Джеймс Темертей, який активно допомагає своїй першій батьківщині – Україні». І додає: «Дійсно допомагає – і Києво-Могилянській академії, й Українському католицькому університету (УКУ). Щоправда, він особливий благодійник, який активно веде бізнес в Україні. Зокрема, заробляє гроші на Дарницькій ТЕЦ у Києві. І йому чомусь не подобаються результати багаторічних наукових досліджень українських учених, у тому числі й під керівництвом О. Стасюк. Та й сама пані Олеся йому не подобається. Погодьтеся, це дивний підхід до оцінки наукових досліджень».

За твердженням пана Глузмана, у Темертея в Києві – свої придворні «демографи та історики», які працюють на державних посадах і яких він підгодовує ґрантами у вигляді серйозних грошей. Але правозахисник вірить, що скоро все проясниться і правда восторжествує!

Цікаво, що цю статтю С. Глузмана (в оригіналі російською мовою) переклала українською і розмістила на українському сайті «Новинарня» моя давня знайома Марта Онуфрів – журналістка з Торонто (Канада). Пан Глузман запитав її, чи цю статтю опублікують в українській пресі Канади? Відповідь була прямою: «Ні, не буде, оскільки пан Темертей, канадсько-український мільярдер, є монополістом у темі Голодомору. Публікації не буде, тому що його бояться!».

Інші мої знайомі з Канади кажуть, що цей меценат «узяв під опіку» і Світовий конґрес українців (СКУ), фінансує його і є членом Наглядової ради СКУ.

Хто ж тоді він такий, цей Джеймс (Костянтин) Темертей? За Вікіпедією, він справді родом з України, зі Сталінської (Донецької) області, йому 82 роки, у 1943 році опинився з батьками в Німеччині, а потім у Бельгії та США. Успішний бізнесмен в енергетичній галузі та найбільший український меценат сучасності, підтримує заклади культури і гуманітарну сферу в Канаді та Україні. Є фундатором та головою дорадчої ради Бізнес-школи при Києво-Могилянській академії. У 2010 році Темертея було призначено головою Консультативної ради Конґресу українців Канади. Також він є Почесним громадянином Львова, має чимало українських державних нагород.

А на сайті «Єврейська спадщина» про Джеймса (Якова) Темерті можна також прочитати, що він є засновником і головою Ініціативи «Зустріч українських євреїв». Ця недержавну організацію було засновано у 2008 році для поглиблення міжкультурних та міжконфесійних стосунків між українцями та євреями. Він прагне вирішити складні й давно вкорінені проблеми й об’єднати два народи в розумінні та співпереживанні історичного досвіду і наративів один одного. Для досягнення цих цілей він організував низку зустрічей і конференцій, залучивши близько 200 науковців та експертів з України, Ізраїлю, української та єврейської діаспор.

Пан Темерті є головою-засновником Національної дорадчої ради Конгресу українців Канади та благодійником дослідження Голодомору в Університеті Альберти. Нещодавно він пожертвував мільйон доларів Канадському музею прав людини на створення виставки «Голодомор-геноцид 1932–1933 років в Україні».

На міжнародному рівні пан Темерті є директором корпорації Ukraine Enterprise Corporation, був членом Консультативної ради з іноземних інвестицій при президентові Л. Кучмі.

Як благодійник УКУ, створив в університеті три кафедри, які вивчають єврейсько-українські міжконфесійні відносини. Також підтримує тотожні ініціативи в Єврейському університеті в Єрусалимі.

За останні роки пан Темерті отримав кілька видатних нагород. Зокрема 2007-го – Шевченківську медаль Конґресу українців Канади. А 2013-го став першим лауреатом медалі Митрополита Андрея Шептицького – нагороди, заснованої Конфедерацією євреїв України за внесок у справу українсько-єврейського порозуміння та співпраці.

Він також підтримує Єврейський музей у Львові та наші зусилля з відновлення і збереження того, що залишилося від єврейської спадщини України після нацистського та комуністичного спустошення. І завдяки панові Темерті та Українсько-єврейській зустрічі, ми можемо надавати вам тижневі огляди єврейської громади України.

Чим же занепокоєна українська громадськість

У лютому цього року газета «Україна молода» опублікувала звернення від 15 неурядових організацій національно-демократичного спрямування, яким вони закликають український народ, українську владу, українців світу, уряди України та Канади бути пильними та не допустити створення антиукраїнських проєктів, спрямованих на знищення Української держави й української нації.

Зокрема підписанти попереджають про те, що 2013 р. на кошти канадського бізнесмена Джеймса К. Темертея створено Центр «Студії Голодомору» (HREC) під керівництвом Людмили Гриневич, який під прикриттям нібито досліджень Голодомору займається розмиванням історичної правди та запереченням злочину геноциду українців, дискредитуючи новітні наукові дослідження Голодомору.

Антиукраїнську діяльність веде і вже згадуваний А. Дробович, який за роки свого керівництва Українським інститутом національної пам’яті займався переслідуванням науковців, котрі розкривали злочини кремля проти українців. Брудне замовлення та приховування чисельності жертв геноциду українців є черговим злочином, оскільки п’ята колона та агенти кремля намагаються нав’язати українському народові та світові велику брехню.

Уряд Канади нібито виділяє 15 млн канадських доларів на добудову Національного музею Голодомору-геноциду. Але з достовірних джерел відомо, що ці кошти насправді виділяє той самий сумнівний Джеймс К. Темертей, який виставив урядові України свої умови: ці кошти буде надано в разі створення наглядової та експертної рад музею, до яких ввійдуть підконтрольні йому особи; необхідно припинити досліджувати чисельність знищених під час геноциду українців та зафіксувати в експозиції, що в 1932–33 роках «померло» всього 3,5 млн осіб.

Проте музей Голодомору та його експозиція є складовою національної безпеки, тому його має фінансувати суто Українська держава.

Намагання Джеймса К.Темертея протягом багатьох років «купити» тему Голодомору досі не увінчалися успіхом. Саме тому п’ята колона й розробила «спецоперацію» проти Української держави, мета якої –приховати правду про масове винищення українців.

Ірина МАГРИЦЬКА

Кавалер ордена Княгині Ольги ІІІ ст.