Третє дихання: зброя Перемоги

ЗАКІНЧЕННЯ. Попередню частину читайте за посиланням

 

Частина 7. Зброя

 

Отож, давайте уявимо що описана у попередньому розділі фінансова мобілізація стала реальністю, і ми маємо Оборонний фонд, в якому назбирано додаткових кілька ярдів баксів. Умова на мою думку необхідна, але сама по собі ще не достатня.

 

Звісно ж, якщо ми підемо на потужну мобілізацію людей (що від нас лишиться якщо ми на неї не підемо, я вже писав, повторюватись не буду), це крім всього іншого зжере купу додаткових коштів на платню, виплати тощо. Це неминуче. Але все ж щось залишиться на озброєння. І от тут для початку доведеться розвіяти деякі поширені наївні уявлення.

 

На жаль, тільки в уяві «тєорєтіков кунфу» (с) гроші самі по собі автоматично перетворюються на снаряди, дрони або танки.

 

В реальному світі ринок озброєнь та БК наразі є гостродефіцитним, бо вся західна оборонна промисловість впродовж тридцяти років після падіння «залізної завіси» занепадала від відсутності покупців.

 

Армії Заходу, особливо Європи (які головний дипломат ЄС Борель влучно назвав «бонсай-арміями»), не вірили у можливість великої війни, і готувались виключно до конфліктів низької інтенсивності, тобто кажучи по простому до колоніальних операцій проти партизанів та терористів у країнах «третього світу».

 

Щоб оцінити масштаб проблеми, досить сказати що річна (!) норма армії Франції – 7 тисяч артилерійських снарядів калібру 155 мм, тобто трохи менше ніж добова (!) потреба ЗСУ зараз.

 

Після 24.02.2022 світ схаменувся, і попит на все оборонне зріс не в рази, а одразу на кілька порядків, з усіма логічними ринковими наслідками – зростанням цін до небес (наприклад той самий 155 мм снаряд навесні минулого року коштував біля 1,5 кілобакса, наразі зашкалює аж до 8, і так практично зі всією військовою продукцією), миттєвим вигрібанням всіх до того роками не розпроданих запасів компаній-виробників, кількарічними (!) чергами на отримання вже законтрактованої та передоплаченої продукції…

 

 

Так, ситуацію намагаються виправити, в оборонну індустрію пішли багатоярдні інвестиції у розширення виробництва. Але це все довготривалий процес, який може призвести до більш-менш збалансування попиту та пропозиції хоча б по боєприпасах не раніше ніж за 3 роки, а по бронетехніці або літаках терміни значно довші.

 

В процесі збільшення обсягів виробництва навіть у провідних західних компаній виявляються безліч неочікуваних вузьких місць, від дефіциту робочої сили потрібних кваліфікацій, через розрив давніх ланцюжків постачання та припинення випуску багатьох комплектуючих з часів «холодної війни», та зрештою до виявлення гостродефіцитних видів сировини, за яку починається конкуренція між різними компаніями – виробниками.

 

В цій ситуації «світовий воєнторг» не так багато може нам запропонувати навіть за багато грошей, а їх у нас в будь-якому разі буде не надто багато.

 

Окрема проблема – політична регуляція ринку озброєнь.

Наприклад такі світові виробники зброї як Ізраїль, Японія, Корея, Австрія та Швейцарія нам не продадуть жодного патрону ні за які гроші світу, а Штати дуже суворо лімітують що нам можна продати, а що вже «призведе до ескалації».

 

Виходом на мою думку є поступовий перехід від закупівлі готової іноземної продукції (звісно ж не доводячи це до абсурду – якщо щось корисне для ЗСУ десь є в готовому вигляді, і нам це щось можуть продати, то зрозуміло що це варто брати, бо потреба у нас на позавчора), та інвестування у власне виробництво. А закуповувати у іноземних компаній варто в першу чергу технології та ліцензії на виробництво.

 

Звісно ж, ми стикнемось з тими самими проблемами, які лімітують зараз збільшення виробничих потужностей західних виробників. А плюс до них додадуться специфічні наші проблеми, від занедбаного стану старих оборонних підприємств до бюрократії та корупції. Не кажучи про таку «дрібничку» як вразливість промислових об’єктів до ворожих ударів з повітря.

 

Але, на мою думку, крім слабких місць ми маємо також і ряд значних переваг, які можна використати в цій ситуації: починаючи від високої кваліфікації та креативності наших інженерно-технічних кадрів, продовжуючи наявністю купи готових виробничих майданчиків, тобто відсутністю потреби у побудові заводів та фабрик та інфраструктури до них (натомість їх треба лише переобладнати новим устаткуванням), і завершуючи дешевою робочою силою.

 

Та і взагалі, як показує практика, часто простіше організувати все «з нуля», аніж перебудовувати та посилювати старі інертні виробництва (а старою та інертною «оборонка» була далеко не лише у «совку», у наших союзників значною мірою також – наприклад, всі снаряди для армії США виробляються не лише за тою ж технологією, але навіть на тих самих верстатах, на яких їх робили під час Другої світової). В цьому сенсі у нас непогана стартова позиція.

 

 

А отриманий результат більш ніж виправдовує подолання всіх проблем «по дорозі». На виході ми можемо (і як на мене мусимо!) мати:

 

- Значну економічну активність всередині країни, з усіма відповідними плюсами;

- Трансфер в Україну низки сучасних технологій;

- Зменшення залежності від військово-технічної допомоги союзників у короткочасовій перспективі, що в свою чергу не лише дозволить нам менше цікавитись «коли там оберуть Трампушку», але і впливатиме на те, які суто військові рішення ми зможемо собі дозволяти (наприклад, в якийсь момент ми зможемо забути про Байденову заборону бити по території росії – але ж лише коли у нас буде чим СВОЇМ туди бити);

- У середньостроковій перспективі повне самозабезпечення ЗСУ зброєю та БК, що зокрема буде вкрай важливо при обов’язковому повному переозброєнні ЗСУ після війни – адже нам доведеться тоді закупити дуже значну кількість всіх видів зброї та техніки, і було б дуже прикро необхідні для цього десятки мільярдів доларів вивести з країни, замість інвестування у власних виробників;

- У довгостроковій перспективі ми можемо стати далеко не останнім гравцем на світовому ринку озброєнь, військова промисловість може бути для нас незрівнянно кращою статтею експорту, аніж нинішній продаж сировини та «майже-сировини» (зерна та прокату).

 

Але звісно ж всі ці середньо- та довгострокові перспективи з’являться лише у випадку, якщо в короткостроковій перспективі ми дійсно спроможемось забезпечити собі перевагу у війні. Тож на мою думку вирішальним в сенсі нашого військово-технологічного прориву має стати саме 2024 рік.

 

Як тільки я починаю десь публічно говорити про оборонне виробництво, чомусь всі одразу думають про дрони. Так от, як не дивно я в першу чергу не про них, хоч і щодо них пару слів можна сказати.

 

 

Дрони – розпіарена штука, вони є головною інновацією цієї війни. До неї дрони лишались екзотикою та «дорогими цікавими іграшками», наша ж війна прирівняла їх до АК – масової дешевої зброї, без якої не обходиться навіть звичайний піхотний взвод.

Ще точнішою буде аналогія із патронами та снарядами, оскільки найбільш використовуваними наразі є дрони-камікадзе, які є саме одноразовим розхідним матеріалом, тобто різновидом БК.

 

Але коли я чую «це війна дронів», мене просто лють бере. Це – не війна дронів, не війна «роботів-боботів», це була, є і буде війна солдатів. Війна сотень тисяч хлопців та дівчат, які рівно так само як сторіччя тому повзуть на череві по багнюці під вогнем, щоб потім підірватися в повний зріст та заскочити з автоматом та гранатою у ворожий окоп. А власне автомат, бронежилет, каска та дрон – це всього лише пристрої, які трохи збільшують шанси цих хлопців та дівчат вижити самим та вбити ворога.

 

Дрони не є панацеєю, «вундервафлєю» чи «срібною кулею для вампіра». Вони мають свої переваги – та так само свої недоліки. Свою досить широку сферу застосувань – але і ще ширше коло завдань, для яких вони не годяться. Свої сильні місця які роблять їх корисними – і свої слабини через які ворог з ними бореться (а крім ворога – також наша рідна українська погода, і її успіхи в боротьбі з дронами значно більші за успіхи РЕБу та ППО). Як власне будь-яка інша зброя та техніка.

 

Мені шкода когось розчаровувати, але «вундервафлі» взагалі не існує. Жодна зброя (крім хіба що ядерної, але її ми віддали росіянам на вимогу американців), сама по собі не може переламати хід війни.

 

Це стосується «Баряктарів» із «Джевелінами» (так, були дуже помічними на початку війни, але коли ви про них чули востаннє?..), «Хімарсів» (спершу стали «геймченджером», бо росіяни раптом позбулись півсотні кілометрів тилу, але ж пройшов час – вони до цього пристосувались), «Леопардів» із «Абрамсами» (які виявились просто звичайними танками, хоч і якіснішими за совкові), омріяних «Атакамсів» та F-16. Але все це – корисне, виконує свою функцію, і є потрібним елементом загального пазла.

 

 

Переламують хід війни не окремі види зброї, а лише їхня правильна комбінація, ще й у правильних руках. З руками у нас непогано, але комбінація зброї поки що дуже неповна. І над цим можна і треба працювати. Дрони в цій схемі мають своє, чітко визначене, місце, не менше – але і не більше.

 

Втім, якщо ми вже почали із дроноробства, то давайте продовжимо. Наразі саме дроноробство є найбільш динамічною галуззю оборонного виробництва – як у нас, так і по ту сторону фронту.

 

Обидві сторони активно користаються з того, що абсолютна більшість комплектуючих для дронів вільно продаються на ринку цивільної продукції, в буквальному сенсі на «Алі-Експресі».

 

Західні виробники трохи «підофігіли» від того, що відбувається, і майже випали з «гонки дроноробів». Виявилось, що вони здатні виробляти «Раптори» та «Предатори», тобто супер технологічні та супер дорогі іграшки, з космічним рівнем технологій, які при тому елементарно збиваються древньою радянською ППО або авіацією (не тому що вони погані – їх просто розробляли вже після «холодної війни», з розрахунку на зовсім інших ворогів). Натомість налагоджувати виробництво масової та максимально дешевої продукції вони не готові концептуально, у них засадничо інше все – і технології, і бізнес-модель.

 

Тож ми з нашими ворогами є наразі двома головними світовими виробниками саме таких дронів, які реально запитувані на цій війні.

 

Наша сильна сторона – креатив та мережевість. У нашому дроноробстві задіяні понад 200 прописом: двісті) команд самого різного рівня, від волонтерських «гаражних стартапів» до великих приватних компаній та навіть державних заводів (аж до цілого «Антонова»). Розроблено біля 100 моделей дронів всіх класів – «класичні» з планшетним управлінням та новомодні FPV, розвідувальні та ударні, багаторазові та камікадзе.

 

Нові моделі з’являються щотижня, і одразу йдуть на фронт, де проходять найсерйозніше з можливих випробувань. Зв'язок виробників із кінцевим користувачем – прямий та оперативний, на запити армії відповідають максимально швидко.

 

Настільки оперативний зв'язок виникає за рахунок волонтерських закупівель, що дозволяє проминути кола пекла військової бюрократії, яка втім лишається необхідною якщо виробник сподівається постачати свої вироби за кошти держбюджету.

 

 

Наразі ніби відбуваються «Умеровські реформи» - давно (щонайменше з 2014-го) назрілі та перезрілі тектонічні зсуви стосовно спрощення допуску виробів та виробників до офіційних закупівель зброї та техніки. Якщо це нарешті станеться, це буде маленька революція, тож тримаємо схрещені пальці.

 

Втім, навіть суто з технологічної сторони далеко не все у нас ідеально.

 

При двох сотнях виробників ми чомусь досі не спромоглися розробити ні наш аналог «Шахеда» (всі наші дальні дрони поки що літають вдвічі – втричі ближче аніж «Шахед», та несуть вдвічі – вдесятеро меншу бойову частину, при тому коштують помітно дорожче), ні наш аналог «Ланцета» (сильною стороною якого є автоматична доводка до цілі на фінальній частині дистанції, що убезпечує його від «окопного» РЕБ). Наші розвідувальні дрони не гірші, а помітно кращі за «Орлани» (втім, значно гірші за західні аналоги – але то таке, ми на щастя не із НАТО воюємо), але ж це лише один різновид дронів із цілого спектру, в двох інших сегментах щось поки ми не дотягуємо.

 

Де ми реально попереду на роки, притому попереду не лише «опонентів», але і конкурентів із країн – союзниць, то це морське дроноробство. Тут ми наразі світові лідери, і цим варто по праву пишатись.

 

Однак морські дрони, якими ми буквально загнали Чорноморський флот росії глибоко в бухти, і змусили вискакувати у акваторію лише короткими «партизанськими набігами», все ж ніяк не вирішують проблем на півторатисячекілометровому наземному фронті, так само як проблем ударів вглибину ворожої території. Обидві ці царини – для дронів небесних, а щодо них дивись вище.

 

Але головне наше слабке місце не технологічний рівень, а масштабування виробництва. Отут за парєбріком нас наздогнали (так, на початку війни у виробництві та використанні дронів ми були попереду, а вороги вчились у нас), обійшли та залишили позаду.

 

 

Ми використовуємо цілий зоопарк експериментальних та малосерійних моделей, тоді як вороги обрали лише декілька (власне головну роль грають перелічені вище три моделі – «Шахед», «Ланцет» та «Орлан»), натомість одразу ж масштабували їхнє виробництво до по-справжньому індустріального масштабу.

 

Складається враження, що у нас повна країна Едісонів чи Марконі, натомість жодного Генрі Форда, здатного організувати великий конвеєр.

Мені видається, що тут ми впираємось в об’єктивні обмеження, які викликані покладанням винятково на можливості вільного ринку. Цей вільний ринок, як і належиться, дав простір для творчості та різноманіття пропозицій – але через прагнення кожного з виробників продати «під ключ» саме свій готовий виріб (уникаючи кооперації з «конкурентами на ринку»), та водночас через брак у цих виробників ресурсу (зокрема кваліфікованої робочої сили) для масштабного виробництва, всі ці пропозиції так і не масштабуються.

 

А якщо додати до цього те, що практично всі 200 виробників розробляють та збирають свою продукцію з одних і тих самих, на 99% відсотків китайських, комплектуючих, за які вже починається все гостріша конкуренція як між різними нашими виробниками, так і значно гостріша конкуренція між дроноробами нашими та ворожими, то стає зрозумілою і глибина проблеми, і потенційний ризик обвалу всієї галузі, якщо раптом Китай заборонить продавати нам комплектуючі. І просто закупівлею дронів на вільному ринку, навіть за дуже спрощеними правилами, ці проблеми не вирішиш.

 

Війна загалом дуже неринкова річ, і навіть найринковіші країни світу – США та Британія – в часі великих війн не обходились одним лише вільним ринком.

 

Я не про якісь додаткові регуляції чи тиск держави на бізнес – боже збав, якраз цього у нас і так забагато. Я про те, що держава має не лише очікувати від виробників пропозицію готової продукції, але активно допомогти на всіх стадіях – від формулювання технічного завдання (наразі виробники самі чи в кращому разі із особистих контактів із бійцями визначають які параметри виробів потрібні ЗСУ), продовжуючи інженерним консалтингом, допомогою у налагодженні виробничих кооперацій тощо.

 

 

Але головне – саме держава має взяти на себе головну роль у масштабуванні виробництва, і звісно ж головним інструментом для цього мають стати правильні закупівлі.

 

Коли під час Другої світової США постали перед необхідністю налагодити масовий випуск не аби чого, а бойових літаків, проблему вирішували суто через організацію закупівель. Як і належиться, спершу провели конкурс – армія заявила вимоги, кілька компаній – виробників представила свої моделі. Поки все по класичній ринковій схемі.

 

Але коли армія обрала з цих моделей оптимальну, «дядько Сем» викупив у розробника патент та всю технічну документацію. А далі всім компаніям, які брали участь у конкурсі, запропонували «жирне» державне замовлення – але не на їхні моделі, а саме на виробництво тої однієї моделі, яка перемогла у конкурсі. І так одну модель літака одночасно почали «клєпати» всі авіавиробники країни, що дозволило зробити виробництво дійсно масовим (під кінець війни новий літак сходив з конвеєра кожні 50 хвилин). Рівно так само між конкуруючими у мирний час виробниками «розкидали» замовлення на випуск всіх комплектуючих для всіх компаній, задіяних у фінальній збірці продукції.

 

Мені видається, що це дуже вдала модель для нашої ситуації.

Так само до нашої ситуації дотична інша практика тих самих Штатів у тій же війні. На початку війни американські військові оцінили хоча б дуже приблизний масштаб, скільки зброї, техніки та БК їм може знадобитись для тривалої війни. А одразу потому економісти оцінили, скільки це потребує різних видів сировини для промисловості, з’ясували які запаси критично важливої сировини є в Штатах, а що треба закуповувати на світовому ринку, в яких саме країнах це наявне, і наперед почали контрактувати цю сировину.

 

Наприклад, забезпечення промисловості каучуком виявилось надскладною задачею (бо Японія окупувала більшість плантацій каучукового дерева), і її вирішували спільно економісти, фінансисти та дипломати, ледь-ледь нашкрібаючи з усього світу потрібну кількість. І розподілявся цей дефіцит централізовано, щоб не створити конкуренцію за нього між різними американськими виробниками.

 

Компоненти до дронів нам поки що продає Піднебесна (хоч це само по собі вже є дуже слабкою ланкою). Але коли ми говоримо про власне виробництво снарядів та патронів до стрілецької зброї, ми звісно можемо закупити готову лінію для їхньої збірки, але що із сировиною?

 

 

І отут виявляється, що порох наразі дефіцитний у всьому світі, а ми його виробництво припинили кілька років тому. А ще виявляється що латунь для гільз робиться з металів, які не видобуваються в Україні, це суцільний імпорт – а наразі дуже багато хто крім нас раптом захотів виробляти снаряди та патрони. Тож тут потрібні або великі контракти наперед, щоб ми точно не лишились без критичної сировини поки будемо купляти та монтувати збиральні лінії, або… або відмова від спроб наздогнати світ в межах технологій часів Другої світової, та пошук нових технологій, не зав’язаних на дефіцитні матеріали.

 

І так, хоч 99+ % патронів у світі досі виробляються у латунних гільзах, вже існують технології гільз із полімерних композитів та чорних металів – а і перше і друге Україна виробляє сама, потенційно в кількості скільки треба. Тобто рішення багатьох проблем вже існують, і ми можемо свої дуже обмежені кошти інвестувати одразу у технології 21 століття, а не 19-20-го – але для цього хтось має системно цим займатись, і напевно це мала б бути саме воююча держава.

 

Те саме з ракетними технологіями, де ми колись були світовими лідерами, а наразі більше року вимолювали у дідуся Байдена розроблені ще в часи Рейгана «Атакамси», з купою політичних обмежень по використанню та з радіусом в нещасні три сотні км.

 

Ми можемо згадувати, що при «совку» наш «Південмаш» випускав «Сатану» - міжконтинентальну балістичну ракету, здатну дістати будь яку точку світу. Після здобуття незалежності ми роками переробляли «Сатани» на носії супутників, і саме за рахунок цього якийсь час були у трійці світових лідерів по космічних запусках. Робили цю реальну «вундервафлю» у кількості біля 100 ракет на рік.

 

Ми можемо просто про це пригадати, сісти та заплакати над втраченими можливостями. Але щось мені підказує що це мало наблизить перемогу.

 

Можемо вкласти значні кошти у те, щоб вдруге вступити в давно висохлу річку, і спробувати відновити виробництво яким воно було. Це реально, але це не тільки гроші – в першу чергу це дуже тривалий час, якого у нас нема.

 

А можемо замість цього пригадати, що компанія Макса Полякова на основі тих самих «Південмашівських» ракетних двигунів (а це найбільш складна та технологічна частина ракети, все інше он навіть «Хамас» із водопровідних труб клєпає) зробила спрощену їх версію, спеціально адаптовану для друку на 3D принтерах, от саме для дешевого та масового виробництва.

 

А ще можемо пригадати що і всі необхідні сплави в Україні виробляються. І навіть технологія 3D друку цими металами у нас давно вже розроблена – просто все це у різних людей і компаній, жодна з яких ніколи не випускала балістичні ракети, і які ніхто не здогадався зібрати разом та запропонувати їм таку спільну задачу.

 

А поки Поляков адаптував для 3D друку рідкопаливний двигун від «Сатани», в цей самий час інші люди розробили 3D друк двигунів твердопаливних – а це вже про ракети до «Хімарсів» (які нам поки що видають ледь не поштучно, бо у армії США їх далеко не вагон), про масове та швидке, а не по класичній повільній технології, виробництво наших же ракет до «Вільхи», «Верби» та «Стугни».

 

До речі, 3D технології – це не лише швидко та дешево. Це також можливість організації виробництва у невеликих розкиданих по країні приміщеннях, аж до виробництва у контейнерах (які в свою чергу можуть «мандрувати» по залізничних станціях, не привертаючи ворожої уваги) – чим не рішення для країни, яка змушена вести таки трохи партизанську війну проти ворога, озброєного ракетами?

 

А ще є «Квітник», він же «Барвінок» - наш аналог «Ескалібура» чи «Краснополя», дешевший за перший на порядок, при такій же точності. Він ніколи не буде доведений до серії розробниками, бо розробники – дєдушкі із 1980-х, які свого часу зробили дійсно проривний боєприпас, але дупля не відбивають у сучасній організації виробництва.

 

 

Натомість держава (якій належить ця розробка) цілком можуть зібрати різні компанії, які мають різні окремі елементи для можливого виробництва, і таки отримати для ЗСУ дешевий високоточний боєприпас. Це набагато реалістичніше, аніж швидко вийти на мільйонний випуск «класичних» снарядів (хоч це нам також потрібно, раніше чи пізніще), адже «Барвінків» треба в 16 разів менше для ураження тої ж кількості цілей.

 

Подібних «Квітників», тобто свого часу проривних розробок радянського оборонпрому, які не були доведені до розуму через постсовковий менеджмент старих оборонних підприємств, у нас таки ще трохи знайдеться (тільки я знаю не менше десятка). Але слід позбутись як ілюзії про «велич нашої оборонки», так і сприйняття всієї її як одної великої та безнадійної «дискотеки 80-х».

 

На жаль, друге уявлення вірне відсотків на 95 але інші 5% - це реальні перлини посеред купи посліду, цілком придатні до реанімації у сучасних умовах при нормальному менеджменті, і ще досі дуже конкурентноспроможні.

 

Треба тільки відокремити долю цих унікальних розробок від долі напівмертвих підприємств старої «оборонки», і рятувати саме окремі вироби, змінюючи їхніх виробників (притому переважно на приватні компанії), а не пробувати безкінечно інвольтувати труп.

 

А ще є можливість одним рішенням вирішити проблему дизельного пального для ЗСУ (яке коштує нереальних грошей, і постачається з-за кордону, що є дуже вузьким місцем – наприклад наразі через блокаду польського кордону вже вимальовується привид паливного дефіциту ), та проблему сільгоспвиробників, які постраждали від транспортних проблем. Для цього слід перевести армійську техніку на біодизель, вироблений в Україні з української ж сировини. В країні існують всі необхідні технології (включно із малими модульними біодизельними заводами, що вирішує проблему потенційних ворожих ударів – це не нафтопереробні гіганти, які легко вразити).

 

Про такого роду можливості можна було б писати ще не один лонгрід такої ж довжини, як оцей весь (маю на увазі всі 8 його частин разом). Але замість цього варто замислитись над тим, хто саме має відповідати за пропоновані речі, адже Оборонний фонд – інструмент фінансування виробництва, а аж ніяк не його менеджменту.

 

Гадаю, що відповідь «Мінстратегпром та Міноборони» водночас і вірна, і неповна.

 

Так, без цих двох міністерств все це точно «не злетить». Вони мають сприяти процесу виробництва (Мінстратег) та в підсумку купляти кінцеву продукцію (МО) – але ж будь-яке міністерство не може і не повинно «в ручному режимі» керувати виробництвом, це ніколи не буває ефективним.

 

«Укроборонпром»? Теж ні. Він має бути важливою частиною процесу, зокрема джерелом як низки старих інженерних розробок, які можуть бути модернізовані, адаптовані до сучасного технологічного рівня, та перезапущені (як-от «Квітник»/»Барвінок»), та як набір можливих виробничих площадок. Але як компанія, «Оборонпром» в першу чергу займається виживанням та реорганізацією своїх підприємств, нам же зараз потрібно дивитись на ці підприємства виключно як на ресурсну базу держави,  а не як на господарські суб’єкти зі своїми інтересами.

 

 

Щодо технологічного аспекту, як в частині розробки нових та доопрацювання перспективних технологій, так само і щодо трансферу до України закордонних інноваційних технологій, рішення вже існує, але досі не реалізоване.

 

Ще у 2021 році було розроблено нормативну базу та ухвалено політичні рішення щодо створення «українського аналога DARPA» (це агенція із інноваційних технологій при Пентагоні) – Агенції Оборонних Технологій (АОТ).

 

Структура мала запуститись влітку 2022 року, і із зрозумілих причин про це тоді ніхто не згадав. Але наразі на мою думку самий час повернутись до цієї ідеї, при тому реалізовувати її «на вчора».

 

Крім всього іншого, АОТ міг би стати інструментом «інтелектуальної мобілізації». Адже у нас десятки інженерних інститутів та технічних університетів, і всі кандидати та доктори наук в них захищені від призову, так само як їхні студенти та аспіранти.

 

Дуже багато хто з них самі намагаються знайти військове застосування своїм знанням та вмінням, і на волонтерських засадах роблять дуже багато цікавого та корисного – але роблять хаотично, «по-партизанськи», просто тому що їм ніхто не запропонував нічого кращого. Зокрема не запропонував отримувати від держави актуальні завдання, які потребують вирішення в інтересах ЗСУ. Саме АОТ мав би стати тим, хто модерував би використання цього унікального людського потенціалу.

 

До речі, про людський потенціал. Дуже багато проблем вдалося б вирішити, якщо дозволити бронювати працівників всім компаніям (будь-якої форми власності), які задіяні у оборонному виробництві.

 

Це б одночасно вирішило і проблеми цих компаній, які виникають коли мобілізують унікальних фахівців, без яких зупиняються цілі напрямки роботи, і також дозволило б вирішити проблеми з набором додаткової робочої сили для масштабування виробництва: будемо чесними, заради бронювання багато хто погодився б і на роботу в діві зміни, і на невисоку оплату…

 

 

Звісно ж, таке рішення потребуватиме дуже серйозного контролю, чи ж дійсно підприємство виконує оборонне замовлення, і чи дійсно всі працівники в цій роботі задіяні, інакше не обійдемось без зловживань та шахрайства. Але це не є неможливим, варто від початку чітко прописати правила та визначити як здійснювати контроль.

 

Повертаючись до питання «генерального менеджменту вотетого вот всього», можливо варто для початку створити при Мінстратегпромі дорадчий орган (на волонтерських засадах, без витрат бюджету) – площадку для оперативного контакту Мінстратегпрому, ЗСУ та виробників (умовно «бюро з уніфікації та масштабування виробництва військових товарів»).

 

Це умовне «бюро» мало б здійснити інвентаризацію та створення бази даних діючих та потенційних виробників, та їхніх виробничих потужностей, та створити максимально спрощену систему оперативного обміну даними по запитах ЗСУ та спроможностях виробників щодо їх задоволення.

 

Мені можуть заперечити, що вже є асоціація компаній оборонної промисловості, але справа в тому що вона поки що об’єднує тільки великих потужних гравців на кшталт «Української Бронетехніки». На мою ж думку існує потреба максимально задіяти також потенціал малого та середнього бізнесу.

 

Принагідно варто розглянути можливість та доцільність копіювання у наших ворогів законодавчого впровадження обов’язкового виконання державного оборонного замовлення підприємствами під час дії військового стану.

 

Наскільки я можу судити, наразі проблема не актуальна – поки що швидше навпаки, підприємства самі дуже зацікавлені отримати кошти оборонного замовлення.

 

Сподіваюсь, так буде і надалі, і ця запорєбрікова практика навряд чи нам знадобиться – але про всяк випадок варто пам’ятати і про таку можливість.

 

Все написане тут – абсолютно не фантастика, варто лише усвідомити потребу та почати системно її вирішувати.

 

Переконаний, що якщо ми спроможемось на описане вище, ми цілком можемо розраховувати впродовж 2024 року вийти на мінімально необхідний рівень самозабезпечення зброєю, боєприпасами та військовою технікою, щоб мати можливість продовжувати активні бойові дії у випадку припинення або суттєвого скорочення західної військової допомоги.

 

 

Частина 8. Підсумки.

 

Загалом, резюмуючи цю писанину (яка в свою чергу певною мірою резюмує мої особистий досвід, спостереження та роздуми впродовж дуже непростого другого року війни), хочу сказати наступне:

 

- Виклики – шалені та екзистенційні; ворог не лише не змирився з поразкою, але навпаки, затявся у намірі знищити нас назавжди, і навіть має свій план «пабєди» з прицілом на 2025-й рік;

 

- Тяжкість наших завдань на наступний рік не менша ніж була на першому році війни, а може і більша;

 

- Ми розслабились, тил чомусь повірив що перемога вже гарантована – і саме ця віра призвела до прикрого протверезішання під кінець року; це протверезішання прийшло пізно, але ще не запізно, ми ще маємо трохи часу (але зовсім небагато!) на «ментальну мобілізацію»;

 

- Рашка в реальності не має того ресурсу для гарантованої перемоги у затяжній війні на виснаження, яким шантажує нас та союзників, це черговий путінський блеф; насправді у наших ворогів проблеми не менші аніж у нас, якщо не більші, а от можливості для вирішення проблем об’єктивно обмежені;

 

- Це звісно не значить що ворог вже ні на що не здатний; тож наша справа тверезо оцінювати ворога: ні в якому разі його не недооцінювати (це дуже задорого обходиться), але і не вестись на нібито «безмежний ресурс» та «непереможність» цієї кривої пародії на совок;

 

- Так само не можна вестись на інші рашистські ІПСО, більшість яких можна охарактеризувати як «прінуждєніє к пєрємірію»;

 

- Тимчасове припинення вогню, в якій обгортці його б нам не продавали, дасть нашим ворогам вкрай необхідний їм ресурс – час для відновлення втрат і перезапуску армії та оборонки, натомість для нас навпаки буде початком дуже прикрого кінця;

 

- Ми маємо достатні матеріальні ресурси та людський капітал для перемоги навіть у тривалій виснажливій війні, притому навіть власними силами, в умовах зменшення допомоги союзників;

 

- Необхідною умовою перемоги є повна зміна парадигми нашого мислення, та перебудова його на військовий лад, чого ми впродовж 2023 не лише не зробили, швидше навіть навпаки;

 

- За ментальною мобілізацією має негайно прийти організаційна та фінансова мобілізація – цілий пакет невідкладних кроків, які разом мають забезпечити нам якісний прорив як на фронті, так і у тиловому забезпеченні воюючої армії;

 

- Більшість цих кроків (хоча і не всі) будуть непопулярними, та призведуть до просідання рейтингів влади; але потім здобута перемога більш ніж компенсує ці втрати; натомість відмова від непопулярних кроків призведе до поразки  у війні, після чого саме поняття рейтингів втратить будь-який сенс;

 

- Мобілізація людей в значно більшому за попередній масштабі (для чого у нас є достатній мобілізаційний резерв) має створити нам чисельну перевагу над ворогом на фронті (чого ми досі не мали та не маємо);

 

- Мобілізація фінансів та промисловості має зробити нас самодостатніми щодо виробництва хоча б базового БК та зброї, та створити нам переваги хоча б у окремих видах озброєнь;

 

- Обидві ці цілі є реальними та досяжними впродовж 2024 року – але для цього починати треба вже вчора.

 

Так переможемо. Слава Україні!