В Україні вшановують пам’ять вбитих в урочищі Сандармох

Сьогодні у день трагічних роковин початку розстрілів сталінськими убивцями з НКВС української культурної, наукової та політичної еліти в карельському урочищі Сандармох пропонуємо погляд Ірини Фліге, авторки книги «Сандормох: драматургія сенсів», на участь України у збереженні і продовженні пам’яті про Сандормох.

Видавництво «Київ – Париж – Дакар» (директор – Борис Клименко) готує до друку переклад українською мовою книги Ірини Фліге «Сандормох: драматургія сенсів» (СПб.: Нестор–Історія, 2019).

Ірина Фліге. Колізії української пам’яті

(уривок із книги Флиге И. А. Сандормох: драматургия смыслов. - СПб.: Нестор-История, 2019. - 208 с., ил.; пер. з рос. Б.Клименка)

Українська пам’ять в Сандормоху виламується із загального контексту інших національних пам’ятей, має свої внутрішні суперечності і напруженості (Примітка І.Ф.: Зауважу, що в інших регіонах і на інших меморіальних комплексах, які виникли на місцях масових поховань, ніякої окремішності українські пам’ятні знаки не несуть, вони присутні в загальній панорамі пам’ятей місцевих діаспор і органічно вписуються в етноконфесійний і земляцький ансамбль спільних місць пам’яті.).

Присутність України у Сандормоху забезпечила саме ту панораму пам’ятей, яка там формувалася протягом 16 років. Суперечлива, яскрава, енергійна, ця пам’ять не дозволяла зупинитися в осмисленні радянської історії на банальній фразі: «вшануємо пам’ять жертв політичних репресій». Саме українська пам’ять опинилася в зоні основних конфліктів, і, як ми побачимо з подальшої історії побутування Сандормоху, навколо відсутності з 2014 року української делегації на Днях пам’яті почнуться серйозні баталії і новий етап осмислення механізмов і практик радянського терору. Але не буду забігати наперед: на цьому етапі конфлікти і колізії ще не носили настільки драматичного характеру. Поки вони перебували в протиставленні «еліт» і «простих», а також у полі ревнощів і відторгнення чужої пам’яті, підкреслю – в реальному протиставленні, а не в уявному, про яке говорилося вище.

Україна сприйняла Сандормох як місце української пам’яті – місце знищення української політичної і культурної еліти. Решта їй були нецікаві – про інших нехай пам’ятають інші. І у неї були деякі підстави для такого сприйняття: так вийшло, що у соловецькому етапі було багато представників української політичної та культурної еліти. (Примітка І.Ф.: У соловецькому етапі було близько 300 осіб, пов’язаних з Україною: етнічні українці; українці за місцем народження; люди всіх національностей, заарештовані і засуджені в Україні; люди, які в різні періоди свого життя були пов’язані з українською культурою, громадським і політичним життям. У пам’яті соловчан-українців зникнення соловецьких в’язнів відбилося як відправка українських етапів; у своїх спогадах С.Підгайний називає відправлений у жовтні етап «великим українським етапом», а відправлений в листопаді – «другим українським етапом». Пiдгайный С. Українська iнтелiгенцiя на Соловках (спогади 1933–1941). [Мюнхен]: «Прометей», 1947. – С.78.)
По-перше, ймовірно, просто в силу того, що українці були другим за чисельністю народом в СРСР. По-друге, тому що основні репресії проти української інтелігенції припали на першу половину 1930-х і ймовірність опинитися саме на Соловках і потрапити в СТОН (Соловецкая тюрьма особого назначения – ред. Б.К.) була для «українських націоналістів» досить висока.

Наведу фрагменти з уже цитованої мною статті Іофе з аналізом контингенту Соловецького етапу:

Перш за все серед жертв розстрілу присутні ті представники національних еліт, яких можна було вважати носіями ідей політичного національного сепаратизму, дійсного, потенційного або уявного. До них відносяться:

1. Українські політичні діячі періоду незалежної Української республіки, орієнтовані на незалежність України, такі як члени петлюрівського уряду А.В.Крушельницький (з сім’єю), А.Барбар, офіцери Української Галицької Армії. Але тут же виявляються і політичні діячі Радянської України, члени КП(б)У і радянські патріоти, яких можна проте сприймати як захисників національних українських інтересів і тим самим як потенційних національних лідерів, такі як члени Радянського уряду УРСР М.Н.Полоз, В.А.Олійник, М.Р.Павлов, І.П.Тур-Запаренюк і ін. (Як ми знаємо, дійсно, при розвалі Радянського Союзу партійна еліта виявилася поборницею незалежної України). (Примітка І.Ф.: Иофе В. Большой террор и имперская политика СССР: По следам большого соловецкого расстрела 1937 года // Посев (Москва). – 1997. – №5. – С. 36).

Іофе виділяє ще одну групу:

...представники національних культурних еліт, які не мали спеціальної політичної орієнтації, але мали духовний, моральний або культурний авторитет у своєму середовищі. Сюди відносяться:
<...>

2. Українська національна група

Національна інтелігенція: режисери Л.Курбас, Д.Ровінський, літератори М.Куліш, В.Підмогильний, академік С.Рудницький, професори М.Зеров, В.Підгаецький, П.Филиппович, Є.Черняк, В.Чеховський, М.Яворський. (Там само. С. 36–37.)

На закінчення Іофе пише:
Підбиваючи деякі підсумки розгляду цього унікального списку [соловецького етапу. – І.Ф.], можна певним чином побачити, що істинним внутрішнім змістом терору було знищення національних еліт і досягнення ідеологічної уніфікації радянського суспільства, тобто метою державної політики радянської влади був не геноцид населення, а осмислений етноцид як знищення національної своєрідності народів, котрі населяють СРСР, і позбавлення народів національного особистісного образу. Зрозуміло, це неминуче вело до знищення носіїв національної самосвідомості. (Там само. С.37.)

Пам’ять про «синів України», що лежать у Сандормоху, її матеріалізація, її побутування, а також подальша історія в повній мірі відповідають цьому висновку, зробленому ще 1997 року.

Увага України до Сандормоху з самого початку, з відкриття меморіального кладовища було загостреною. Уже в 1997 в Києві почав видаватися тритомник «Остання адреса», перші два томи якого складали виключно матеріали про українців зі «зниклого етапу», розстріляних у Сандормоху. Третій том був присвячений українцям – в’язням СТОН, страченим 8 грудня 1937 і 17 лютого 1938. 2003 вийшло доповнене перевидання цієї праці українських істориків (в двох томах). (Остання адреса. До 60-рiччя соловецькоï трагедiï. В 2 т. Т.1–3. Киïв: Сфера, 1997–1999. Доп. перевид. в 2 т.: Остання адреса: Розстрiли соловецьких в’язнiв з Украïни у 1937–1938 роках: В 2 т. Т.1. 2-е вид., доопрац. i доп. Киïв: Сфера, 2003).

Україна, як офіційна, так і неофіційна, щорічно в Дні пам’яті відправляла делегації на своє головне в Росії місце – «Сандормох – Соловки». Ця пам’ять була відокремлено національною: організована колона, в національних костюмах, зі своїми священиками і музикантами-бандуристами; жовто-блакитні прапори; спів національного гімну; українська мова; часто демонстративна відмова говорити по-російськи... В українську делегацію, котра рушала з Києва автобусом на 40 місць, входили не тільки рідні та близькі розстріляних (їх якраз було небагато), але і журналісти, історики, політики, громадські активісти. У самій же Україні незабаром після виявлення поховань у Сандормоху склалося співтовариство «Соловецьке братство», що складається не стільки з рідних і близьких, скільки з українських істориків, літераторів, громадських діячів та ентузіастів, які просто долучилися.

Не можна сказати, що приймаюча сторона – Росія в особі Карелії – як на офіційному, так і на неофіційному рівні уславилася в цій історії люб’язною гостинністю. Я вже говорила про спільні проблеми ревнивої і обмеженої регіональної пам’яті у Сандормоху. Для Карелії відторгнення чужої національної пам’яті найяскравіше виявилася у ставленні до українського сепаратизму – як до сепаратизму пам’яті, так і до національної відособленості тих, хто пам’ятають. У Карелії побутували два формулювання, які сходяться у своїй абсурдності: «вони свої – і нічого було відділятися» і «вони, чужі, приїхали і встановлюють тут свої порядки, тихіше треба поводитися у гостях».

Звичайно, в трансляції української пам’яті теж були свої трагікомічні сюжети: як в інтерпретації радянського терору, так і у виробленні критеріїв «свій – не свій», в основі яких лежить твердження: «тепер у нас своя історія – у вас своя; у нас своя пам’ять і свої герої – у вас свої». Іноді можна було почути: «терор Україні не співприродній, це все Москва...», красномовні і випадки звернення до петрозаводських українців: «Чому мови не знаєш? А навіщо твій дід з України поїхав, Батьківщину залишив?» Не буду зупинятися на цих окремішних колізіях, не про них мова. Скажу тільки, що осмислення терору нерозривно пов’язане з прийняттям відповідальності за минуле, спроби ж перекласти відповідальність за спільне минуле в цілому на сусідню державу заводять у глухий кут. Справедливості заради варто сказати, що робота з історичним минулим в Україні на державному рівні проводилася і проводиться значно успішніше порівняно з Росією: доступні архіви репресивних органів, створено Інститут національної пам’яті, тема терору опрацьовується академічною спільнотою і т.ін.

Крім делегацій з України, у Сандормоху активно присутня й інша група носіїв української національної пам’яті – представники місцевої діаспори, серед них теж були люди, рідні та близькі яких розстріляні і поховані в Сандормоху, а також громадські активісти, носії українських культурних традицій. Для українсько-карельської діаспори Сандормох – це місце регіональної пам’яті про «своїх». А ось хто свої? Свої – в першу чергу етнічні українці, які жили в Карелії, потім інші жителі Карельської АРСР.

Ці дві національні українські пам’яті «про земляків, які загинули в роки терору», влаштовані по-різному і в перші роки освоєння і меморіалізації території опинилися у складній взаємодії. Для України Сандормох – чужа земля, для карельської діаспори – своя. Для останньої відособленість «свої» визначається за етнічним принципом, а для «синів України» – за принципом землі / території / країни. Крім того, знову виникає те ж протиставлення: «еліта» і «прості». Тільки в цьому випадку проблема реальна, вона існує в контексті сучасності. «Еліта» – сини України, ті, хто жив в Україні, заарештований в Україні, боровся за її незалежність або просто хотів, щоб життя в Україні була краще. І приїжджають про них пам’ятати теж «сини України», які шанують дідів (кровних і не кровних) і бажають вирішувати сучасні проблеми своєї вільної країни. (Примітка І.Ф.: Багато хто з українських учасників Днів пам’яті брали участь у Майдані і в 2004, і в 2013-2014.) Ось і лунає під соснами Сандормоха: «Слава Україні – героям слава» (і минулим, і майбутнім).

А на чому тримається діаспора, стає вона господинею, яка приймає гостей на спільному місці спільної пам’яті? Або їй відведена роль нахлібниці при справжній пам’яті справжніх героїв, вимушеної відповідати, чому твої діди і прадіди покинули Батьківщину, чому ти недостатньо добре говориш рідною мовою, навіщо фестивалі і популяризація української культури в чужій країні?

Українсько-карельська пам’ять – сімейна, пам’ять про конкретних людей, яким ставили і продовжують ставити таблички і символічні надгробки, покладати квіти, згадувати і молитися. При цьому пам’ять української діаспори Карелії є частиною російської регіональної пам’яті. А Україна персоніфікацією пам’ятників «соловецького етапу» майже не цікавилася. (Примітка І.Ф.: Лише чотири таблички: «Михайлов Іван Іванович» (ініціатива його дочки з Одеси), «Волков (Вовк) Василь Митрофанович» (син приїжджав в 2003 з українською делегацією, встановив картонку, близько 2012 року вона була оновлена теж українською делегацією) і ще дві емалеві таблички – «Курбас Олександр» і «Кулiш Микола» (рік установки і ініціатори невідомі).Україні установка особистих знаків на кладовищі в чужій землі не потрібна, головна пам’ять про цих людей матеріалізувалася в самій Україні: в книгах, музеях, фільмах.

Ці тертя і відособленість української делегації поступово змінилися дружбою. У 2004 за ініціативою Карельського Товариства української культури «Калина» (Примітка І.Ф.: Офіційно: Товариство Української культури (1993-1994), Національно-культурна автономія українців Республіки Карелія (1993-2001), потім Карельська Республіканська громадська організація «Товариство української культури "Калина"». Цілі і завдання: об’єднання української діаспори, створення умов для розвитку української культури, української мови, пропаганда української культури. Напрями діяльності: вивчення української мови, організація концертів, літературно-музичних вечорів, диспутів, свят, прийняття гостей.) і «Соловецького братства» було встановлено 3-метровий «Козацький хрест» (Примітка І.Ф.: Ініціатори: Василь Овсієнко (Україна), Лариса Скрипникова (Карелія) та інші. Пам’ятний знак споруджено на пожертви від організацій і приватних осіб. Його появі передував проведений в Україні конкурс, на який було подано 10 проектів. Переміг проект скульпторів Миколи Малишка і Назара Білика.) із сірого граніту, піднятий на пагорбі, нагадуючому курган і домінуючому над цією частиною кладовища, з тим же написом, що і на першому українському хресті 1997 року. У 2006 році, незабаром після появи «Козацького хреста», ритуали української делегації в Дні пам’яті дещо змінились: крім виступів і молитви, з’явилося «читання імен» (Примітка І.Ф.: Читання імен – популярна російська акція, виникла в 2007 в Москві за ініціативою «Меморіалу», потім поширилася по всій Росії і була підхоплена православними братствами.) Читали імена не тільки українців-соловчан, але й усіх українців, розстріляних в Сандормосі, включаючи українців – жителів Карелії, трудпоселенців і ув’язнених ББЛ (лагерний комплекс — Білбалтлага /Белбалтлаг/, створений для будівництва Біломорканалу. – Ред. Б.К.) – разом 685 человек (Примітка І.Ф.: Імена та короткі біографії в книзі, виданій Товариством української культури «Калина», наведені під заголовком: «Упокой, господи, душi усопших рабiв божих, невинно убiєнних дiтей України». Принципи відбору імен в передмові не названі, проте основний критерій очевидний – за етнічною приналежністю. 590 осіб є етнічними українцями, для решти 95 осіб національність в поминальному списку не вказується, – ймовірно, вони включені за місцем проживання перед арештом або місця народження (див.: Убієнним синам України [Убиенным сынам Украины]. Сандармох / Сост. Л.Г.Скрипникова; ред. С.В.Шевченко. Петрозаводск: Skandinavia, 2006). Таким чином, в українській пам’яті «соловецька» складова злилася з «карельською».

Тим часом значення Сандормоху в українській національной пам’яті було підтверджено на державному рівні спеціальним Указом Президента України Віктора Ющенка про заходи у зв’язку з 70-ми роковинами Великого терору:

З метою належного вшанування пам’яті жертв політичних репресій, привернення уваги суспільства до трагічних подій в історії України, викликаних насильницьким впровадженням комуністичної ідеології, відродження національної пам’яті, утвердження нетерпимості до будь-яких проявів насильства проти людства та у зв’язку з 70-ми роковинами Великого терору – масових політичних репресій 1937-1938 років, на підтримку ініціативи громадськості  постановляю:
<...>

2. Кабінету Міністрів України розробити разом із Службою безпеки України, Національною академією наук України та затвердити у місячний строк план заходів у зв’язку з 70-ми роковинами Великого терору – масових політичних репресій 1937-1938 років, передбачивши, зокрема:
організацію Українським інститутом національної пам’яті із залученням Українського добровільного культурно-просвітницького правозахисного благодійного товариства «Меморіал» ім. В. Стуса, Всеукраїнського товариства політичних в’язнів і репресованих, інших громадських організацій, які безпосередньо займаються вивченням проблем політичних репресій, заходів щодо забезпечення участі у серпні 2007 року та наступних роках української делегації у традиційних днях пам’яті на меморіальних місцях, пов’язаних із трагічними подіями масових політичних репресій 1937-1938 років, зокрема в урочищі Сандармох та на Соловецьких островах (Російська Федерація); 

проведення протягом 2007-2008 років у навчальних закладах та закладах культури лекцій, уроків пам’яті, інших заходів з метою висвітлення теми масових політичних репресій 1937-1938 років; <...>.

5. Державному комітету телебачення та радіомовлення України забезпечити широке висвітлення в засобах масової інформації заходів у зв’язку з 70-ми роковинами Великого терору – масових політичних репресій 1937-1938 років, організацію тематичних радіо і телепередач. (Указ Президента України Про заходи у зв’язку з 70-ми роковинами Великого терору – масових політичних репресій 1937-1938 років
https://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/431/2007).

Ющенко посилався в цьому Указі на «ініціативу громадськості» і мав на те повне право. Втім, і без президентського Указу українська делегація протягом 16 років була найчисленнішою і найколоритнішою на Днях пам’яті в Сандормоху і на Соловках. А ось в Росії 70-а річниця, як згодом і 80-а, була здійснена виключно силами громадськості.