Петро Дорошенко — внук Михайла Дорошенка, а не правнук. Що не так з «Брамою Європи» Сергія Плохія

Якщо хорватський переклад ідентичний українському, який також здійснений з англійського видання 2015 року, то ці застереження справді можуть мати рацію.

 

Тим паче, якщо, за словами Сергія Плохія, його книга «оповідає історію України згідно з кордонами, визначеними етнографами та картографами кінця ХІХ — початку ХХ століття, що часто (але не завжди) збігалися з кордонами сучасної Української держави».

 

А також якщо автор враховував наукову позицію засновника сучасної української історіографії Михайла Грушевського (його ім’ям названо кафедру історії України в Гарвардському університеті), котрий «розглядав свій предмет як історію нації, яка існувала з незапам’ятних часів і знала періоди розквіту, занепаду та відродження, а останньою її кульмінацією вважав розбудову української державності під час Першої світової війни та після неї».

 

Але ці незапам’ятні часи для Михайла Грушевського розпочинаються не зі скіфських воєн, що відбувалися на хліборобських розселеннях наших прямих предків, а задовго до цього.

 

Так, цьому видатному вченому за його життя ще не було відомо про існування стоянки первісної людини біля селища Королеве на Закарпатті вже понад мільйон років тому — задовго до пришестя скіфів, але він детально описує ранні згромадження наших далеких предків уже в центрі нинішнього українського розселення, яким налічується багато тисяч років.

 

До таких археологи відносять Кам’яну Могилу, Кирилівську, Мізенську, Гінцівську, Межиріцьку стоянки. 

 

Крім того, окреслюючи ареал розселення українців, учений наголошує, що на південному заході його скелет становлять Карпати: на заході з так званим карпатським луком, «вузьким і досить легким до переходу в середині, розвиненим в цілі системи хребтів і височин на західнім і полудневім своїм краю.

 

На полудні до сього луку (до його центральної частини) безпосередньо прилягає тисько-дунайська низина». Тобто, предки українців були за Карпатами, як і в Галичині, а їхні нащадки й нині там є.

 

«Сім слов’янських племен, які перелічив київський літописець, жили на території сучасної України», — пише Сергій Плохій.

 

На згаданій карті значиться шість: сіверяни, поляни, древляни, тиверці, уличі, дуліби. Тільки чомусь білих (карпатських) хорватів немає на карті у «Брамі Європи». Замість них — угорці, ті хто з південного Уралу перемандрували 898 року через Рутенські (так пише угорський літопис), тобто Руські гори й зупинилися в околицях нинішнього Мукачева на відпочинок, де тоді також розселялися білі хорвати.

 

Їхні нащадки залишилися й досі як в Україні (Закарпатська область, Львівська, де в Стільському була столиця Великої Хорватії), так і в Румунії (Мараморощина), в Словаччині (Пряшівщина), в Чехії (за переконаннями знаного археолога Леоніда Залізняка), а в нинішній Угорщині їхня споконвічна присутність залишилась у слов’янських назвах Доброчин (Дебрецен), Сольнок, а також в існуванні греко-католицької церкви, де вже правиться мовою даної держави. 

 

До речі, багато гідронімів і топонімів на новому місці розселення хорватів на Балканах мають співзвучність з тими, які й досі у вжитку з обох боків карпатського хребта: Боржава, Сава, Драва, Ондава — Боржава, Іршава, Трнава, Свіржава, Дашава; Самобір, Ілів — Самбір, Ілів тощо.

 

Виникають питання і до змісту малюнка 4, який озаглавлено «Золота Орда близько 1300 р.» — це доба Галицько-Волинської держави, яка об’єднувала всі українські етнічні регіони, включно протягом 40 років із Закарпаттям. Але всі ці терени, зокрема, позначені як Галицьке, Волинське, Київське, Переяславське й Чернігівське князівства, віднесені до Київської Русі. Тієї, яка і в книзі Сергія Плохія вже давно розгромлена ординцями.

У своїх дослідженнях Михайло Грушевський особливу увагу приділяє епохальному періоду в історії України, що визначально вплине на подальший розвиток нашого етносу — це хліборобська трипільська культура.

 

Тому й прикро, коли чужинецькому читачеві історія українців подається доступною йому мовою фактично без цієї основоположної сторінки нашого минулого. Бо Сергій Плохій знайшовся лише на одне речення у розповіді про скіфські війни: «У VІ тисячолітті до н. е. носії так званої культури Кукутені-Трипілля заселили лісостепову прикордонну смугу між Дунаєм та Дніпром, займалися скотарством та землеробством, будували величезні поселення, виготовляли глиняні скульптури та фарбовану кераміку». 

 

Але це були не якісь пришельці невідомо звідки, а вже автохтони, про що стверджується археологічною наукою. Скажімо, спираючись на знахідки з таких ранньо-неолітичних стоянок, як Кам’яна Могила біля Мелітополя, Лука Врублевецька на Подністров’ї, окремих мезолітичних провінцій у басейні Прип’яті й Десни, а також на Харківщині, відомий дослідник даної проблеми Ярослав Пастернак заявляє про безперервну тяглість населення України від палеоліту до неоліту, тобто до часу осілого землеробства, яке світ визнає на наших теренах як трипільську культуру.

 

Зрештою, знайдені в наших степах кам’яні плити з різними рисунками, яким нараховується понад 18 тисяч років, свідчать про те, що наші далекі предки не чекали тисячі років, поки льодовик відійде аж до океану — поступове повернення теплого осоння на родючі ґрунти України, де було достатньо і вологи, одразу ж притягувало сюди землеробів з південних окраїн.

 

І вони, очевидно, не одну тисячу років викристалізовували той високий рівень хліборобства, який притаманний трипільській культурі. А її носії, зрозуміло, за цей час стали тут автохтонами. 

 

І той неповторний стиль трипільської кераміки, який і досі зачаровує силою своєї художньої оригінальності, виражається сміливістю й гармонійністю ліній, соковитістю барв, підніс її до найкращих світових зразків.

 

Залишаючись справжнім витвором генія тієї доби, вона стала підвалиною для творення в майбутньому українського мистецтва. Саме з її зразків можна бачити формування оригінального світогляду населення Трипілля, що вже усвідомлювало періодичність глобальних криз і катаклізмів як загибель старого і зародження нового. 

 

Тобто, протягом сотень тисяч років на теренах нинішньої України, в умовах теплого осоння, розселялися наші предки, які в епоху неоліту викристалізувалися в землеробів, що успішно розвинули на постійно родючих чорноземах вищу на той час стадію матеріального виробництва — хліборобство.

 

І саме на українських чорноземах стало можливим гібридизувати дике жито в пшеницю. Відтак розвиток цього господарського напрямку зробив історичний переворот у забезпеченні людини продовольством — не лише поживним білком, а й тривалістю зберігання зерна, що в стократ поліпшило харчовий баланс наших далеких предків. 

 

Можна допустити: тривалий період існування трипільської культури, що революційно змінила життя уже автохтонних племен на чорноземі, привернуло пильну увагу тогочасних кочових об’єднань, які розселялися неподалік у степових просторах.

 

Саме вони могли спробувати взяти під свій контроль осіле хліборобське населення. Такими могли бути племена середньодніпровської культури на сході, Волинсько-Подільської мегалітичної — на заході, пізньострічкової і шнурової кераміки на північному заході, оскільки нині вона та наші побутові речі дуже схожі на ті, що вироблялися колись трипільцями.

 

І як тут не зауважити, що ті орнаменти, які збереглися на прадавніх глечиках чи інших предметах сивої давнини, дуже схожі із сучасною українською вишивкою, а окремі, як встановила народна майстриня Анна Кульчицька, «просто-таки ідентичні з нею». 

 

Таким чином, хліборобство трипільської доби ніколи не зникало з українських просторів. Трансформувавшись у нові форми, воно створило відповідну до своєї заглавної ролі в розвитку людини величну духовність, яка наділила її своєрідними кодами пам’яті, що дійшли до наших днів.

 

Треба врахувати й те, що звички, традиції, пов’язані з хліборобством у природно-кліматичних умовах нашої землі, особливо з наявністю чорнозему, якого в такій кількості немає в інших народів, протягом тисячоліть творили особливий тип людини. Зовсім інший, ніж це могло зробити рибальство і мисливство, що мало місце, скажімо, у наших північних сусідів, чи скотарство, яке культивувалося в господарів безмежних степів. І це особливо вирізняє окремішність українців від сусідів.

 

Важливим є додати й таке: хлібороби — не агресивні за природою, вони як осілі на землі насамперед готові оборонятися. Навколо своїх поселень наші предки насипали великі земляні вали, на яких стояв високий частокіл, а спереду був викопаний глибокий рів. До цього верхові кочівники не були готові, тому змушені були повертатися назад.

 

А ще на сотні кілометрів тягнулися високі вали, які прикривали освоєну хліборобами територію, на якій уже починали формуватися підвалини майбутньої української нації. Вони йшли в два ряди, а місцями і в три, розмежовуючись один від одного десятками кілометрів. Загальна довжина таких оборонних споруд на Київщині й Поділлі сягала 2000 кілометрів. 

 

Ось чому одвічність і нездоланна сила нашої автохтонної хліборобської традиції, що нараховує понад 600 поколінь роду людського, стверджується й ще одним аргументом: де ж ті грізні маси кочових орд, які наганяли страх на Європу — їхні степові простори освоїли плугом українці, вихідці зі східного слов’янства. Занепали великі культури, а наша продовжує утримувати своє місце й далі, маючи глибокі корені, дає для світу таланти першої величини.

 

Бо не зрікалися ніколи власної землі й не перетворилися протягом тисячоліть на перекотиполе, як це трапилося з окремими історичними народами. Зрештою, вижили і зберегли рідну мову й власні традиції.

 

Тож мав рацію член Центральної Ради Тиміш Олесіюк у тому, що з самого початку свого існування український народ є автохтонним протягом багатьох тисячоліть, а не «бездомним приблудою, що з’явився на Україні невідомо звідки, невідомо чому і для чого, десь у ХІV-ХV століттях». 

 

Відтак ця одвічна традиція хліборобства, що пов’язує через плекання хліба весь комплекс цивілізаційного розвитку людини, витворила в ту історичну добу потужний заряд невичерпної енергії для всіх наступних поколінь справжніх господарів наших чорноземів.

 

Ця енергія поступово розчиняла у своїй хліборобській стихії кочових кімерійців і скіфів, як потім і сарматів та інших пришельців, у тому числі й прибулих з Північного Кавказу предків білих хорватів, поступово надавала їхній антропології й духовності ті риси, що сьогодні засвідчують про нашу близькість.

 

Відтак чужі назви державних утворень на нашій землі змінювалися доти, аж поки одвічні хлібороби-поляни з центром у Києві, змивши все не своє чистою водою з Росі (а до неї несуть води ще й Роставиця, Росава, Росавчик), чітко самоназвалися — Русь!

 

Бо ж іще за 30 років до приходу варязького провідника Олега з Новгорода у 882 році, коли він убив київських князів Аскольда й Діра, візантійський імператор Михайло ІІІ у 852 році свідчив, що на північ від його держави існує Руська країна. Це в ній правили Аскольд і Дір, яких чомусь немає в переліку серед київських князів до 882 року. Це тих, до речі, за правління яких Візантія 860 року підписала угоду з Руссю, визнаючи її самостійність.

 

Таким чином ми витворилися хліборобами-русичами, з другої половини І тисячоліття від народження Христа поряд з розвитком власних продуктивних сил вчилися й воювати. Відтак із середини ІХ століття стали здійснювати морські походи аж до Царгорода.

 

Сергій Плохій же, детально розписуючи, як уміло воювали слов’яни, раптом повідомляє, що це вікінги напали на столицю Візантії влітку 860 року. Але ж провід на чолі руського війська нібито вихідців з варягів Аскольда й Діра ще не значить, що Царгород атакували варяги. З таким підходом треба тоді визнати: Польща періоду Стефана Баторія — угорська держава, а росія в часи Катерини ІІ — німецька...

У кількох місцях своєї праці Сергій Плохій наголошує, що Руська держава з центром у Києві була розгромлена монголо-татарами в середині ХІІІ століття. Зокрема, «це сталося у грудні 1240 року, коли монголи — інша хвиля завойовників з євроазійських степів — захопила Київ».

 

Але ж загальновідомо, що після смерті київського князя Мстислава в 1132 році Русь фактично перестала бути єдиною, від Києва почали віддалятися окремі території, першою — Галичина. Остаточно про розвал Руської держави стало зрозумілим тоді, коли 1169 року суздальський князь Андрій Боголюбський розгромив Київ. Ще одне підтвердження цього — літопис «Слово про Ігорів похід», де 1187 року звучить заклик до руських князів об’єднатися.

 

Цей заклик, як відомо, почули на західноукраїнських теренах: 1199 року волинський князь Роман Мстиславович об’єднав Волинь і Галичину, а через три роки в нове державне утворення добровільно увійшло і Київське князівство.

 

А ще через три роки Роман Мстиславович ініціює Трипільський з’їзд князів, на якому оголошується його звернення про об’єднання всіх руських князів з підпорядкуванням Києву, куди мала повернутися й столиця держави, що на той час іменувалася як Галицько-Волинське князівство. 

 

Передчасна смерть князя Романа 1205 року не дала можливості втілити в життя цей політичний проєкт, відтак Київщина, як і всі наддніпрянські землі, знову опинилася в самостійному плаванні — аж до взяття до рук реальної влади сином Романа Мстиславовича князем Данилом.

 

Після перемоги над ятвягами в 1237 році за прикладом батька він розпочинає об’єднання всіх руських земель навколо Галицько-Волинського князівства. У 1238 році Київ знову входить до його складу. Однак Данило Романович, як і його батько, не повертає столицю відродженої української держави на київські гори, а керує нею з Галичини.

 

У Києві залишається правити його посадський воєвода Дмитро, який і буде очолювати оборону міста від ординців у грудні 1240 року. Про це, до речі, через кілька сторінок своєї книги пише і Сергій Плохій: «На той момент, коли Київ упав під натиском монголів, він уже не правив над усіма руськими землями, а сам був під владою «провінціалів». Обороною міста керував воєвода Дмитро, який служив князю Данилу, правителеві Галичини й Волині. Князь Данило взяв столицю Русі під свій захист у попередньому році за домовленістю з київським князем Михайлом, який утік з міста після того, як спочатку чинив опір монголам, але втратив свою головну цитадель — місто Чернігів — і зрештою волю до боротьби».

 

Прочитавши це, стає зрозумілим, що Сергій Плохій чомусь уникає визнати: до приходу ординців у 1240 році до Києва це місто вже майже сто років не було столицею держави, а залишалося лише центром одного з руських князівств, відтак Київської Русі як визнаної світом країни вже давно не існувало, а використання Сергієм Плохієм створеної Павлом Магочі карти аж ніяк не може переконати в протилежному.

 

В цей час Європа визнавала нову власну державу нашого народу — Галицько-Волинське князівство, а його володаря — князя Данила — в 1253 році посол Папи Римського коронував на короля Русі.

Дивним є й те, що Сергій Плохій як дослідник з радянських часів впливу унії на суспільні процеси в Україні та роль у них Ватикану опускає таку важливу деталь, як тяжіння Київської митрополії до злуки з Римом ще задовго до цієї події. Він пише: «Прозахідний рух почався у Руській православній церкві на початку 1590-х років як реакція на кризу, яка охопила Київську митрополію».

 

Але як тоді оцінювати рішення Великого князя Ізяслава, який 1075 року послав свого сина Ярополка до Папи Григорія VІІ, аби той благословив на княження «як дар Святого Петра» — це мало надати Русі «покровительство апостольського авторитету».

 

На це в Римі погодились, відтак Святий Отець передав «від імені Св. Петра управління вашим царством з тим наміром і з тим гарячим побажанням, щоб Св. Петро своїм заступництвом перед Богом охороняв вас, ваше царство і всі ваші справи і надав вам милість володіти вашою державою в повному мирі і славою до кінця вашого життя».

 

Реально питання унії для українства постало на Флорентійському Соборі в 1439 році, коли Київський митрополит Ізидор приєднався до неї, розуміючи цей процес як творення єдиної церкви. Проте в Україні тоді суспільство виявилося неготовим до такого повороту.

 

Ворожим до унії виявилося польське латинське духовенство й московське православне. Бо така унія, яка зберігала для нашого народу його національну душу, оскільки залишалися всі православні обряди, не була потрібна ні полякам, ні москвинам.

 

Як справедливо зазначав Микола Чубатий, «унія як окремішня форма релігійної культури — окремішня обрядом від поляків і вірою від москалів — сприяла духовному усамостійненню українського народу, його внутрі консолідувала, віддавала під охорону Апостольського Престола і католицької Европи і внаслідок цього замикала дорогу і польській, і московській експансії на українські землі». 

 

Однак ідея злуки православної й католицької церков і в подальшому не зникала серед української людності. Скажімо, 1476 року частина української еліти підписала знамените «Послання Мисаїла» до Папи Римського Сикста ІV щодо вірності йому.

 

Особливо ж цей процес посилився з прийняттям Люблінської унії, що означало входження українських земель до складу Польської держави, де наші представники фактично не мали права голосу. Ідею унії підтримувала і верхівка українського духовенства й світських феодалів, що прагнули добитися однакового політичного становища з польськими магнатами, зміцнити свою позицію в боротьбі проти антифеодальних народних рухів. 

 

Дивно, що Сергій Плохій не зазначає, що серед ініціаторів унії Київської православної митрополії з Римом був і відомий згодом оборонець православ’я князь Костянтин Острозький — свою пропозицію він подав ще 1583 року.

 

При цьому треба зауважити: коли автор називає обох єпископів, котрі поїхали до Риму з пропозицією про об’єднання з католицькою церквою, «українсько-білоруськими», то це звучить також якось дивно. Бо ж Кирило Терлецький був єпископом Луцьким і Острозьким, а Іпатій Потій — Володимирським і Берестейським.

 

А Берестейщина — споконвічна етнічна територія українського народу, вона примусово включена до складу Білорусі як радянського національно-територіального утворення тільки 1939 року всупереч волі місцевого населення, яке хотіло приєднатися до Матері-України. До речі, з 1918 року там розміщувалися представники української влади, яким підлягала не лише Берестейщина, а й Холмщина й Підляшшя. 

 

Детально розповідаючи про патронат козацтва над відновленням православної митрополії в Києві 1620 року, автор «Брами Європи» не згадав про роль москви в цьому процесі, зокрема, її впливу через східних патріархів, котрі регулярно їздили до білокам’яної по «милостиню», на Петра Сагайдачного.

 

Бо висвячений за протекції цього гетьмана православний митрополит Йов Борецький одразу ж «завопил» про підпорядкування московському цареві. 

 

При цьому в листах православних до Москви згадуватиметься і про нібито спільне походження двох народів. Зрештою, Йов Борецький, Ісая Копинський, Захарія Копистянський визнавали за московськими князями, а потім і царями право на Київ й українські землі. За свідченням К. Харламповича, митрополит Борецький «частіше, ніж хтось інший, нагадував цареві о його історичних правах на Київ». 

 

Відтак переяславська трагедія України готувалася задовго до січня 1654 року — через цілий комплекс ретельно спланованої акції щодо взяття під контроль українського духовенства, що мало великий вплив на козацтво.

 

З часом це дає москві можливість наполегливо втілювати в життя ідею підпорядкування козацтва православному цареві. 15 серпня 1632 року митрополит Копинський, виступаючи на козацькій раді в Черняхівській діброві, заявив: «и он де духовный их чин, говаривал им, что де оне поедут на твое государево имя».

 

Невдовзі цю тезу повторює гетьман Андрій Діденко, який зібрав у Корсуні раду в жовтні 1632 року, про яку ми чомусь не згадуємо на кшталт Переяславської 1654 року. Там «лутшие люді» заявляють не лише про готовність перейти на царську службу — вони вже готові до того, аби православна віра поширювалася тільки до Дніпра. Знову ж таки, підказували, що говорити в цьому плані, ті самі православні владики. 

 

Греко-католиків, до речі, православні не пустили на ту Корсунську раду, «чтоб они про их думу не ведали». За великим рахунком, аби не знали, що та рада дала добро на переселення українського населення до московщини, що створюватиме для неї захисний рубіж у Дикому полі від татарських набігів і обезкровлюватиме Україну.

 

Вже з 1633 року спостерігається тенденція до переходу окремими козацькими родинами під владу московського царя, яким позитивно сприймається цей виснажуючий нашу націю процес. А вже буквально за два роки відтік українців за межі власного посідання набагато збільшиться: взимку 1635 року з Черкас хотіли переселитися під омофор московського царя 300 козацьких родин...

 

Чи розуміли наставлені за ініціативою Петра Сагайдачного владики відновленої Київської православної митрополії, що вони задля задоволення своїх амбіцій, які вимірювалися кількістю одержаних у москві соболів і спеціально присланих звідти персональних царських лікарів, ведуть свою паству в пастку, з якої буде неможливо вибратися?

 

Закінчення: https://umoloda.kyiv.ua/number/0/196/192776/