Рідні брати росіян: чому угорці підтримують «русскій мір»

В інформаційному просторі поширено різноманітні версії щодо несхитної позиції Угорщини в протидії накладення економічних санкцій Євросоюзу на Російську Федерацію за її широкомасштабне збройне вторгнення в Україну. Крім чисто економічних мотивів, є чимало і конспірологічних припущень щодо залежності політиків цієї країни від Москви, вказується й на зацікавленість нашого південно-західного сусіда в анексії Закарпаття за обставин воєнного часу тощо.

Але чомусь ніхто не згадує про те, що угорці можуть мати й підспудний, невидимий на око,  цілком природний солідаризм з росіянами й співчувати їм, адже вони історично набагато ближче споріднені, ніж ми чи інші їхні європейські сусіди. Просто сьогодні мало хто пам’ятає, що батьківщина нинішніх угорців – не придунайська рівнина, а степи між Волгою й Уралом, звідки вони вимандрували з кінця ІХ  століття. 

Тобто, предки угорців, як і нинішніх росіян, - це угро-фінські племена, котрі розселялися від Балтики до Уралу, і з середовища яких вони вийшли ще задовго до формування там московського етносу. Зрештою, щоб у цьому переконатися, необхідно порівняти лексику угорців і таких приуральських племен, як хантів, мансів, пермяків… Очевидно, знайдуться якісь спільні ознаки і в культурі мещори, іжори, вепсів, корелів, фінів чи чухоні.

Відтак ті понад 1100 років, які колишні угри перебувають на родючих придунайських землях, ще не означають, що вони під впливом хліборобства вже абсолютно змінили свій вироблений в умовах мисливсько-рибальського й скотарського способів матеріального виробництва менталітет і зовсім втратили первинну його сутність, яка полягає в постійному розширенні територій для свого існування. А агресивність Росії протягом останніх років також може розпалювати бажання творення Великої Угорщини за рахунок теренів сусідніх держав, котрі постійно застерігають з цього приводу.

Так, предки нинішніх угорців багато взяли від хліборобів-русичів, коли переходили через наші землі, на яких і понині залишилися їхні топоніми на Київщині, в Прикарпатті. А от на Закарпатті, де оселилися на постійно, розгромивши Великоморавську державу, вони підкорили й східнослов’янське плем’я білих хорватів, про розселення яких свідчать історичні назви нинішніх угорських міст, зокрема Доброчин (Дебрецен).

Ці придунайські терени  були в сфері впливів Русі, але після смерті київського князя Володимира Великого угорський володар Стефан І поступово закріпив їх за собою.  Сприяло цьому й те, що династії руських Рюриковичів та угорських Арпадовичів постійно пов’язувалися спільними шлюбами. Скажімо, дочка Володимира Великого Предслава була дружиною угорського короля  Володислава Лисого, а його син Андрій І (Андраш) одружився з дочкою Ярослава Мудрого Анастасією й обійняв батьківський престол. Можна додати, що й дочка Володимира Мономаха Євфимія вийшла заміж за короля Коломана І. 

У подібних стосунках характеризується й доба Галицько-Волинського князівства як держави українського народу, коли угорські князі могли претендувати на галицький престол, а українські – на угорський. Наприклад, син Данила Галицького Лев І  аж до кінця ХІІІ століття поширив свої володіння на Закарпаття, а його внуки Андрій і Лев навіть кандидували на угорський престол. Після остаточного падіння в 1349 році держави Романовичів вона стала ареною боротьби між поляками й угорцями, відтак поступово перші оволоділи Прикарпаттям, а другі – закарпатськими землями.

Однак, залишившись відірваними від матірних земель, українці Закарпаття не втрачали сподівань на зв’язок з Наддніпрянщиною. Особливо вони посилилися тоді, коли за карпатськими перевалами почали з’являтися наші козаки, яких наймали на службу місцеві можновладці чи австрійські монархи. Цілком очевидно, що з метою порятунку від насильницької мадяризації через окатоличення українські православні Закарпаття 1646 року уклали союз з Римом за прикладом Берестейської унії. Для тамтешніх українців з’явилася можливість  увійти в духовний зв’язок з братами на Великій Україні, що об’єднувало б наших предків у здійсненні віковічного прагнення – відродження власної держави на всіх етнічних землях.

Підлеглість Закарпаття на той час угорським князям, призвела до передачі нових греко-католицьких парафій представникам Риму, що опікувалися угорськими католиками. А це, зрозуміло, протягом багатьох років перешкоджало процесу єднання українських уніатів з обох боків карпатського хребта, хоч ці прагнення виникали раз-у-раз у середовищі обох гілок українського уніатства. Духовний батько цього краю Олександр Духнович, котрий постійно намагався пробудити серед своїх земляків національну гідність, у 1869 році писав в оді «Голос радости»:

Бо свої то за горами – не чужі;

Русь єдина, мисль одна у всіх на душі.

То і Пастир, что для всіх там єсть Отцем,

Помнить, что ми также братя – Русь жиєм.

Але коли на Берестейських переговорах у 1918 році делегація УНР спробувала порушити питання про українськість Закарпаття, то представник Австро-Угорщини граф Чакі відмовився  в будь-якій формі обговорювати його. Водночас по закарпатських поселеннях розпочалися стихійні зібрання українців, на яких ухвалювалися рішення про відірвання від Угорщини.

Перше таке віче відбулося в Любовні 8 листопада 1918 року, на якому утворюється Руська Народна Рада.  Подібні тенденції поширювалися по всьому Закарпаттю – від Спиша до Рахова. Марамороський народ, писала 24 листопада 1918 року угорська газета «Герег Католікуш Семле», «за винятком духівництва й інтелігенції, рішуче об’єднується. Більш радикальні (долина р. Ріка, с. Теребля) навіть у галузі релігії хочуть порвати з теперішніми порядками, а в політичному відношенні бажають приєднатися до Русі (України. – В. С.), помірковані елементи в церковному відношенні тягнуть до Львова, а в політичному – до Великої України».

А як тільки українців спробували навернути до Угорщини, то вони устами своїх представників на соборі Мараморощини — споконвічної української землі — 18 грудня 1918 року заявили: "Не треба нам нічого од мадьярів, най живе Україна, до України, ідемо до України". І це особливо проявилося 21 січня 1919 року в Хусті, де було проголошено про возз’єднання українців Закарпаття з Великою Україною.

Коли ж цього не судилося, то українці Закарпаття воліли піти на союз із Чехо-Словаччиною, але не захотіли повертатися в угорську неволю, хоч з Будапешта тоді обіцяли всілякі блага.

Без Угорщини  бачило своє майбутнє Закарпаття і з осені 1938 року, коли там почала відновлюватися українська державність. Необхідно було готувати збройну оборону від майбутніх зазіхань, у першу чергу Угорщини. Українська Центральна Рада, яка постала в жовтні 1938 року за почином прем’єра-міністра її уряду Августина Волошина, негайно взялася організовувати в Ужгороді «Карпатську Січ». Вона взяла на себе місію вишколювати власних військовиків, які своїм здвигом 22 січня 1939 року в Хусті засвідчили про народження власної збройної сили.

Треба наголосити, що на допомогу карпатським січовикам прийшли добровольці з багатьох західноукраїнських регіонів. Зрозуміло, найбільшу увагу приділила закарпатським подіям ОУН, яка делегувала сюди багатьох своїх підпільників, насамперед з Галичини. Одним з дієвих керівників «Карпатської Січі» став Роман Шухевич, якого в штабі знали під псевдо «Щука».

Однак у планах європейських політиків було розшматувати Закарпаття. Вони не тільки погодилися віддати українську етнічну територію Пряшівщину Словаччині, а й на так званому Віденському арбітражі підтримала передачу Ужгорода й Мукачевого з околицями Угорщині.

«Відірвання споконвічних наших городів Ужгороду й Мукачева від Карпатської України, - заявляв 3 листопада 1938 року прем’єр-міністр Августин Волошин,  – це зранення нашої Батьківщини. Але в цій важкій хвилі пам’ятаймо те, що коштом цієї рани здобуто українську державну самостійність. Цей важкий удар, який стрінув нас, не захитає нашої волі сповнити те велике завдання, яке оце поставила перед нами історія».

Проте Угорщина запланувала й подальшу окупацію Карпатської України. Перед загрозою її агресії, Августин Волошин відправив телеграму протесту до Берліна, в якій заявив натхненникам окупації Закарпаття, що українці „будуть боротися проти  кожного нападу, навіть проти об’єднаних польських і мадярських сил...”.

А коли після цього представник Німеччини порадив Волошину не чинити опору, то законно обраний у лютому 1939 року Сойм Карпатської України продовжив процес конституційного державотворення, проголосувавши за самостійність. І в той же день, 15 березня 1939 року, Волошин написав листа до будапештського професора Йосифа Іліша, дід якого був священик-українець, що Карпатська Україна як самостійна держава звертається до сусідньої Угорщини в справі переговорів щодо визнання. Коли Угорщина визнає ці умовини, то переговори можуть розпочатися негайно.

Однак угорська влада відповіла, що військова акція не може зупинитися і що вона має на меті насамперед окупувати Закарпаття. Це вже було, мовляв,  домовлено з Гітлером...

Тобто, перед закарпатськими українцями постала проблема вибору: скоритися перед угорським окупантом чи захищати свою незалежність. Українство вибрало збройну боротьбу - до цього покликав державницький чин Августина Волошина. Відтак на Закарпатті пролилася кров, що скроплювала щойно проголошену українську самостійність на найдальшій південно-західній окраїні нашого етнічного розселення.

Тобто, українці першими стали на прю з агресором, тож для них задовго до 1 вересня 1939 року розпочалася Друга світова війна. І це коштувало багатьом їм жорстоких катувань у застінках угорських спецслужб, після чого трупи українських патріотів масово пливли Тисою. А скільки безіменних могил січовиків з’явилися тоді в Карпатах…

Тож цілком можливо, що позицію й реальні дії Угорщини в 1939 році щодо Закарпаття  також мав на увазі секретар РНБО України Олексій Данілов, коли різко висловився про політику цих сусідів з початком широкомасштабного збройного вторгнення Росії на нашу землю в лютому 2022 року. Бо й справді тут не тільки відіграють роль економічні фактори, а й історичний менталітет, і та закономірна природна солідарність, що пов’язується зі спільним походженням двох братніх народів – угорців і росіян.

Інша справа, що при цьому угорці забувають про «братні» танки в Будапешті в 1956 році, як і долю свого комуністичного вождя Бела Куна – після вірного служіння Кремлю на всіх фронтах і посадах –  у 1938-му енкаведисти його показово катували, а потім розстріляли під Москвою…

Володимир СЕРГІЙЧУК, завідувач кафедри історії світового українства Київського національного університету імені Тараса Шевченка, доктор історичних наук, професор