Військова майстерність українців шліфувалася на Чорному морі понад тисячу років

Укравши нашу історію, але достеменно не вивчивши її, Москва раз-у-раз потрапляє в халепу, коли треба дати відповіді на зовсім прості питання. Ось і зараз у «білокам’яній» у шоці, бо ж треба пояснити всьому світові про те, а чому ж це держава, яка для неї не існує, спромоглася своїми вітчизняними ракетами відправити на дно флагмана її Чорноморського флоту крейсер «Москва» - вперше в історії в цих водах!

Отож і вигадуються різні версії про несподівану пожежу, шторм…

Засліплена своєю самовеличчю нинішня Росія ніяк не може зрозуміти, що військова майстерність українців шліфувалася на Чорному морі понад тисячу років – з часів Русі, коли воно вже називалося Руським, а Москви ще й у природі не існувало.

Свідчення цьому - відомий усім приклад з минулого: як тільки київські князі Аскольд і Дир 860 року вивели на Руське море 300 суден, то могутня Візантія змушена була визнати силу свого північного сусіда й зобов’язалась виплачувати йому данину. Тож наша військова перевага на тепер Чорному морі змусила тоді Другий Рим визнати Русь як рівну собі, відтак вона з цього часу стає суб’єктом міжнародних відносин, як бачимо, задовго до приходу варязького князя Олега з Новгорода.

Понад 1100 років тому флотилії наших предків опанували не тільки Чорне й Азовське моря, а й Каспійське. Сучасники визнавали, що «русичі, як сарана!». Вони з’являлись на вулицях древнього Дербента, на південному березі Каспія, вже в 860-880 і 914 роках...

Опанування Руським морем відновиться в часи запорозького козацтва.  Вже з середини XVI ст. за дніпровськими порогами з’являються козацькі чайки. З того часу запорожці знову вільно плавали Чорним морем, добираючись на своїх чайках не тільки до таких прибережних форпостів Кримського ханства й Османської імперії, як Кафа, Гьозлів, Варна, Трапезунд, Синоп, а й аж під вікна султанського палацу в Стамбулі.

 Це ж наші козаки були основою творення російського Чорноморського флоту, перші кораблі якого в Ахтіарській затоці біля Херсонесу складалися винятково з Дніпровської й Азовської флотилій під керівництвом запорожців. Про це засвідчував і князь Потьомкін 19 липня 1788 року в листі до імператриці Катерини ІІ: мовляв, Чорноморська ескадра тоді складалася з 4 великих кораблів та більшої кількості малих: «200 менших гребних суден, у кожному по 60 запорожців… Цими суднами керують запорожці, котрих тепер є 20 000 на чолі з отаманом Сидором Білим».

 Якраз цей козацький флот здобував сильні османські твердині на острові Березань, в Очакові й Кінбурні, Гаджибеї, зрештою, й узяття Ізмаїла 1790 року також завдячується козацькому удару з Дунаю, хоч і приписується в Росії лише Суворову…

До речі, коли там пишуть про видатного флотоводця Павла Нахимова, то забувають зазначити, що він - з полтавського роду Андрія Нахименка, нащадки котрого вже з Охтирки зі зміненим прізвищем перебралися на Смоленщину.

 З прославленим Павлом Нахимовим порівнювали організатора оборони Порт-Артура нащадка запорожців Романа Кондратенка, якого після загибелі на бойовому посту було перевезене до Санкт-Петербурга, де як народного героя перепоховали в Александрово-Невській лаврі. Вшановуючи цей подвиг, французький уряд прислав на його могилу меморіальну дошку, на якій було зображено переломлену шаблю, що мало означати передчасну смерть.

Немає повноцінної історії російського флоту і без імені адмірала Василя Завойка, котрий почавши службу на Чорному морі, потім укріплював позиції імперії на Тихому океані, зокрема, в Петропавловську-Камчатському. Його противник – французький адмірал, змушений був визнати: «Завойко захищався хоробро і зі знанням справи. Я жалію, що не міг потиснути йому руку. Я не чекав зустріти такого сильного спротиву в такому нікчемному містечку».

З дворян Полтавської губернії походив видатний військовий діяч Російської імперії Іван Григорович, котрий з 1911 року на посту морського міністра відновлював престиж флоту, який був утрачений після поразки у війні з Японією. Його заслуги перед Росією увічнені й тим, що 2005 року його прах був перенесений з Франції до Санкт-Петербурга…

 А ще ж дуже неприємно визнавати росіянам те, що українці спроможні й сьогодні творити такі дива техніки, як ракета «Нептун». Москві здавалося, що вона вже давно стягнула до себе всі таланти цього напрямку з української землі. А виявляється, уродженця Кропивницького Олега Коростельова не вдалося зманити з рідної України, де він в надзвичайно складних умовах нашого сьогодення зумів згуртувати колектив талановитих однодумців, які в короткий термін досягли приголомшливого результату – весь світ подивований київською розробкою!

 Бо ж завдяки зусиллям витонченої російської пропаганди скрізь знають про видатний вклад у розвиток ракетної техніки видатних «русских», а насправді українців - Олександра Засядька, Миколи Кибальчича, Костянтина Ціолковського, Юрія Кондратюка, Сергія Корольова, Володимира Челомея, Валентина Глушка, Василя Будника, Михайла Янгеля, Михайла Решетньова, Гліба Лозино-Лозинського…

 Подібне і в кораблебудуванні. Після того, як за допомогою українського козацтва Російська імперія почала оволодівати Чорноморським узбережжям, там закладаються потужні корабельні верфі, зокрема на Хортиці, в Кременчуці, Херсоні й Миколаєві, пізніше в Севастополі й Керчі.

Зрозуміло, що до будівництва Чорноморського флоту було залучено насамперед будівничих козацьких чайок. На їхній базі, до речі, уродженець Кременчука на Дніпрі Семен Ромодановський 1799 року запропонував свій перший проект підводного човна, який, щоправда, не був підтриманий царським урядом.

 А народжений на Кавказі Юрій Гасенко, опинившись в еміграції вже в ХХ столітті, береться до будівництва зовсім нового типу судна – так званої блохи, що спираючись в основах на зразок плавців водних комах, спочатку пливла водою, потім піднімалася над водою і деякий час летіло в повітрі.

"Морська блоха стала відразу світовою технічною сенсацією, і на міжнародних морських змаганнях вона побила всі рекорди швидкості. Дещо пізніше "морська блоха" затонула під час вправ на одному з німецьких озер. Її він хотів відбудувати й переїхати нею з Європи до Америки під українським прапором. Та емігрантські злидні не дали можливості це зробити.

Помітний слід в історії російського суднобудування залишив генерал-лейтенант Степан Бурачек (Бурячок), котрий народився в Заньках на Чернігівщині. У 1821-1831 роках він очолював Астраханське адміралтейство, де спорудив 8 бригів, 2 пароплави, 4 транспорти. Після повернення до Санкт-Петербурга створив кілька оригінальних наукових праць із кораблебудування і математики, викладав майбутнім корабелам.

 Інженерна і науково-дослідна діяльність ще одного українця – Павла Кузьминського проходила на Балтійському суднобудівному заводі в Санкт-Петербурзі, де він уперше запропонував багато новацій у кораблебудуванні. Наш земляк також розробив новий профіль корпусу морських суден, що поліпшив їх маневреність і знизив вимоги до потужності двигуна.

Крім того, він винайшов гідравлічний динамометр, потім розробив, побудував і випробував першу в світі газову турбіну радіального типу з 10 ступенями тиску, запропонував використовувати її як авіаційний двигун.

Великий внесок у розвиток кораблебудування Росії й СРСР зробив уродженець Великих Будищ на Полтавщині Володимир Костенко. З початку ХХ століття він створив перший у світі зразок біонічного рушія з приводом, розробив проект лінійного корабля з 16-дюймовою артилерією. Йому також належить розробка форми судна мінімального спротиву, він також пропонував багато прогресивних методів суднобудування – спорудження у сухих доках, крупносекційне складання, створення закритих і утеплених еллінгів тощо. Чимало своїх новацій він запропонував, працюючи в Миколаєві, куди був висланий із столиці за участь у замаху на царя Миколу ІІ.

Миколаїв, до речі, де спущено на воду й згаданий уже вище крейсер «Москва», - це один з найважливіших суднобудівних центрів Російської імперії й СРСР. З метою створення й серійного випуску газотурбінних установок для кораблів військово-морського флоту в 1954 році саме тут було створено спеціальне конструкторське бюро і Південний турбінний завод.

Тут, у Миколаєві, виросли видатні конструктори суднобудівної промисловості Микола Горбатенко, Михайло Жулай, Василь Климчук…

Поза межами України також трудилося багато наших земляків, котрі залишили свій слід у розвитку суднобудування. Наприклад, уродженець того ж Кропивницького Микола Кваша, який з дипломом Харківського політехнічного інституту одержав призначення на завод «Красное Сормово» у Нижньому Новгороді на Волзі. Тут наш земляк став генеральним конструктором КБ «Лазурит», проектуючи підводні човни. Провів понад 100 діб під водою під час випробування нової техніки. Перший серед суднобудівників був удостоєний звання Героя Російської Федерації.

Звичайно, в російських джерелах не акцентується на їхньому українському походженні, подається все так, що вони – нібито «русские». Тим паче, коли вони в зв’язку з утаємничістю своєї діяльності не могли поїхати на Батьківщину, зустрітися зі своїми земляками – тільки після їхньої смерті, як правило, в Україні ставало відомо про геніальні конструкторські розробки її синів.

Скажімо, лише в домашній обстановці вони могли поспілкуватися між собою українською, як це було в стосунках творця ракетної техніки житомирянина Сергія Корольова й розробника ядерних боєголовок до неї полтавця Миколи Духова, тричі Героя соціалістичної праці, лауреата Ленінської та п’яти Державних премій СРСР.

Та успіх «Нептуна» засвідчує, що український чорнозем продовжує творити геніїв конструкторської думки, бо так уже закладено в нашому роду хліборобському протягом багатьох тисяч років: на відміну від мисливсько-рибальських племен північних сусідів, котрі лише користуються готовими дарами природи, предки українців, висіваючи золоте збіжжя, протягом усього часу творчо вдосконалювали процес вирощування зерна, застосовуючи все нові й нові, відповідно більш прогресивні технології.

Тобто, хліборобство, поряд із звичним процесом матеріального виробництва, значно потужніше викристалізовує, як і ремесло, безперервний пошук кращого результату, водночас закладаючи в генну пам’ять людини нові завдання для нащадків. І останні, розв’язуючи нагальні потреби свого часу, впроваджують нові підходи для одержання раніше небаченого й незбагненного. Так прискорюється розвиток власне наукових досліджень, що поширюється на всі складові цивілізаційного поступу.

Цей природний поступ властивий українцям. Ось чому ми своїми видатними науковими досягненнями й високою військовою майстерністю повертаємо собі статус вільного плавання на Чорному морі, як і домовлявся гетьман Богдан Хмельницький з турецьким султаном у першому ж договорі між ними в 1649 році…  

Нарешті знову працюємо на себе!

Володимир СЕРГІЙЧУК, завідувач кафедри історії світового українства Київського національного університету імені Тараса Шевченка, доктор історичних наук, професор