В Україні варто відновити історичну справедливість щодо справжніх Героїв

Коли 24 серпня 1991 року відродилася самостійна Українська держава, як ми раділи здійсненню цієї віковічної мрії наших предків. Тим паче, що незалежність, як здавалося багатьом, цього разу впала нам як нібито своєрідна манна небесна – без жодної краплі крові в ті дні.

 Якраз ця обставина й дещо застерігала від ейфорії історичної події. Зрештою, це й підтвердилося на четвертий день нашої незалежності – 27 серпня до Києва прибули два представники ще демократичної Російської Федерації – Анатолій Собчак і Олександр Руцкой, котрі зажадали від України відмовитися від виходу з СРСР, інакше Москва вимагатиме повернути Крим і Донбас. Щоправда, після роз’яснень їм про величезні регіони українського розселення в Росії вони одразу ж полетіли до назад.

Однак стало зрозуміло, що вже з того дня там розпочнуть підготовку до упокорення України різними методами, про що попереджав провідник нашої національно-визвольної боротьби в 1917 – 1921 роках Симон Петлюра: «Хто б на півночі не прийшов до влади, - вважав він, - вони будуть пертися в Україну. Самостійності України Москва ніколи не визнає. Росіяни ніколи не подякують за хліб, який вони їдять, будуть сіяти анархію, вчиняти різні заколоти, займатися саботажем, провокаціями й спекуляціями».

Зрозуміло, що пов'язаність колишнього компартійного апарату, який залишився в Україні при владі, з московським центром не сприяла швидкому й повному відновленню нашої історичної пам'яті, відтак вона продовжувала захаращуватися імперськими ідеологемами Кремля про спільне походження трьох східнослов'янських народів і нібито вічне прагнення до єдності з так званим старшим братом. Хіба що несподіваним метеоритом пролетів на небосхилі вердикт Леоніда Кучми: «Україна – не Росія».

Та після нетривалої Ющенківської ідеологічної відлиги Москва взялася за зміну цивілізаційного курсу України. А тому не були завершені необхідні заходи щодо приведення до вимог історичної справедливості назви багатьох населених пунктів, вулиць і майданів, на яких продовжували стояти пам'ятники тим, хто насильно заводив на наших землях окупаційний режим. Тільки після Революції Гідності ця проблема почала вирішуватися, хоча й досі в багатьох містах і селах залишилися монументальні споруди так званим визволителям.

І от що виходить: один з найвидатніших українських державників ХХ століття Симон Петлюра не відзначений пам'ятником у столиці України, яку тричі визволяв від російських окупантів, а Микола Щорс, який брав Київ для червоної Москви, й досі сидить тут на гранітному коні.

Може криваві злочини російського вояцтва, що вилилися в класичний геноцид українства в Бучі, Ірпені, Бородянці, Ворзелі та інших населених пунктах на північ від Києва, змусять нарешті нас оцінити і генеральський «геній» Миколи Ватутіна? Це ж він у роки Другої світової війни кидав тисячі ненавчених і неозброєних українців на форсування Дніпра в районі Букрина і Лютежа, свідомо поклавши в землю цвіт нашої нації, аби догодити кремлівському злочинцю Сталіну до чергової дати більшовицького перевороту. Хіба це не геноцид українства?

Віриться, що варварство російських окупантів на українській землі тепер змусить нашу нинішню владу виконати вимоги чинного законодавства щодо відновлення історичної пам'яті, тим паче, що громадськість усе активніше ставить це питання. Водночас необхідно зробити все, аби не допуститися помилок, які можуть викликати збурення не лише в середині нашого суспільства, а й за рубежем, зокрема, серед українців на їхніх автохтонних землях.

Йдеться насамперед про ініціативу керівництва Київського метрополітену про перейменування деяких станцій. У цілому постановка питання правильна, але чи треба відмовлятися від «Берестейської» - в мене дуже великий сумнів. Адже це не означення назви Брестської області чи її адміністративного центру нині неприхильної нам Білорусі (правильніше – її автократичного режиму), а одвічне найменування української етнічної території, яка свого часу була відділена від Великої Волині.

Коли розвалювався Радянський Союз, то представники корінного етносу Берестейщини заявляли з цього приводу ось так: "... дуліби-бужани-волиняни, споконвічні слов’яни-хлібороби, їх прадавня спадщина — наш старовинний поліський діалект української мови. Дали вони нам у спадок і свою державу — відому в тогочасній Європі сильну і незалежну Волинь-Володимирію". 

Це вони - місцеві українці, як і науковці, – кажуть, що загальновизнана межа розселення українців і білорусів у Брестській області проходить від Вигонівського озера річкою Ясельдою до впадіння її в Прип’ять, потім по ній  до впадіння до неї Горині, і далі за водою з різними за величиною відхиленнями від цієї лінії у східному та північному напрямках. Тобто, в Малоритському, Брестському, Жабинківському, Кобринському, Березівському, Дрогичинському, Іванівському, Кам’янецькому, Пинському і Столинському районах повністю, а також у Пружанському, Іваневицькому, Ляховицькому, Ганцевицькому і Лунинецькому районах частково проживає корінне українське населення загальною чисельністю близько мільйона осіб, яке тепер записане в основному білорусами й росіянами.

Але саме український склад населення цього регіону був підставою того, що за умовами Берестейської угоди від 9 лютого 1918 року він включався до складу України. І навіть в "Уставній Грамоті Ради Білоруської Народної Республіки", виданій 24 лютого 1918 року, серед білоруської частини Гродненщини не називається Берестейщина.  З її етнічною приналежністю до України погоджувалася і Радянська Росія. Голова її делегації на переговорах з Україною про розмежування — Християн Раковський 22 липня 1918 року повідомляв до Москви: "Украинской территорией считаем Холмщину, Брестский и Кобринский уезды Гродненской (губернії — В. С.), отошедшие Украине по Брест-Литовскому договору".

Коли ж радянська Росія й ІІ Річ Посполита за Ризьким договором 1921 року поділили між собою українські землі, то Берестейщина була окупована поляками. А от коли після її поразки в 1939 році перед українцями Берестейщини з'вилася можливість вибирати, то вони зажадали приєднати їх до України. І керівник УРСР Микита Хрущов підтримував це прохання, розстеливши перед Сталіним карту етнічного розмежування на Берестейщині.

Але кремлівський тиран спохмурнів, побачивши її. Запитав Хрущова зі злістю: «Грушевского – нет, Винниченки – нет, Петлюры – нет. Так кто же рисовал теперь эту карту?». Все, на що спромігся переляканий Хрущов, так зміг пояснювати про нібито обмаль лісів в Україні. Вдоволений тим, що нагнав страху на вождя УРСР, Сталін хитро посміхнувся й олівцем провів свою лінію розмежування, яка підправлена потім до місцевості і стала нинішнім кордоном між Україною і Білоруссю.

І ніхто вже не зважив на законне прохання українців Берестейщини – їх не допустили до виборів до Українських Народних Зборів у Львові, а звеліли їхати визначеним наперед делегатам до Білостоку, де «визволені» білоруси просили приєднати їх до «комуністичного раю». Тож навіть про школи з рідною мовою українцям Берестейщини вже не світило, хоч вони готові були принести на плечах необхідні підручники з Києва.

Тож за таких обставин важко сказати, як сприймуть перейменування вказаної станції київського метрополітену корінні мешканці Берестейщини, котрі завжди уособлювали себе з Україною як своєю матір’ю. Як аргументи на користь свого українського походження вони завжди наводили не тільки спільну мову, а й однакові імена, прізвища… А ще наголошували, що протягом століть ходили на прощу не до Москви, Мінська, Вільно й Гродно, а винятково тільки в Київ, Почаїв і Холм - значить, знову ж таки в Україну!

І станція метро «Берестейська» в Києві, коли нинішня влада Білорусі не заохочує належний розвиток української духовності на автохтонних землях нашого народу там, була і залишається свого роду символом його невмирущості і поза державним кордоном на північно-західному розселенні. Вона є тим притяжінням для українців Берестейщини до України, якого їх не можна позбавити за жодної умови.

Так само маємо згадати про відчайдушні спроби мешканців історично українських Стародубщини, Слобожанщини, Нижнього Подоння, Кубані, Чорноморщини про приєднання їх до України, коли вона відродилася як держава в 1917 році. Ця боротьба продовжувалася навіть в умовах більшовицької влади в 1920-х роках з таким потужним натиском, що звироднілий українофоб Лазар Каганович як генеральний секретар ЦК КП (б) У змушений був підписувати відповідні петиції до Москви. То може також необхідно увіковічнити це прагнення українців жити в одній родині зі своєю матір'ю-Україною в назвах станцій київського метрополітену? Щоб вони відчували, що вона про них не забула в свої найтяжчі хвилини, «во время люте».

Глибоко переконаний, що нинішня війна, як велика злива, змиє всі ідеологічні російські наративи, все чуже, що залишилися в наших назвах і пам'ятниках. Натомість буде вшановано все своє, українське. І тоді, можливо, станеться те, про що писав уже згаданий Симон Петлюра незадовго до своєї загибелі:

«Я вірю і певний, що Україна як держава буде. Може не зразу такою великою, як нам хотілось би, але буде. Думаю я, що шлях до Української Державности стелиться через Київ, а не через Львів. Тільки тоді, коли Укр. Державність закріпиться на горах Дніпра і біля Чорного моря, тільки тоді можна думати, як про реальну річ, про збирання українських земель, захоплених сусідами. Інша політика – це мрії, нереальні комбінації, що приведуть до того, що ніякої України не буде».

 А що нам робити зараз? Треба виконувати заповіт того ж Петлюри, який 22 січня 1919 року після параду військ на честь Акта злуки на Софійському майдані Києва промовив з відчиненого вікна будівлі Всеукраїнського земства (тепер - приміщення Служби безпеки України):  «Громадяни, кілька хвилин тому ви бачили наше рідне військо, яке з сьогоднішньої урочистости пішло одразу в бій, щоб боронити від ворога вашу землю, ваші хати, вашу честь, вашу майбутність…Громадяни, будьте гідні свого війська і дбайте про нього»…

Тож до перемоги! А після неї вирішимо всі питання з відновленням історичної справедливості щодо справжніх героїв України.

Володимир СЕРГІЙЧУК, завідувач кафедри історії світового українства Київського національного університету імені Тараса Шевченка, доктор історичних наук, професор