Один із розстрільного роду: минає 130-та річниця з дня народження Володимира Симиренка

Життя кожної людини вписується в її епоху. Або не вписується. Тому шукати причини трьох арештів професора Володимира Симиренка і розстрілу вченого зовсім не складно. Адже його трагедія – це  трагедія і мільйонів українців, яких російський сталінсько-комуністичний режим фізично знищив, аби терором залякати решту українців та змусити їх до послуху.

З родини революціонерів

А розповідь про геніального вченого Володимира Симиренка логічно було б розпочати з його батьків-революціонерів Левка Платоновича й Альдони Еміліївни. У 70-ті роки ХІХ століття вони стали до боротьби за краще життя й у двобої з російським царизмом мало не на десять літ опинилися в сибірському засланні. Де їх і звела доля. Левко – українець, а Альдона Гружевська – полячка, представниця знатного шляхетського роду.

У їхній сім‘ї народилося четверо (первісток помер немовлям) дітей. Проте хоч і жили вони в Україні (село Мліїв на Черкащині, Полтава і Київ), освіта й виховання дітей, м‘яко кажучи, були  далекими  від українського патріотизму. Знову ж таки, вирішальний фактор цьому – існуюча дійсність і проживання в «Малоросії» - складовій величезної Російської імперії.

Саме тому Левко Симиренко називає  науку помологію, яку він творив, російською, і себе бачить російським вченим-садоводом. Його, звісно,  можна зрозуміти, згадавши багатомісячні сидіння в тюрмах Києва, Мценська і Балаганська. Та й заслання не було курортом. З якого він міг і не повернутися. Бо тяжко захворів. Однак його врятувала Альдона.

Обпікшись революцією в молодості, після усіх митарств, Левко Платонович сповна віддав себе мирній справі, коли на перше місце поставив наукову роботу, розсадник, який став його, кажучи сучасною мовою, бізнесом, з якого жив сам, жили його рідні та близькі. А все, що відбувалося поза Млієвом, вченого нібито не цікавило.

Саме тому, і крах царизму, і наступне розгортання подій в Україні зустрічав стримано. Не проявляючи симпатій до жодної із сторін, які нищили одне одного. Твердження ж радянської влади, що Левко Симиренко однозначно, з радістю її сприйняв, не витримує жодної критики. Хоча б тому, що саме комуністичний режим, як вважають більшість дослідників життя вченого, зокрема і відомий симиренкознавець Петро Вольвач,  й організував його вбивство пізнього вечора 5 січня 1920 року.

«На одному полі я бачив 2 500 яблунь»

Не довіряв ні білим, ні червоним і Володимир Симиренко, проте, ще зовсім молода людина, він мав певні симпатії до гетьманської влади та  Директорії УНР. Але, як і батько,  також умів їх приховати. Адже, чим закінчиться протистояння в Україні, відгадати було зовсім не важко. Бачачи, що комуністична Росія організовує проти молодої  Української держави війну за війною. Тобто сили, на жаль, були не рівні, щоб зрозуміти, що в Україну,  рано чи пізно, знову повернуться москалі. Тепер уже червоні.

Однак треба знати історію України 20-их років минулого століття, щоб до кінця зрозуміти особисту драму Володимира Симиренка. Адже в цей час російські окупанти, пам‘ятаючи недавню громадянську війну, коли ледве не постала незалежна Українська держава, вдалися до лицемірної тактики українізації. Мовляв, ми ваші старші брати, дамо все, що хотіли: і незалежність (бо Українська СРР формально такою вважалася), і національне життя з поверненням української мови, культури, звичаїв і традицій тощо.

Цій підступній політиці москалів повірили навіть колишній голова Центральної Ради Михайло Грушевський та генерал-хорунжий Юрко Тютюнник – найнепримиренніші вороги радянської влади. Вони повернулися в комуністичну Україну, бо їм здалося, що більшовики настільки ослабли – настільки піднялася українська Україна!..

Тому позитивно сприйняв українізацію й Володимир Симиренко. Та й хіба також можуть бути байдужими гасла про соціальну справедливість, рівність, братерство всіх людей і народів?..

Тож молодий вчений, як мовиться, засукавши рукава, взявся до роботи на нелегкому посту директора Мліївської садово-городньої станції, що в листопаді 1920 року була організована на базі знаменитого розсадника його батька Левка Платоновича. За кілька років садово-городня станція перетворилася у потужний науковий заклад , ставши відомою далеко за межами України.

«За останні роки відділ генетики і селекції виплекав 40 000 видів гібридів, але справжня робота лише розгортається. На одному полі я бачив 2 500 яблунь, посаджених 1929 року. Кожне дерево інше, кожне – новий гібрид. Ніде в світі праця в галузі селекції не досягла такого високого рівня…», - писав англійський помолог Г.Л.Річардсон,  який на власні очі побачив тоді Мліївську садстанцію та її успіхи.

Вони – результат копіткої праці Володимира Симиренка і очолюваного ним трудового колективу. Адже молодий директор ще в дитинстві пообіцяв батькові перетворити Україну в квітучий сад! І навіть увесь світ…

Ворог соціалістичного ладу

                                                              Володимир Симиренко.

«Володимир Львович – людина велетенського розмаху, думки. Блискучі здібності організатора  та адміністратора в нього досконало поєднувалися з винятковим науковим талантом, глибокими знанням світової літератури  з садівництва, розсадництва, помології та біології плодових культур. Він, як і батько, володів кількома іноземними мовами, досконало знав і завжди користувався рідною українською мовою», - стверджує  уже згаданий сучасний український вчений, громадський діяч і симиренкознавець Петро Вольвач.

Так, Володимир Симиренко беззастережно повірив у офіційну, санкціоновану Москвою «українізацію»!.. Саме тому, випускаючи у світ у 1927 році брошуру «Мліївська садово-городня дослідна станція та її робота», він постійно в ній зазначає, що цей заклад – «Центральний Державний Плодовий Розсадник України». Слово «Україна» згадується мало не на всіх сторінках (їх 20), і жодної згадки про Росію чи СРСР!

Ця наївність вченого проглядається і у власноруч написаній ним 2 квітня 1933 року (після першого арешту) біографії. Де зазначає, що «заснував та брав участь у редагуванні журналів «Вісник садівництва, виноградарства та городництва» (1925-1930 рр.) і «Українське садівництво», 1930 р.

Крім цього, він «автор біля 200 друкованих аркушів різних за змістом праць (підручники для вишів, журнальні та газетні статті, звіти, популярні брошури, курси бригадирів тощо, написаних на підставі власної науково-дослідної роботи, роботи низки співробітників та синтезу літературних матеріалів. Найбільші з них: «Садовий розсадник», 1929 р. , 24 др. аркуші; «Плодові асортименти України», 1930 р., 32 др. аркуші; «Часткове плодове сортознавство», передане в друк восени 1932 р., біля 75 др. аркушів»).

Все це, звісно, українською мовою!

«Окрім того, – далі розповідає Володимир Симиренко, -  за моєю редакцією вийшла низка праць, перекладених з російської на українську мову, а 1932 році я здав у друк «Підручник плодівництва» Гурлея, перекладений з англійської на українську мову.

Готував до друку і сподівався завершити 1933 року працю монографічного характеру на 45-50 аркушів «Виробництво садивного матеріалу…».

Написане Володимиром Симиренком  лише  «підтвердило» дописи-наклепи на нього про те, що вчений є «українським буржуазним націоналістом», ворогом соціалістичного ладу… Хоч Володимир Левкович, як чесна, порядна людина, ще в одному, також власноруч написаному документі («Заява у спецпрокуратуру УРСР за 18 січня 1935 р.»), навіть зізнається , що ще «у 1933 році я усвідомив свої помилки. Із великої роботи, яку вів до 1933 року, вони, звичайно, були, і в той час багато що не оцінювалось…».

Але головна помилка Володимира Симиренка була в тому, що він любив свою рідну українську мову, свою Україну, свій український народ. А таких помилок радянський режим не пробачав.

Дорога на Голгофу

Людиноненависницька система лише чекала слушного моменту. І він підвернувся. На нараді в Москві у грудні 1931-го Володимир Симиренко, як представник Всесоюзного інституту південних плодових і ягідних культур з Києва, наважився перечити улюбленцю Сталіна – Івану Мічуріну та його прихильникам. 

«Я з мічурінським методом не згодний, не визнають його і багато інших учених», - розкритикував він мічурінські методи. А в заключному слові (на нараді Володимир Симиренко виступав тричі) додав: «Давати нагороди Мічуріну та іншим – справа радянського уряду, а наша справа – визнавати чи не визнавати його методи та заяви».

«Правдолюбець і науковий романтик професор Володимир Симиренко тоді ще не усвідомлював, що увійшов у смертельний конфлікт з самою сталінською тоталітарною системою», - констатує Петро Вольвач.

Як згадувала його донька Тетяна, увесь 1932 рік її батько очікував арешту. Та прийшли за ним у 1933-му – у ніч з 7 на 8 січня, як раз на Різдвяні свята. Тоді професору Симиренку дивом удалося уникнути смерті: «трійка», що його судила за «контрреволюційну діяльність», спочатку винесла вирок: найвища міра покарання. Проте згодом замінила його на 10 років таборів.

За зразкову поведінку наприкінці 1936 року професора Симиренка достроково звільнили. Проте на волі він перебував недовго: знову арешт і «помилування» (більше схоже на покарання) – талановитого вченого в серпні 1937-го призначають на посаду простого агронома з розсадництва Обоянського розсадницького радгоспу на Курщині. Восени того ж року професор Симиренко під містом Обоянь посадив свій останній сад.

А навесні 1938 року Володимира Симиренка знову заарештували. Цього разу від звинувачень в антирадянській шкідницькій діяльності його вже ніщо не могло врятувати.

Великому вченому, після усіх потрясінь і катувань, була – одна дорога – розстріл. Що сталінські опричники з «незакінченим низшим образованием» як вони часто вказували про себе в енкеведистських анкетах, і вчинили з Володимиром Левковичем у ніч із 17 на 18 вересня 1938 року. Вченому було лише 47 років.

Ось така доля великого сина українського народу Володимира Левковича Симиренка. Вона – жахливий приклад того, як розправляються з нацією, що немає своєї держави…

Братська «Солянка»

…Донька Альдони Гружевської-Симиренко Тетяна пригадувала, що мати, після арешту її  сина Володимира, багато днів, місяців лежала у своїй квартирі в Києві ( майже не вставала з ліжка)  і мовчки дивилася у вікно… Про що думала революціонерка? Про гірку іронію долі – про те, що нова революція зібралася знищити її сина? То за що ж вона боролася?

На жаль, сталінські кати не залишили нащадкам навіть могили вченого-помолога.

Розповідь про якого закінчу ще одним жахливим документом, що надійшов до районної влади міста Городища вже в недалекому 2008 році з міста Курська від обласного управління ФСБ Російської Федерації… Свідомо процитую його мовою оригіналу:

«В результате целенаправленного поиска в 1990 году сотрудниками Управления в урочище «Солянка» (в настоящее время территория г. Курска) обнаружена братская могила, в которой захоронены 94 человек, умерших насильственной смертью.

Время захоронения и характер ранений, определённые в процессе экспертного исследования,  позволяют с достаточной долей уверенности предположить, что эти останки принадлежат жертвам политических репрессий периода 30-х годов ХХ века.

В тоже время указанные останки  не индентифицировались, проверка других участков местности на предмет наличия захоронений не проводилась. По различным сведениям, которые не находят своего документального подтверджения, в различных местах урочища «Солянка» растреляно и захоронено в братских могилах около 2 000 человек.

Исходя из изложенного, можно предположить, что прах Симиренко Владимира Львовича покоится в урочище «Солянка», однако установить точное место его захоронения, в числе других жертв сталинского режима, не представляется возможным.

Начальник управления ФСБ Российской  Федерации  по Курской области В.Г.Сидоров».

Ось така наша з москалями «спільна історія». Дай, Боже, щоб ця «спільна історія» ніколи більше не повторилася. Щоб українців більше не нищили тільки за те, що вони українці. Як це трапилося з Володимиром Симиренком, багатьма іншими представниками його роду. Який називаємо «розстрільним».

І таких родів в Україні – сотні тисяч. А убитих «братнім російським народом» українців – мільйони. Тому цінуймо і бережімо власну Державу. Бо тільки вона захистить нас від «братньої любові», від горя, що приходить на нашу землю разом із чужинцями.

Ольга ОСИПЕНКО,

завідувачка музею-відділу родини Симиренків Черкаського обласного краєзнавчого музею, с. Мліїв Черкаської обл.