Цей день в історії: в Заваллі засноване перше товариство «Січ»

5 травня 1900 року в селі Завалля (нині Снятинського району Івано-Франківської області) створили перше молодіжне спортивно-пожежне товариство під назвою «Січ», яке згодом стало осередком для військового вишколу та розбудови військових формацій українців, що боролися за створення Української держави. 

Відтоді у покутських і гуцульських селах стали звичними вправи «січовиків» і «січовичок» під маршову музику з топiрцями. Січові свята, на які збиралися тисячі українців, справляли на очевидців неабияке враження. Скажімо, польська Gazeta Narodowa зі страхом писала, що "недалеко Заболотова збираються хлопи по ночах i вправляються сокирами".

Ідея створення спортивно-протипожежних товариств «Січ» належала адвокату Кирилові Трильовському, який на той час студіював право в Чернівецькому та Львівському університетах.

Кирило Трильовський, очевидно, мусів володіти, окрім організаторського хисту та наполегливості, ще й неабиякою харизмою. Інакше як йому, синові священика та юристові за фахом, вдалося би переконати покутян i гуцулів, що вони – справжні козаки. I домогтися того, щоби через 125 років після зруйнування Запорозької Січі малиновий козацький прапор знову замайорів – тепер уже в сотнях «Січей» на Галичині.

Створювати спортивні товариства у тогочасній Центрально-Східній Європі було, якщо так можна сказати, модно. Чехи, поляки, хорвати та словенці в Австро-Угорщині могли вільно організовуватися у такі спільноти. І на Галичині у той час також уже були власне українські спортивні товариства – так звані "Соколи", утворені на зразок організацій чеської молоді. Але ці молодіжні спілки були суто спортивними.  До того ж «соколята» орієнтувалися виключно на студентську молодь, адже для селян і робітників спорт і фізична культура були малозрозумілими речима. І ще одне – «Соколами» опікувалася Українська національно-демократична партія.

«Січ» являла собою поєднання січових традицій запорізького козацтва з традиціями галицьких театралізованих грищ і бандерій (почесні кінні варти) та чеських «Соколів». Протипожежний напрям мав практичне значення для захисту від вогню селянських господарств. А спортивні вправи здобували популярність серед селянської молоді, зміцнюючи її здоров’я, привчали до дисципліни й організованості. Водночас «Січі» ставали культурно-просвітницькими осередками, серед їхніх членів і членкинь поширювалася національна та політична свідомість, щоправда, під окремими від решти, радикальними гаслами.

На початку ХХ століття осередки «Січі» поширились по всьому терені Галичини та Буковини, Закарпатті та в середовищі української еміграції в США, Канаді, Німеччині, Австрії, Чехословаччині. Перед Першою світовою війною на їх основі почали виникати організації для військового вишколу молоді – «Січові Стрільці». Уже 1913 року кількість «Січей» становила близько 900, вони нараховували приблизно 80 тисяч учасників.

«Новітнє гайдамацтво», як охрестили рух січовиків польські дідичі й урядовці, наелектрезувало владу. Почалися прискіпування й навіть арешти «січовиків» з того приводу, що вони буцімто готують повстання. 1904 року Кирила Трильовського також заарештували i засудили до 6 тижнів ув'язнення. Але суд у Відні зменшив кару до 8 днів. Відомий випадок, коли 18-рiчного «січовика» кинули на кілька діб за ґрати лише за капелюх з вишитими на ньому Шевченковими словами «Борітеся – поборете».

Січовий рух став нестримним. На Гуцульщині у сiчових малинових «лентах» горяни в неділі та свята ходили до церкви. Траплялося, коли помирав старий гуцул, то казав покласти ту «ленту» до себе у гріб. За ті 14 років, які проіснувала «Січ», кількість її осередків на Галичині зросла майже до тисячі. Чимало глядачів збиралося на великі Січові свята, під час яких «січовики» та «січовички» в народних строях, оперезані «лентами» в один такт виконували вільноручні вправи та «вежі»: хлопці вправлялися з топірцями, а дівчата – з хустинами. А поява кінних загонів із малиновими прапорами створювала ілюзію повернення козацтва...

Останнє таке велелюдне дійство відбулося у Львові 28 червня 1914 року, коли там проходив Краєвий Здвиг «Січей», «Соколів», «Сiчових стрільців» і «Пласту», присвячений 100-рiччю Тараса Шевченка. На жаль, це свято закінчилося достроково. Саме під час цих урочистостей, на яких був присутній австрійський намісник Галичини Вітовт Коритовський, стало відомо, що в Сараєвому вбили ерцгерцога Фердинанда. Свято припинили. Бо потім була війна.

На початку Першої світової війни, у 1914 році, на базі «Січей» постала українська військова формація у складі австро-угорської армії – Легіон Українських січових стрільців. Вони відіграли помітну роль у подіях Української революції 1917–1921 років, зокрема стали головною військовою силою під час творення Західноукраїнської Народної Республіки та відновлення Української Народної Республіки під час антигетьманського повстання Директорії.

Кирило Трильовський після поразки ЗУНР разом iз бригадами УГА перетнув Збруч i зупинився у Вінниці. Але там довго не затримався – подався на Закарпаття, а потім – у Відень. З еміграції Трильовський повернувся 1927 року. Оселився на Коломийщині, де працював адвокатом. Важким ударом для нього став прихід на Західну Україну радянських військ. Хворого 75-рiчного чоловіка викликали на допити в НКВД. 1941 року Кирило Трильовський помер.

Його прах покоїться в Коломиї.