«Хтось грає у футбол, хтось п’є, а ми займаємося реконструкцією»: як пройшов у центрі Києва фестиваль «Цивілізація»

Чоловік років під 50 просить у лицарів Середньовіччя поміряти їхній металевий шолом. Зрозумівши, що по розміру підходить, він жартома каже: «Ну то я пішов! Мені на метро». Лицарі радять не ризикувати, бо по дорозі можуть зловити і відвезти на вул. Фрунзе, 103, у психіатричну лікарню.

Цікавлюся в реконструкторів, чи впливає на їхній характер зміна образу. Адже якщо вони вдягають лицарські обладунки, знають досконало цей період, то й мають поводитися як лицарі.

«Ні, ми в такі ігри не граємося. Ми не відтворюємо побут. Наше хобі – реконструкція боїв. Збираємося на фестивалі для того, щоб розвіяти міфи про лицарів і показати людям живу історію, як насправді виглядали воїни у різні періоди», – пояснюють «УМ» двоє хлопців, одягнених у лицарські обладунки. 

27 травня, зранку до вечора, під стінами Національного музею історії України (вул. Володимирська,2) пройшов перший у центрі Києва фестиваль реконструкторів «Цивілізація». Загалом, за ліком це вже сьомий історичний фестиваль. У попередні роки він проходив у віддалених місцях столиці, наприклад, Державному музеї авіації України (Жуляни). Для організаторів – об’єднання клубів військово-історичної реконструкції, Національного музею історії України та Історичного проекту «LikБез» – було справою честі провести фестиваль живої історії на День Києва на Старокиївській горі, звідки пішла Київська Русь.

Історичний фестиваль «Цивілізація» перед музеєм історії України стане щорічним

Гендиректор Національного музею історії України Тетяна Сосновська на відкритті фестивалю «Цивілізація» зазначила, що раніше реконструктори часто проводили лекції всередині музею. Після ремонту примузейної території Старокиївська гора стала креативним простором, тож тепер завдяки фестивалю відвідування музею стане дійсно емоційним і незабутнім для кожного з відвідувачів.

Наразі, крім реконструкторів, більше нема кому показати громадськості живу історію, переконаний автор та координатор проекту «ЛІКБЕЗ. Історичний фронт» Кирило Галушко. Він зазначив, що реконструктори досліджують певний історичний період на високому рівні, навчаються користуватися зброєю, відтворюють образ воїна від «а» до «я». І лише на фестивалі «Цивілізація» можна помандрувати між таборами і доторкнутися до воїнів, які представляють різні епохи – від ІІ до ХХ століть.

Однією з перших поспілкувалася із реконструкторами представниця «Андріївсько-Пейзажної ініціативи», активістка й адвокатка Марина Соловйова. Вона пообіцяла, що докладе зусиль, аби фестиваль «Цивілізація» проходив біля Національного музею історії України кожного року, а може і кілька разів на рік. Зважаючи на позитивні відгуки відвідувачів і деякі розчаровані пости у соціальних мережах на зразок: «Чому я так пізно про це дізналася?», фестиваль «Цивілізація» однозначно має стати щорічним.

Директор історичного фестивалю «Цивілізація» Максим Мясніков пояснив, що це міні-фестиваль, в якому взяли участь понад 60 представників різних клубів. В ідеалі збираються понад 200 реконструкторів зі всієї України. У даному випадку, зважаючи, що це центр міста і територія не така вже й велика, є певні обмеження. Не дозволено розводити багаття на музейній території, везти техніку, копати укріплення, немає місця для розбивання великої кількості справжніх таборів. Та те, що організаторам вдалося зробити, стало приємним подарунком до Дня Києва.

«У вас фальшивий кулемет. У комп’ютерних іграх він інакше виглядає»

На галявині перед Історичним музеєм чоловіки в різних костюмах розбили намети, постелили килими, на які розклали наїдки, розклали на лавках свою зброю. Першими відвідувачами фестивалю стали літні люди з книжками та діти.

Чоловік пенсійного віку підійшов до козаків і яничар, які розбили намети по сусідству. Розгорнув перед ними ілюстровану історичну книжку і давай сперечатися, що в них автентичне (за книжкою), а що не відповідає дійсності. Між чоловіками точиться дискусія. Врешті дідусь із книжкою погоджується, що правда за реконструкторами. Діти ж, навпаки, не переймаються правдоподібністю образу. Їх цікавлять геть інші речі: чи можна сфотографуватися з мушкетером, залізти у машину часів Другої світової війни, поміряти металеві рукавиці лицаря, спробувати, наскільки важкий меч.

Реконструктори задовольняють потреби кожного відвідувача, дозволяють все помацати, розказують веселі історії про історичний період, а також, як їхнє хобі впливає на повсякденне життя.

«Хтось грає у футбол, хтось п’є, а ми займаємося реконструкцією, показуємо живу історію. Точніше це все в одному, але антуражно. У кожного своє хобі. Ми займаємося військово-історичною реконструкцією. Розказуємо, якою ця історія могла бути, все без політичного під змісту. Розказуємо і показуємо у що вдягалися, що їли, як жили», – розповів Сергій в образі британського парашутиста.  Його колега Ігор – солдат спецпідрозділу армії Великобританії у Другій світовій війні. Чоловіки вже понад 10 років займаються реконструкцією. Кажуть, що в Україні добре знають, як виглядали радянські та німецькі солдати, та мало хто може описати союзників Радянського союзу у Другій світовій війні – тих же британців чи американців.

Ігор хвалиться, що їхній одяг оригінальний, діставали закордоном. Наразі у нього найбільша колекція оригінального одягу, має 11 комплектів. Також тепер він возить із собою на фестивалі британський намет, яким військові користувалися в Африці. «Це мені батько моєї дружини з Африки привіз», – показує на білий просторий намет, в якому можуть шестеро чоловіків одночасно перепочити.

Поруч із білим наметом стоять два маленьких. Реконструктори їх називають «собачими будками», там спали звичайні солдати, які мали тонку підстилку на землю і килимок, щоб накритися. Ніяких спальних мішків і кариматів не було.

Хлопці на обід привезли з собою те, що входило у пайок британських військових – нарізна свинина, консервовані кукурудза, боби, кока-кола і пепсі у скляних пляшках, крекери.

До британського парашутиста підходить американський парашутист того ж періоду – 1943-1944 років. Реконструктори стають поруч один з одним і показують, чим їхня форма відрізняється.

Єдиний спільний елемент у парашутистів – шарф, який виконує функції маскульваної сітки та захисту від комарів. Британці під час стрибка одягали куртку поверх всього свого спорядження, а тоді її викидали.  «Я – Майкл Мур, в житті Михайло. У нас у всіх мають бути позивні. Ми не вдягали куртку поверх спорядження», – почав описувати свій наряд Михайло в образі американського парашутиста.  

«Рівень історичної грамотності з покоління в покоління падає. У дітей складається хибне враження по військових різних епох через комп’ютерні ігри. Ми стараємося проявити інтерес до історії і розказати, як воно було. При зустрічі з дітьми доходить до курйозів. У нас є товариш, який має копію габаритного кулемета британської армії. Діти дивляться і кажуть, що він не такий, має бути менший. В комп’ютерних іграх він інакше виглядає», – пояснює свою місію Сергій.

«Шароварщина – це хор імені Вірьовки, де козаки стрибають у широких шароварах»

Яничари в яскравих костюмах користувалися чи не найбільшим попитом. «Перший підрозділ яничар був у власності султана. Це фактично раби, яких він одягав і годував. Раз на тиждень їм давали платню,  за яку замовляли собі зброю. Яничарів не можна було судити, бо це означало зазіхати на майно Султана. Тож коли яничар комусь робив шкоду, його тихенько, щоб ніхто не знав, душили шовковим шнурком», – розказують реконструктори,  які відтворили образ, скопіювавши речі, знайдені під час розкопок під Одесою. 

Пліч-о-пліч з яничарами стоять реєстрові козаки. Порівняно з яничарами, ледь помітні у своїх блідих жупанах і пастельних вузьких штанах. «Шароварщина – штучно створений  образ козака, Для мене шароварщина – це дуже широкі шаровари, вишиванка. Це хор імені Вірьовки, де козаки стрибають у широких малинових шароварах», – сказав козак Дмитро і додав, що у фільмі «Вогнем і мечем» теж немає справжніх козаків.

За їхніми словами, вишиті сорочки з’явилися пізніше. У ХVІІ столітті, якщо хтось і носив вишиту сорочку, то узори були вузенькі, вишиті однотонними білими чи синіми нитками, мережкою.  

Батько і син зі Львова приїжджають до Києва, щоб відтворити епоху козаків. «У Львові нема клубу. Я ще в школі навчаюся. Батько змалечку мене привчав до історії. Допоміг пошити одяг козака. В школі мене хвалять за те, що займаюся реконструкцією, особливо вчителі історії. Вони у нас грамотні, читають правильні книжки і знають, які виглядав справжній реєстровий козак. Якщо провести паралелі з сьогоднішнім часом, то ми як професійні військові, які час  від час можуть виконувати функції поліцейського», – пояснив Олег лі Львова. 

«Можна потримати щит?» – запитує хлопчик у лицаря, який представляє Київ у складі Великого Князівства Литовського кінця ХIV- поч. ХVстоліть.  Реконструктор простягає малому щит, стає поруч, позує до фотографії. Анонсує, що через годину в музею буде лекція про цей період. Малий, йдучи до мушкетера, просить маму не забути, що через годину треба йти в Історичний музей на лекцію.

Мушкетер всім усміхається, каже, що зі Швеції, на службі у гетьмана Виговського. «Мушкетер походить від слова мушкет, у той час у всіх були мушкети. Їх виробляли в Європі і експортували по всьому світі. Ми були найманцями у Хмельницького, а тоді у Виговського. Він наймав їх, бо довіряв більше, ніж козакам. Козаки могли зняти гетьмана, провести вибори.  Найманці були вірні, за гроші», –мушкетер відкриває дерев’яні трубочки, причеплені на поясі. Всередині зберігається порох для одного вистрілу. Розглядаючи їх форму, діти цікавляться, навіщо їм стільки ґудзиків, з ними нереально швидко впоратися. «Шведи ні за ким не бігають і від кого не тікають», – манірно відповідає мушкетер.

У той час лицарі середньовіччя розказують невгамовним відвідувачам, що їхні обладунки не такі вже важкі, меч можна підняти одною рукою навіть дитині, а шолом важить так само як каска в українських військових. «Ми воювали по всій Європі. Люди мішалися, їздили по всій Європі, не було кордонів, паспортів, безвізу. Де війна йде, туди йшли найматися. Не було країн, було підданство королеві. Знаєте, чого воювали? Бо багато королів було», – зазначив професійний найманець, дружинник, який охороняв князя.

Реконструктори показують різні шоломи, як вони з часом удосконалювалися. Кажуть, що у середньовіччя чоловіки носили шкарпетки і труси. А от жінки – тільки спідниці, без білизни. 

Лицарі помирали від втрати крові. Тоді медицина була на низькому рівні, рани могли зашивати, про що є свідчення. А от чи була хірургія – поки що це теорія.

Ждан реконструював багатого воєводу періоду Святослава Хороброго, Ярослава Мудрого (сер. Xст. –поч. XIст.). Каже, що його комплект єдиний. Його персонаж жив на території дитинця Києва, який розташований навколо музею історії. «За валами ховали знатних воїнів. Вся вул. Велика Житомирська – це великий некрополь, на якому побудовані будинки. У 70-их роках під час розкопок знайшли багатого воїна, звідки ми знаємо, що він носив таку сумку, ніж, як в мне зараз. Я вдягнений у реконструйовані речі зі знахідок на Великій Житомирській. Їх ви можете найти або  Історичному музеї, або Археологічному музеї на Театральній», – розповів Ждан.

За його словами, у воїнів Київської Русі життя було надто коротке, щоб сумувати: «Прожити 25 років – це означало прожити довге і насичене життя. У поховані на Великій Житомирській знайдено воїна з безліччю ран, великою щелепою, деформованими ногами від частої їзди на конях. Коли дослідили його кісточки, з’ясувалося, що йому 16 років».

Ждан 15 років тому потрапив на подібний захід, побачив реконструкторів і зробив все, щоб стати одним із них. Наразі він займається рекламним креативом і радий, що має таке неординарне хобі, яке допомагає йому у творчості.

Денис та Аліса сидять на лавці у костюмах періоду Речі Посполитої Коломийського повіту (сучасна Івано-Франківщина). Денис розповів, що у 2014 році на фестивалі, будучи в образі, познайомився з майбутньою дружиною Алісою. Тепер вони разом реконструктори. Щоб відтворити костюм, Денис спершу читає наукові праці істориків, вивчає креслення, йде в музей історії, тоді шукає кравця.

«Є професійна кравці, які шиють історичний одяг, знаходять таких психів, як ми. Нас по Україні кілька тисяч набереться», – додав Денис. За день вони розказують свою історію життя десятки разів. Запитую, чи не втомлюються.  «Це тішить самолюбство, що підходять до нас, питають. Ми звикли багато разів розказувати про те, який період представляємо. Раніше нас не раз запрошували в Польщу на фестиваль. Для цього потрібно було відкривати візу. Не завжди виходило. Цього літа неодмінно поїдемо закордон на аналогічні фестивалі», – радіють безвізу Денис та Аліса.  

Відкриття візи не зупиняло солдат Наполеона. На фестивалі біля Історичного музею вони були представлені найбільш масово і найбільш професійно, адже мало хто може похвалитися, що понад 30 років займається реконструкцією, об’їздив всю Європу, відвідав всі можливі історичні фестивалі. «Все за власний кошт. Це наше хобі, за нього кожен сам платить», – двоє чоловіків наввипередки розказують, які вони професійні реконструктори.

В одного чоловіка під мундиром видно вишиту сорочку. Каже, що сам таке придумав та цей історичний факт міг бути реальністю. «На мені уніформа другого полку легіону Вісла, польська частина на французькій стороні. Були добровольці з Варшави, Кракова, Галіції і Волині. Моя сорочка – історична прив’язка», – підкреслює чоловік і додає, що загалом це не дешеве хобі. Замовлення костюму коштує понад 1 тис дол., зброя дорога, на фестивалі за свій рахунок треба їздити, а держава нічим не допомагає, хоча в Польщі Міністерство оборони спонсорує поїздки своїх реконструкторів.

Нашу бесіду перериває старший у легіоні Наполеонівки. Дає команду готуватися до стрільби. Чоловіки мене залишають, кажуть на прощання, що саме частими стрільбами і славилася армія Наполеона.

Фестиваль «Цивілізація» у центрі Києва теж прославився їхніми стрільбами. За кілометр від фестивалю люди один одного перепитували, що це таке стріляє. 

Фото Національного музею історії України, Ольги Жук