Надія Сухорукова пише вражаючі історії про час перебування в оточеному орками Маріуполі. Вона згадує найболючіше не просто так – а для того, аби привернути увагу до міста, де і зараз відбувається геноцид. Де росіяни продовжують чинити звірства над українцями…
Друкуємо розповідь жінки, опубліковану інформаційною службою полку «Азов» у телеграм-каналі 29 березня.
«Мене лякає думка, скільки жителів півмільйонного міста ще загине в цьому пеклі.
Мій двоюрідний брат залишився там назавжди. Смерть до нього прийшла біля хлібного кіоску. Він йшов по воду. Його маленький синок хотів пити і їсти. Почався обстріл, і знайомий мого брата закричав: «Падай». Вони упали в різні боки. Сторона Ромки виявилася нещасливою. Туди прилетів снаряд. Мого брата, а точніше те, що від нього залишилося, віднесли в гараж.
Його дружина з маленьким сином в паніці виїхала з Маріуполя чужою машиною. Тепер Ромкін син пише батькові повідомлення. Ромкіна дружина не змогла сказати хлопчикові, що тата більше немає. Дитина - його копія. Така ж спокійна, серйозна і надійна.
Батько Ромки дізнався про смерть сина нещодавно. Він прийшов у гараж і забрав годинник. Я боюся навіть подумати, яким він побачив у тому чортовому гаражі свого сина.
Годинник обов’язково потрібно передати маленькому Саві. Думаю, дядя Вітя тепер виживе. І вийде з Маріуполя. В іншому випадку, як він віддасть внуку єдину пам'ять про його батька?
Російські війська життя Маріуполя перетворили на пекло (Фото Євгена Малолєтки).
Моя двоюрідна сестра Любаша живе в Черьомушках. Її вулицю Лисенка жорстоко обстрілювали і бомбили. Ми набирали її телефон у рідкісні хвилини можливого зв’язку, допоки були в Маріуполі, телефонуємо їй тепер із Чорноморська. Вона поза зоною досягнення. Нехай вона, її син, її чоловік, її сусіди і друзі виживуть.
Нехай виживуть всі, хто зараз продовжує чинити опір смерті в цьому пеклі. Кому здається, що сил більше не залишилося, що боротися безглуздо і допомога йде занадто довго.
Я знаю, я відчуваю як їм страшно, як безнадійно самотньо і темно в холодному підвалі. Як боляче б’ють у серце звуки обстрілів, як приречено вони рахують вибухи та очікують, що незабаром прилетить і до них.
Яскрава весна і каламутно-чорне від диму небо. Понівечені снарядами й обвуглені дерева, на яких не буде жодної бруньки. Дивна жінка на дитячому майданчику і звук порожньої гойдалки, яку вона рухала рукою.
Тремтячий хвіст мого собаки і його перелякані очі. Наші прогулянки з Енджі були дуже короткими. Менші двох хвилин. Він встигав зробити все швидко. Ми бігли у під’їзд і тремтіли. Я і мій собака.
Стріляли скрізь. А дивна жінка залишалася на дитячому майданчику. Вона продовжувала розгойдувати порожнє сидіння гойдалки.
Мама моєї подруги - та, яка вивела із палаючого будинку мого собаку, побачила, що я пишу, і цікавилася «про що». Я відповіла, що про все, що відбувається нині. Вона попрохала: «А назви це - втікачі із пекла». Я їй заперечила: «Ми ще не вийшли, тьотя Саша». Вона була впевнена, що вийдемо. Я - ні.
Розбомблений російськими військами Маріуполь 28 березня.
15 березня – день народження мого сина. Мій передостанній день у пеклі.
Льоша, який блукав по місту і дізнавався новини, одного разу мені сказав, що в його мобільному багато відео наших вулиць. «Там такі кадри. Дуже страшні». Я не хотіла дивитися, але попросила, щоби віддав їх мені, коли виберемося. Ще пожартувала: «Тобі однак немає де працювати, будеш журналістом».
Льоша працював на «Азовсталі», і коли ходив на Лівий (берег, мікрорайон Маріуполя – ред.) до своїх дітей, то побачив, що будівлю, де знаходився його відділ, зруйнували і розграбували.
«Про всяк випадок, код на моєму телефоні чотири вісімки». Я ще подумала: «На який такий випадок?».
Дивне напівжиття - напівсмерть і сьогодні без завтра. Завжди лише один день. Один день життя. Ніякого майбутнього, ніяких грошей, ніяких надій. За всі 20 днів ми жодного разу не почувалися в безпеці. Жодної хвилини. Ми були якісь неживі. Ми забороняли собі говорити слово «завтра». Не були впевнені, що воно настане.
Для життя нам потрібно було дуже мало. Головне – щоби не стріляли, не бомбили, була вода і можна було щось з'їсти. Не мало значення що саме. Ми їли, щоб мати силу. Їжу економили. Акуратно відкладали, зменшували порції, змішували велику кількість каші з мізерною кількістю консервів або тушонки. А потім прилетів снаряд на дах будинку і всі наші припаси, вони були на другому поверсі, згоріли.
Але навіть це не змусило нас розплакатися. Ми заморозилися всередині.
Наші емоції закидали бомбами. Наші душі - розстріляли ракетами. Ми не вірили в реальність. Нам здавалося, що все навколо не є реальним. Життя завмерло і кожен день був схожий на попередній. Тільки обстрілів стало більше, а зброя підступнішою».
Надія інакше, як геноцидом українського народу, звірства росіян не називає. Їх цинізм по відношенню до цивільних забути неможливо.
Згадує, коли виїжджали з Маріуполя, то на блок постах орки зупиняли автівки - без скла, пошкоджені снарядами і питали: «Вашим детям не холодно? Может быть закроете окошки, чтоб не простудить детей».
«Вони бомблять Маріуполь, тисячі дітей сидять у підвалах, вони голодні, їм страшно, деякі з них поранені, їм неможливо допомогти, а окупанти роблять вигляд, що піклуються про українських дітей. Це дуже жорстоко і цинічно», - каже Надія.
І продовжує кричати в своїх історіях - в Маріуполі все ще сотні тисяч людей, які чекають на порятунок!».
Переклад з російської мови – Валентина ГРИГОРЕНКО.