Загиблі герої липня: пам’ятаймо про їхній подвиг

Українська армія зазнала найбільших бойових втрат у протистоянні з підступним і віроломним ворогом за останні півроку саме у липні 2020-го: восьмеро загиблих захисників України (більше було лише у січні 2020 року – 11 полеглих за Україну бійців).

 

Липень місяць на фронті був гарячим і кривавим, а російські окупанти у чергове показали себе дикунами, яким байдуже до цивілізованих правил війни і поваги до противника, який демонструє мужність і відвагу.

 

Тоді як захисники України засвідчили, що готові померти не лише за рідну землю, за Україну, але й заради порятунку бойових побратимів. П'ятеро з полеглих були морськими піхотинцями.

 

Вся країна була вражена подвигом Героя України Тараса Матвіїва, який врятував двох бійців ціною власного життя…

 

Сколихнула Україну і самовідданість і мужність морпіхів, які потрапили у підступну засідку під Зайцевом, коли хотіли евакуювати загиблого командира, а ворог, попри домовленість про «тишу», відкрив вогонь…   А далі була безпорадність командування ООС і Генштабу ЗСУ, які за кілька діб так і не врятували пораненого сержанта Ярослава Журавля і той помер, стікаючи кров’ю, але міцно стискаючи в руках автомат…  А ще було варварство російських окупантів, які забравши тіла полеглих, познущалися з них, приховуючи сліди злочину…

 

Згадаймо кожного поіменно!

 

Вічна пам’ять Героям! Слава Україні!

 

ОЛЕГ ШИЛО  

 

 

Стрілець-помічник гранатометника, солдат 30-ї ОМБр імені князя Костянтина Острозького Олег Шило народився 5 квітня 1991 року в Києві.

 

29-річний воїн загинув від ворожої кулі ворожого снайпера під час обстрілу позицій ООС в районі Попасної на Луганщині 8 липня.

 

Побратими солдата зазначають, що бригада «назавжди втратила воїна, надійного товариша, бойового побратима, відданого захисника України».

 

Олег Шило мав середню спеціальну освіту. Наприкінці 2013-го – на початку 2014-го був активним учасником Революції Гідності.

 

У 2009—2010 роках проходив строкову службу в 138-ій радіотехнічній бригаді у Василькові на Київщині. З 26 грудня 2019-го проходив службу за контрактом в 30-й ОМБр, а з 15 березня 2020-го виконував завдання в зоні ООС.

 

Залишились мати, сестра та вітчим.    

 

 

Найбільше Олег Шило мріяв, аби закінчилась ця клята війна, яка забирає життя найкращих синів України.

 

 

Похований на Алеї героїв на Берковецькому кладовищі Києва.

 

 ГЕРОЙ УКРАЇНИ ТАРАС МАТВІЇВ

 

 

Активний учасник Революції Гідності, молодший лейтенант 24-ї окремої механізованої бригади імені Короля Данила Тарас Матвіїв народився у Волинській області 18 лютого 1989 року. З дитинства мешкав у місті Жидачів Львівської області.

 

31-річний патріот загинув під час ворожого мінометного обстрілу позицій ООС поблизу села Троїцьке Попаснянського району Луганщини 11 липня 2020 року.

 

 Захисник України вчинив справжній подвиг: виніс із палаючого бліндажа двох своїх поранених бійців і врятував їм життя, але загинув сам. Сталося це на позиції, якою командував офіцер Матвіїв.

 

«Били зі 120 мм мінометів. Одна з мін потрапила в бліндаж, де було двоє вояків. Бліндаж загорівся і частково обвалився. Тарас першим кинувся на допомогу побратимам - витягнув двох своїх бійців назовні і відніс в безпечне місце. В цей час ще одна міна впала на позицію і осколками смертельно поранила Тараса», - згадують про подвиг побратима у 24-й ОМБр імені короля Данила.

 

Тарас Матвіїв був непересічною особистістю, відомою у патріотичних і журналістських колах. Після закінчення середньої школи у 2006 році Тарас вступив на навчання до Львівського національного університету імені І. Франка, який закінчив у 2011 році, здобувши фах журналіста.

 

Був блогером у низці видань, зокрема, у «Дивись.Інфо», LB.ua, «Львівська мануфактура новин».

 

Активний учасник Революції Гідності Тарас Матвіїв припинив святкувати свій День народження після 18 лютого 2014 року, коли на його очах загинуло найбільше Героїв Небесної Сотні. Відтоді для нього це був скорботний, а не святковий день.

 

Згодом, разом з групою активістів, розшукував безвісті зниклих майданівців. З початком російської агресії допомагав війську.

 

Наприкінці 2014-го справжній патріот Тарас Матвіїв усвідомив, що йому замало лише волонтерської діяльності, збору коштів і ресурсів. Поставив собі за мету потрапити у Збройні сили або ж до лав добровольців. Навесні 2015 року вступив до лав окремої добровольчої частини «Карпатська Січ» і обороняв наші позиції в Пісках, Водяному, Опитному, Первомайському.

 

Пізніше був обраний депутатом Жидачівської районної ради на Львівщині, але його все одно тягнуло на фронт – Тарас не міг пробачити ворогу за загиблих товаришів. З вересня 2018 року вступив на курси лідерства Академії сухопутних військ ім. Петра Сагайдачного, щоб стати офіцером Збройних сил України. В 2019 році направлений для подальшого проходження військової служби до 24-ї ОМБр імені короля Данила.

 

У квітні цього року, немов заповіт на своїй сторінці у соціальній мережі Facebook, Тарас Матвіїв написав: «Прошу. Не віддавайте свої свободу і права через паніку та страх. Потім їх доведеться повертати кров'ю».

 

А про свій військовий вибір Тарас говорив:«В мене не стоїть ціль дорости до генерала. В мене ціль на своєму рівні, як командира взводу, просто працювати якісно, робити максимально все залежне від мене, виконати свій обов’язок до останку і «віддячити» противнику за всіх товаришів яких я втратив».

 

За героїзм і особисту мужність, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане служіння українському народові президент Володимир Зеленський рисвоїв звання Герой України з удостоєнням ордена "Золота Зірка" Матвііву Тарасу Тарасовичу – молодшому лейтенанту (посмертно).

 

 

Орден «Золота Зірка» батькові Героя вручив на Майдані Незалежності під час церемонії прощання міністр оборони Андрій Таран.

 

Після прощання у Києві та у Львові, Герой України Тарас Матвіїв похований у Жидачеві. 

 

ЄВГЕН ЧУМАЧЕНКО

 

 

Солдат 79-ї окремої десантно-штурмової бригади Євген Чумаченко народився 26 березня 1988 в місті Ізмаїл Одеської області. З дитинства мешкав у місті Арциз.

 

32-річний десантник загинув під час  ворожих обстрілів з гранатометів та стрілецької зброї позицій ООС поблизу села Славне Мар'їнського району Донеччини 13 липня.

 

«Друже, ти був світлою веселою людиною, надійним товаришем, справжнім воїном і залишаєш по собі добру пам’ять», - згадують про Євгена бойові побратими.

 

У полеглого воїна залишилася дружина та двоє діток.

 

Похований у місті Арциз.

 

ДМИТРО КРАСНОГРУДЬ «МИР»

 

 

Командир взводу 35-ї бригади морської піхоти Дмитро Красногрудь з позивним «Мир» народився 18 жовтня 1978 року в Харкові. Мешкав у місті Лиман Донецької області.

 

41-річний лейтенант загинув під час виконання бойового завдання з обстеження підходів до позицій батальйону у «сірій» зоні поблизу селища Зайцеве, на Горлівському напрямку 13 липня 2020 року.

 

Комвзводу підірвався на міні та дістав чисельні уламкові поранення, від яких загинув на місці.

 

Під час строкової служби виконував миротворчу місію у Сьєрра-Леоне.

 

З 2015-го «Мир» проходив службу в 93-й ОМБр на посаді командира розвідки батальйону. Був взірцевим розвідником, фахівцем із саперної справи, яку обожнював.

 

Брав участь у визволенні Мар'їнки, Авдіївки, обороняв Піски, Трьохізбенку, Чермалик, воював в Авдіївській промзоні.

 

Брав участь в операції по захопленню у полон російського військовослужбовця Віктора Агєєва поблизу с. Жолобок (Попаснянський район) у червні 2017 року

 

У січні 2018-го Новоайдарський райсуд Луганської області засудив Агєєва до 10 років ув’язнення. А вже у вересні 2019 року росіянина передали Москві в ході обміну, коли в Україну повернувся, зокрема, режисер Олег Сенцов.

 

Після закінчення контракту з 93-ю бригадою «Мир» якийсь час жив цивільним життям, а на службу повернувся, бо, як сам казав, ще не виконав власну місію.

 

Військові, які пліч-о-пліч воювали з «Миром», в один голос кажуть, що за командиром були готові йти хоч на край світу. У день загибелі офіцера, власне, так і було: група розвідників проводила поблизу окупованої Горлівки антидиверсійну роботу, Красногрудь йшов першим і підірвався на невідомому вибуховому пристрої. Забирати тіло загиблого, за умови режиму припинення вогню, погодженого із бойовиками через ОБСЄ, вирушила група із дев’ятьох осіб.

 

Проте російські окупанти порушили домовленості: влаштували засідку, обстріляли представників СЦКК, саперів і групу прикриття. В результаті, загинув військовий медик Микола Ілін, який мав відповідні розпізнавальні знаки, а вся група була одягнена у бронежилети та каски з білими чохлами.

 

Дмитро Красногрудь нагороджений медалями «Захиснику Вітчизни» і «За військову службу Україні».

 

Залишилися батьки, дружина та двоє синів.

 

Похований у місті Лиман на Колгоспному цвинтарі.

 

МИКОЛА ІЛІН «ЕСТОНЕЦЬ»

 

 

Військовий медик 35 ОБрМП, сержант Микола Ілін з позивним «Естонець» народився 23 квітня 1984 року у місті Могильов, Білорусь. Був громадянином Естонії, в Україні мешкав у місті Біла Церква на Київщині.

 

36-річний «Естонець» загинув районі селища Зайцеве 13 липня 2020 року. Тоді російські окупанти цинічно розстріляли евакуаційну групу, яка мала забрати тіло загиблого комвзводу Дмитра Красногрудя. Ворог відкрив вогонь попри домовленість про «тишу», влаштувавши засідку.

 

Микола кинувся на допомогу пораненому Ярославу Журавлю але загинув на місці від ворожого вогню, хоча на військовому медику була біла каска із розпізнавальними знаками, як і на всіх членах евакуаційної групи.

 

Ілін родом з Білорусі, однак багато років тому емігрував звідти в Естонію, оскільки мав  проблеми із силовиками через участь в опозиційних акціях протесту.

 

Переїхати в Естонію йому допомогли волонтери з України, вони ж дали кошти на перший час. Тому він вважав своїм обов’язком віддячити українцям.

 

В Естонії Микола вивчив англійську мову і почав непогано заробляти, проводячи екскурсії. До того він підробляв таксистом, працював на Booking.com, носив речі постояльців у готелі.

 

Коли ж в Україні почалася війна Ілін вирішив виконати свій обов’язок перед Україною і поповнив лави морської піхоти, став бойовим медиком. У вільний час проводив курси з тактичної медицини серед бійців свого підрозділу.

 

Побратими згадують про нього як про співчутливу людину, з чуйним серцем.

 

Того «чорного понеділка», 13 липня Миколи Іліна не повинно було бути на фронті. Він мав проходити навчання у США, але на той час його підрозділ не мав у своїх лавах бойового медика, тому він вчинив так, як підказало йому серце і залишився серед своїх братів, залишився рятувати життя.

 

17 липня з непідконтрольної території передали тіло «Естонця», ідентифікацію проведено за експертизою ДНК. Вражає, що окупанти навіть кістки вирізали, щоб не дати українським експертам встановити причину смерті та вид застосованої зброї.

 

У Миколи було дуже багато друзів по всьому світу, а також – серед українських військових (від солдата до полковника), які його любили та поважали. Саме ці люди влаштували таке урочисте прощання із сержантом, людиною, яка віддала життя за Україну.

 

Після прощання 22 липня у Києві тіло Іліна кремували на Байковому кладовищі, щоб за заповітом Миколи розвіяти прах над трьома країнами: Україною, Білоруссю та Естонією.

 

Наразі прах Миколи розвіяли над територіями України та Білорусі. Частка праху також буде розвіяна над Естонією після проходження терміну карантину.

 

У нього залишилися батьки та цивільна дружина.

 

ЯРОСЛАВ ЖУРАВЕЛЬ

 

 

Командир відділення розвідувального взводу 35-ї окремої бригади морської піхоти, сержант Ярослав Журавель народився 8 березня 1980 року в селі Андріївка Верхньодніпровського району Дніпропетровської області.

 

Точна дата загибелі мужнього сержанта-морпіха невідома: після розстрілу евакуаційної групи під Зайцевим 13 липня, Журавель не дочекався допомоги і помер від втрати крові.

 

І штаб ООС, і 35-а бригада стверджують, що «режим тиші» на період пошукової операції був гарантований через ОБСЄ. Сержант, як і інші члени групи, мав білий шолом та білий бронежилет.

 

40-річний Ярослав Журавель першим прийняв на себе вогневий удар. Група відійшла, перегрупувалась, і на чолі з офіцером розвідки і бойовим медиком намагалась надати допомогу сержанту, який відповзав убік. Під шквальним вогнем із застосуванням гранатометів бойовий медик Микола Ілін з позивним «Естонець» отримав смертельні поранення.

 

Ярослава «бачили» з дрона розвідки, тоді він був ще живий, зупиняв собі кровотечу джгутом та шукав укриття. Потім зник з поля зору – ймовірно, впав у балку. Три дні поспіль бойовики не давали проводити пошукову операцію.

 

 

На фронт Журавель пішов у 2015-му в складі 93-ї ОМБр. Бойовий шлях: Піски, Мар'їнка, авдіївська промзона, Трьохізбенка, Гранітне.

 

З 2019-го проходив службу в морській піхоті, — перевівся разом зі своїм командиром Дмитром Красногрудем. Власне забрати тіло комвзводу і мала евакуаційна група.  

 

Залишились батьки, дружина та дві доньки.  

 

Ярослав Журавель похований 23 липня в рідному селі Андріївка на Дніпропетровщині.

 

Батько полеглого воїна Сергій Журавель прокляв президента Зеленського під час акції протесту проти примирення з ворогом на Банковій. На його думку, глава держави недостатньо зробив, як Верховний Головнокомандувач, щоб врятувати його сина.

 

ВАСИЛЬ КРАВЧЕНКО

 

 

Старший стрілець десантно-штурмового взводу 503-ї ОБМП Василь Кравченко народився 14 лютого 1994 року в місті Ізяслав Хмельницької області.

 

26-річний старший матрос загинув від ворожої кулі під час бойового чергування на взводному опорному пункті поблизу селища Шуми під Торецьком Донецької області 20 липня близько 12:00.

 

Кулі ворожого снайпера поцілили захиснику України в голову та груди.

 

Кравченко був уродженцем міста Ізяслав Хмельницької області. Займався спортом.

 

Був призваний влітку 2014-го, під час другої хвилі мобілізації, проходив службу в Державній прикордонній службі України. По тому двічі укладав контракт. У батальйоні морської піхоти — з 2016, крайній контракт підписав 19.01.2018-го.

 

Боровся з окупантами у лавах десантно-штурмової роти 503-го окремого батальйону морської піхоти в районі Маріуполя. На фронті – з лютого 2018 року.

 

У квітні 2020 року десантник одружився. У військового залишилася дружина, мати і батько.

 

Похований на Алеї почесних поховань Центрального кладовища міста Ізяслава.

 

АРТЕМ КОЗІЙ

 

 

Матрос 1-го ОБМП 36-ї окремої бригади морської піхоти імені контр-адмірала Михайла Білинського Артем Козій народився 21 вересня 2001 року в місті Южноукраїнськ Миколаївської області.

 

Захиснику України було лише 18 років. Він не дожив до свого 19-річчя рівно два місяці.

 

Морпіх отримав важкі уламкові поранення під час ворожого обстрілу позицій ООС неподалік Павлополя і помер у госпіталі Маріуполя 21 липня ввечері.

 

Медики більше 7 годин боролися за його життя.

 

«Спочивай козаче, ми помстимося!», - зазначили бойові побратими захисника України.

 

Артем Козій зовсім нещодавно – у 2020 році закінчив Миколаївський будівельний коледж.

 

Вже 10 червня 2020 року він вступив на військову службу за контрактом. В липні 2020 вирушив на фронт у першу ротацію…

 

Батько Артема також захищає Україну на фронті. Він хотів забрати сина до себе в підрозділ, але Артем відмовився, сказав, що всього хоче досягти сам. 

 

У Артема залишились батьки і сестра.

 

Похований в Южноукраїнську. Церемонія прощання відбулася на центральній площі міста.

 

Про полеглих захисників України у минулому місяці читайте у матеріалі «України молодої»: Загиблі герої червня: пам’ятаймо про їхній подвиг.