У червні в Україні вбили удвічі більше військових, ніж у травні: повний список загиблих (фото)

Протягом червня у зоні бойових дій на Донбасі загинули щонайменше 26 українських бійців та 125 зазнали поранень.

Міноборони офійно оприлюднило дані про 24 загибли, ще про двох стало відомо виданню «Новинарня» - бійці Української добровольчої армії Яроша, Луців та Іваник, у яких немає статусу статус УДА.

Імена двох загиблих, які визнані бойовими втратами, були відсутні у відкритих джерелах — Холозій і Петровський. Їх повідомили джерела в Генштабі.

Також внаслідок вибухів авто загинули полковник ГУР Міноборони Шаповал у Києві та контррозвідник СБУ Возний під Костянтинівкою.

Як повідомляло видання "Новинарня", які підтверджуються даними волонтерів, які повідомляють імена та обставини смерті українських військових, кількість бойових втрат у травні  - 13 загибилих під час виконання бойових завдань.

Тобто, у червні вдвічі зросла кількість загиблих.

1. Василь Бурачук (Комод/Циган)

Командир відділення 30-ї окремої механізованої бригади сержант Василь Бурачук загинув 2 червня поблизу Волновахи на Донеччині.
Він вибіг під час обстрілу з бліндажа, коли побачив ворожу ДРГ. Куля влучила у незахищене бронежилетом та каскою місце - шию.

Василь народився 18 травня 1994 року в Сторожинецькому районі Чернівецької області. З 2001 року жив у селі Журавка Городищенського району на Черкащині.
Похований 5 червня у Журавці.

У загиблого у 23-річному віці хлопця лишилися батьки, цивільна дружина і донька.

2. Ігор Холозій

Старший солдат Ігор Холозій, 1978 року народження, загинув 2 червня поблизу Новомихайлівки Донецької області. Він підірвався на вибуховому пристрої. Офіційних відкритих заяв про його загибель не було.

3. Михайло Кобець

Кобець був важко поранений 3 червня під час обстрілу з реактивної артилерії поблизу села Чермалик на Донеччині. Він загинув від втрати крові дорогою до шпиталю.

Народився Михайло 23 червня 1995 року в селі Білошицька Слобода Корюківського району на Чернігівщині. Був старшим братом у багатодітній сім’ї. 4 листопада 2015 року призваний на строкову службу, надалі підписав контракт.

На Донбасі був навідником башти БТР 701-го окремого батальйону морської піхоти 36 ОБРМП ВМС України.

4. Олександр Бойко (зник безвісти)

Спочатку в Міноборони повідомили про те, що боєць Національної гвардії загинув 3 червня. Через 17 днів з'явилася інформація про те, що Бойко, який зник під час виконання бойового завдання в Луганській області, може утримуватися бойовиками «ЛНР».

Підполковник Нацгвардії Олександр Бойко народився 3 грудня 1981 року в Хмельницькому, останні два роки мешкав в Івано-Франківську. Командир 2-ї розвідувально-пошукової групи, заступник командира окремого загону спецпризначення «Вега-Захід» НГУ.

Випускник Одеського інституту Сухопутних військ. Десять років служив у 8-му полку спецпризначення. На фронті з 2014 року.

Вдома воїна ще чекають мати, сестра, дружина та 7-річна донька.




Обставини зникнення Бойка з’ясовував журналіст Юрій Бутусов.
За його словами, група Бойка у складі 15 розвідників отримала завдання штабу АТО провести розвідку в смузі 24-ї механізованої бригади у районі Попасна-Катеринівка-Золоте.

Підполковник Бойко отримав кілька серйозних поранень. Бійці віднесли його в бік і “повідомили, що від отриманих ран Олександр помер на місці”. З командира зняли екіпірування та зброю, а саме тіло вирішили при відступі вдень не нести. Група вийшла розрізнено.

“На пошуки свого друга негайно вийшов з іншою групою інший заступник командира “Веги” – підполковник Владислав Аллеров (син командувача НГУ)”, – розповів Бутусов.

Однак виявити в зазначеному місці тіло Бойка групі Аллерова не вдалося: під час пошуку група вийшла на позиції противника, зазнала тривалого обстрілу і була змушена припинити пошуки.

Версії: або у визначенні місця залишення тіла сталася помилка, або Бойко не загинув, а після важких поранень зумів заповзти у якесь укриття.

Офіційно — Бойко зник безвісти. Дружина Бойка Світлана вважає, що її чоловіка покинули пораненого, і звертає увагу на багато нестиковок у поясненнях.


5. Анатолій Потєхін.

48 років. Народився 6 січня 1969 року на Вінниччині. Кадровий військовий. Капітан, старший офіцер відділення спеціального призначення у 12-му окремому мотопіхотному батальйоні “Київ” 72 омбр.

7 червня загинув під час виконання бойового завдання поблизу Авдіївки на Донеччині, між селами Крута Балка та Кам’янка. Командир розвідгрупи йшов першим і підірвався на вибуховому пристрої з “розтяжкою”, від осколкового поранення в голову помер на місці.

“Як боєць, він був дуже досвідченим, як людина — порядним, душею компанії. Його загибель для нас шок. Ніхто не може повірити, що Анатолія з нами більше немає”, – розповіли газеті “Сільське життя” бійці 72-ї.

Анатолій закінчив Київське вище загальновійськове командне училище. У 90-х роках служив у ЗСУ, був командиром розвідувальної роти. Надалі займався підприємництвом, перевезеннями, грав у футбол за аматорський ФК “Пак-трейд”. Мешкав у селі Висока Піч Житомирського району.

На початку війни був волонтером, у лютому 2017-го прийшов у 12-й батальйон білоцерківської бригади.

Залишилась дружина та двоє дітей: донька 20 років, син 11 років. Похований у рідному селі.

 

6. Володимир Лайков.

7 червня терористи намагалися розширити плацдарм у “сірій зоні” в районі села Жолобок на Бахмутській трасі (Луганщина) та проривалися на позиції одного з підрозділів 93-ї бригади ЗСУ. Володимир Лайков — старший солдат, кулеметник — разом із побратимами тримав оборону на взводному опорному пункті. В результаті тривалого та інтенсивного обстрілу Володимир загинув, ще вісім бійців були поранені.

“Не в нашій владі змінити те, що вже сталося… Але ми ніколи не забудемо, що зробив наш хоробрий воїн. Для нас, живих, найкращий спосіб вшанувати пам’ять полеглого героя – присвятити себе з подвоєною силою та відданістю завершенню тієї справи, якою він так благородно займався, за яку він воював і за яку з честю загинув, віддавши все, що міг. Його смерть не буде марною, і наш народ, наша Україна звільниться від окупантів, захистить свободу й право на гідне життя,” — відзначив командир 93 омбр полковник Владислав Клочков.

31-річний Володимир Лайков мешкав у селі Голубівка Новомосковського району Дніпропетровської області. Вдома залишились батьки і сестра.

 

7. Михайло Березка.

Йому було лише 20 років. Народився 17 жовтня 1996-го в селі Бринці-Церковні, Жидачівський район Львівської області.

У серпні 2016 року Михайло Березка підписав контракт із ЗСУ, був солдатом 24-ї залізної бригади.

Загинув удень 8 червня від забороненої мінськими угодами ворожої міни калібру 120 мм.

Це сталося неподалік від села Катеринівка на Луганщині (Попаснянський район). Прийнявши на себе основний удар від “стодвадцятки”, Мишко фактично врятував життя своєму побратиму.

Березку поховали 11 червня в рідному селі Бринці-Церковні. Батько помер кілька років тому, залишились мати і сестра.

 

8. Ілля Кириченко.

Ілля Кириченко народився 30 березня 1988 року в місті Жовті Води Дніпропетровської області. Навчався у Севастопольському університеті ядерної енергії та промисловості. Працював головним міським інспектором по радіаційній безпеці. Був на заробітках за кордоном.

“Поїздив по Європі, приїхав і сказав, що ніде ми нікому не потрібні, — розповів телекомпанії “Жовті Води” батько Іллі Олександр. — Сказав: я тут, нехай бідний, але почуваюся людиною”.

Повернутися на колишню посаду не вийшло. В лютому 2017 року чоловік вступив на військову службу за контрактом у 93-ю механізовану бригаду ЗСУ.

13 травня поїхав у зону АТО. Солдат, стрілець-помічник гранатометника.

10 червня Ілля перебував на бойовому чергуванні на одному з опорних пунктів в районі села Кримське (Новоайдарський район Луганщини). Після 6-годинного обстрілу бойовики запросили режим тиші. Не очікуючи вогню, о 21:30 солдат Кириченко піднявся до брустверу, аби оглянути периметр, і в цей час почався черговий мінометний обстріл. Ілля дістав поранення, не сумісне з життям.

“Надзвичайно сильно любив життя, але більше за життя – свою Батьківщину. Він загинув, захищаючи нас усіх”, — каже батько 29-річного героя.

Ілля похований у рідних Жовтих Водах. Залишився ще молодший брат.

 

9. Анатолій Довгаль, "Дід".

10 червня. Лінія фронту біля села Павлопіль Волноваського району на Донеччині (Приморський напрямок). Українські військові відбили чергову атаку ворога. О 20:00 — новий артналіт. Унаслідок прямого влучання міни в окоп загинули троє воїнів.

Найстарший із полеглих — 58-річний Анатолій Довгаль. Старший сержант, розвідник-кулеметник розвідувальної роти 74-го окремого розвідбатальйону, в/ч В0136. Народився 21 січня 1959-го, мешкав у селі Перемога Дніпровського району Дніпропетровської області (стара назва Куроєдівка).

У 74-му батальйоні, за словами знайомих волонтерів, “не перший рік”.

“Раніше він служив у роті глибинної розвідки, позивний в нього був Дід. Дуже веселий був чоловік”, – розповіла “Новинарні” Ольга Шаранюк.

Попрощалися з Анатолієм Олександровичем 13 червня біля Меморіалу загиблим воїнам у місті районного значення Підгородне, до якого входить село Перемога.

Це сьома смерть з початку війни для Підгородного з його 18 тисячами населення.

Фото Анатолія Довгаля розшукати не вдалося.

10. Сергій Горо.

Він був лише кілька днів на фронті, коли в бліндаж під Павлополем прилетіла та сама міна…

У липні 2015-го Сергія призвали за мобілізацією, з вересня 2015-го до жовтня 2016 року служив у 74-му розвідбатальйоні. Був тоді відзначений почесним нагрудним знаком начальника Генерального штабу ЗСУ “За взірцевість у військовій службі” ІІ ступеня.

Контракт із ЗСУ він уклав лише 4 червня 2017-го. Як молодший сержант повернувся у свій 74 орб. Став у розвідроту на посаду розвідника-кулеметника. Загинув уже 10 червня.

Народився Сергій 9 жовтня 1981 року в Молдові, село Кетросу Аненій-Нойського району, неподалік від Кишинева. Мешкав на Херсонщині, в маленькому селі Зелений Під (220 жителів), Горностаївський район. Там його й поховали.

“Провести в останню путь та попрощатися із Сергієм прийшли не одна сотня земляків, очільники району та селища, представники з області та громад району, колективу Ольгинської школи, побратими-військовослужбовці із сусідніх районів, приїхали й бійці з військової частини – здавалося, за всю історію це село ніколи не бачило стільки людей. Вони утворили живий коридор і, стоячи на колінах, проводжали героя від рідної домівки, щоб віддати йому шану.

До місцевого цвинтаря, що розташований за понад два кілометри від села, домовину героя несли на руках. Останню дорогу Сергія Горо встелили трояндами до самого кладовища. Прощаючись із загиблим, говорили про відвагу тих, хто сьогодні захищає країну. Розповідали про Сергія, його відданість, доброту, відповідальність та товариську підтримку.

Сергія пам’ятають у селі, як звичайного чоловіка, який жив поруч, ходив тими ж стежками, що й вони, порався по господарству. Добрий, уважний, щирий. А виявилося – справжній патріот, який захищав Вітчизну та мирне життя своїх земляків”, — написала Любов Рудя в газеті “Сільські новини” (цитата за сайтом РДА).

У Сергія Петровича залишились батьки, дружина та дві доньки, 2002 і 2007 р.н.

 

11. Віталій Звездогляд.

Ще один загиблий 10 червня від прильоту міни в Павлополі.

Віталію Звездогляду було 24 роки. Народився 12 серпня 1992 року в селі Косенівка Уманського району на Черкащині.

Після школи хлопець закінчив Уманський професійний ліцей, заочно навчався в Тальнівському будівельно-економічному коледжі. У 2011-2012 роках проходив строкову службу в українському Криму, у в/ч 3009 Внутрішніх військ у

Сімферополі, після чого завершив навчання в коледжі.

У лютому 2014 року вступив на контракт до ЗСУ — служив на 222 ЦАББ (Центральна артилерійська база боєприпасів), в/ч А1588. З 2015-го ніс службу в зоні АТО у складі 59-ї окремої мотопіхотної бригади. Військовослужбовець 10 омпб “Полісся” 59 омпбр.

У Віталія залишилися батьки та молодша сестра.

 

12. Євген Яловець.

28-річний Євген Яловець загинув у той день, коли країна бучно святкувала отримання безвізового режиму — 11 червня. Перші українці їхали і летіли на Захід за біометричними паспортами, а простий хлопець із Кіровоградської області захищав їх на Сході, біля села Павлопіль Волноваського району (Приморський напрямок). Євген теж їхав — в авто біля “передка”. В нього летіла ПТКР — протитанкова керована ракета. Разом із Женею загинув ще один військовослужбовець.

Женя Яловець народився 11 травня 1989 року в селі Созонівка Кропивницького району. Закінчив Созонівську ЗОШ, Кіровоградський професійний ліцей №2, пройшов військову строкову службу, працював у ПАТ “Гідросила” верстатником.

У березні 2014 року був призваний по мобілізації до Кіровоградського міського комісаріату. У вересні 2015 року переведений до районного військкомату начальником служби захисту інформації.

“Женя поставив РВК «на рейки». Це була дійсно талановита, гідна, порядна і чесна людина, яка завжди приходила на допомогу іншим. Батькам хочу сказати слова вдячності, що виховали такого справжнього чоловіка”, — сказав на похороні військовий комісар майор Андрій Гриценко.

Із березня 2017 року Яловець — уже контрактник — був відправлений у зону АТО як старший сержант, кодувальник, відкомандирований 59-ї мотопіхотної бригади.

“Ми разом пішли в батальйон, спали в одному наметі. Він був дуже щедрою, вдячною людиною. За час проходження служби у 10-му батальйоні зарекомендував себе як добрий товариш, грамотний військовий який виконував усі накази командирів і свою роботу. Старався допомогти кожному”, — розповів колега по службі в АТО Олександр Кривий.

Поховали Євгена на Алеї почесних поховань Рівнянського кладовища. Залишилися батьки.

 

13. Юрій Сорока.

Судячи з повідомлень Чернігівського обласного військкомату та Чернігівської ОДА, Юрій Сорока був тим бійцем, який загинув поруч із Євгеном Яловцем. 11 червня на Приморському напрямку під обстріл потрапив автомобіль, в якому перебував Юрій. Щоправда, називається територія поблизу села Кальчик (Нікольський район). Однак до Павлополя звідти недалеко.

Юрію Сороці було 42. Уродженець села Гмирянка Ічнянського району на Чернігівщині (4 листопада 1974 р.н.).

Після служби в армії проживав у селі Новокам’янка Каховського району Херсонської області, звідки і був призваний до лав ЗСУ. Перебував у зоні АТО три роки з перервами. Останнє місце служби — 59-та окрема мотопіхотна бригада, старший солдат, командир відділення взводу технічного забезпечення.

Похований у рідній Гмирянці.

(Каховська РДА повідомляє інакші обставини смерті — влучання міни в бліндаж.).

 

14. Олег Майстришин.

30-та бригада вже виходила на ротацію, їх уже змінили. Але 12 червня вони у Волноваському районі Донецької області, навпроти окупованого “сепарами” Докучаєвська, таки потрапили під артналіт. 152-міліметровий артилерійський снаряд влучив у розташування підрозділу. 46-річному Олегу Майстришину відірвало ноги, від отриманих поранень він помер. Про це сайту vsim.ua розповів представник штабу АТО Сергій Жмурко.

Після року в АТО його відпустка буде вічною у місці світлім, місці квітучім. Професійного військового Майстришина поховали в селі Підгірне Старокостянтинівського району на Хмельниччині, де він народився 16 грудня 1970 року.

“Він є одним із тих, про кого кажуть — Фахівець. Майстришин Олег — механік-водій БМП-1 у розвідувальному взводі, а “мєхан” — одна з найвідповідальніших посад у піхоті. В умовах бою справна бойова “коробочка” це ще один невеличкий крок до великої перемоги. Старший солдат Майстришин це знав, тому завжди утримував свою “беху” в справному стані. Під час будь-якої операції він не полишав свого штатного місця, навіть коли ворог “лупив важким”, адже добре знав, що будь-якої миті його “ласточка” повинна змінити вогневу позицію. Жодного разу він не сказав “ні”, коли необхідно було їхати, і за це його поважали побратими та командири”, — повідомила прес-служба 30 омбр.

Залишились мати і син.

 

15. Микола Гайдук.

42-річний Микола Миколайович Гайдук загинув пізно ввечері 13 червня внаслідок артилерійського обстрілу на Світлодарській дузі, поблизу смт Луганське (Бахмутський район Донецької області). За даними ЗМІ — заводячи побратимів в укриття і врятувавши життя 19-річному бійцю.

Сам із Нікополя Дніпропетровської області, народився 9 грудня 1974 року.

Старший солдат, військовослужбовець 43-го окремого мотопіхотного батальйону “Патріот” 53 омбр.

Завжди життєрадісний, щирий. Майстер спорту з кікбоксингу, громадський активіст.

Уперше на фронт пішов добровольцем у 2014 році. Після повернення додому займався волонтерством, очолював “Асоціацію учасників бойових дій Нікопольщини”. Підписавши контракт із ЗСУ, знову вирушив на передову.

Залишились дружина та двоє синів, мати, брат.
 

16. Сергій Яремчук.

Народився 15 квітня 1977 року і жив у місті Калинівка Вінницької області.

2014 року пішов на фронт добровольцем, у 2015 вступив нa військову службу зa контрaктом.

Сержант, десантник.

Зaгинув 15 червня від кульового порaнення між селищами Талаківка тa Гнутове на Донеччині: ворожий набій поцілив воїну в груди.

Залишились дружина та неповнолітня донька.
 

17. Євген Сарнавський “Юджин”.

Увечері 15 червня в “Мечці” від важких поранень помер капітан Євген Сарнавський, позивний “Юджин” – славний командир інженерно-саперної роти 72-ї окремої механізованої бригади ЗСУ.

“8 червня Сарнавський отримав тяжкі вибухові поранення під час розмінування поблизу села Новоселівка. Були розтрощені ноги, пошкоджені внутрішні органи черевної порожнини, легені… Два тижні він пробув у комі, переніс дві складні операції”, – розповіли в бригаді, яка збирала гроші на лікування.

27-річний офіцер відійшов, не приходячи до тями.

Залишилися мати-вчителька й вагітна дружина, яка лежить на збереженні.

Професійний військовий, Юджин тривалий час займався розмінуванням, врятував тисячі життів. Допомагав цивільним поблизу Волновахи, у Гранітному, в Авдіївці і довколишніх прифронтових селах.

Командування називало його одним із найкращих офіцерів і найвідважніших військових у бригаді.

Із капітаном Сарнавським прощалися на Майдані в Києві, поховали героя на Алеї слави центрального кладовища Білої Церкви — міста, де він жив, відколи прийшов у 72 омбр.

Народився Євген 14 вересня 1989 року в Кам’янці-Подільському на Хмельниччині. Дитинство, шкільні роки провів в Овручі на Житомирщині. 2006 року закінчив Кам’янець-Подільський ліцей із посиленою військово-фізичною підготовкою. Далі — армія. На фронті — з 2014 року…
 

18. Михайло Мочернюк.

Близько 4:20 ранку 16 червня блокпост Збройних сил України під селищем Новотошківське (Новоайдарський район Луганської області) з напрямку Голубівського обстріляв ворожий снайпер. Одна з куль влучила в старшого солдата, механіка-водія 93-ї окремої мехнізованої бригади Михайла Мочернюка.

42-річний боєць був у бронежилеті, але шансів пережити цей постріл у нього не було: майже 50-грамові кулі калібром 12,7 мм розраховані на те, щоб пробивати панцир броньованої техніки.

Михайло народився 27 серпня 1974 року в Борівському Шевченківського району Харківської області.

“Він був відмінним механіком-водієм, відповідальним та хоробрим воїном, надійним товаришем”, – йдеться в повідомленні 93 омбр.
 

19. Володимир Іваник, “Фофа”/”Ірокез”.

Володимир Іваник народився 28 березня 1987 року в місті Стебник на Львівщині, останніми роками жив у Бориславі.

Строкову службу Володимир проходив у президентському полку. Працював будівельником, зокрема й у Києві, займався декоративною штукатуркою. Дуже любив мотоцикли, добре розбирався в техніці.

У Бориславі мешкав і його побратим Андрій Луців, з яким Володя пройшов Революцію гідності.

Щойно почалися бойові дії на сході, хлопці разом пішли добровольцями на фронт.

Разом воювали у 8-му батальйоні “Аратта” ДУК та Української добровольчої армії, пліч-о-пліч пройшовши гарячі точки Бахмута, Лисичанська, Пісків, Луганська, Донецький аеропорт.

І разом загинули в бою під Авдіївкою 21 червня 2017 року – внаслідок прямого влучання з ворожого танка.

Ці смерті не увійшли в офіційно оголошену статистку штабу АТО й Міноборони, оскільки УДА досі не є легалізованим підрозділом.

Володимир мав три ротації в зону АТО. На останню приїхав за два тижні до фатального бою.

“Коли почався той обстріл, Володя міг залишитися живим. Один снаряд перелетів, другий не долетів… третій долетів. Він відчував себе воїном, марив службою. Казав, що з дитинства хотів бути солдатом, і коли працював на будівництві, то почував себе не на тому місці. За півгодини до початку його останнього бою ми розмовляли, і він казав мені, що відчуває: загине на війні. Він був воїном, таким було його життя. Я пишаюся, що маю такого друга. А його батьки мають пишатися, що їхній син був таким”, – розповів gazeta.ua побратим загиблих, розвідник Метис.

За його словами, Володимир міг і сапером бути, і розтяжку поставити, і з кулемета постріляти.

Поховали добровольця в рідному Стебнику.

У 30-річного Володимира Іваника залишилися батьки, брат, дружина й маленький син.
 

20. Андрій Луців.

Андрій Луців, який народився в Бориславі 11 грудня 1978 року і працював таксистом, був майже на 9 років старшим за свого друга Володю Іваника.

Загинули в один день, 21 червня.

“Хлопці билися до останнього. Андрій до останнього тримав в руках кулемет. Хоча виїхав танк, він стріляв по танку з кулемета.

Хлопці були надзвичайно відважні, виховані в патріотичному дусі. Це були справжні патріоти нашої держави, бійці УДА, які добровольцями пішли на фронт. Їм не було потрібно ані грошей, ані нагород, ані пільг, яких ми на сьогодні не маємо, хоч воюємо з 2014 року», – розповів про Луціва й Іваника командир групи УДА, в якій воювали загиблі, Руслан Щерба (позивний “Єгер”).

Володю й Андрія провели в останню путь теж в один день. Щоб побратими встигнули на обидва похорони (Луціва поховали в Бориславі, Іваника – у Стебнику), їх зумисне розвели в часі.

В Андрія Луціва залишилися дружина і донька.
 

21. Микола Стариковський.

22 червня поблизу смт Луганське на Світлодарській дузі підірвався на невідомому вибуховому пристрої боєць, імовірно, 43 омпб Микола Стариковський, уродженець Харківщини. З важкими пораненнями його доставили до лікарні, але врятувати бійця не вдалося.

“Він був звичайний. Тихий і спокійний. Він виконував команди, був відповідальним. Не пив. Він був боєць. Справжній солдат. Просто Солдат. Просто Патріот своєї Країни. Просто ЛЮДИНА”, – написала у “Фейсбуці” про загиблого волонтерка з Дніпра Дар’я Андрусенко-Якотюк.

Про бійця відомо, що він народився 15 січня 1976 року, жив у Харкові.
 

22. Олексій Іщук.

На фото Олексій Іщук та Василь Лаврись.


Перший день так званого “хлібного перемир’я”, 24 червня, обернувся втратою одразу двох українських воїнів. Під час виконання бойового завдання на Луганщині на міні підірвалися двоє бійців 8-го окремого полку Сил спецоперацій – Олексій Іщук та Василь Лаврись.

Обох мобілізували в червні 2014 року, обоє згодом повернулися на фронт.

27-річний Олексій народився в селі Заслучне Красилівського району Хмельницької області. Там, у рідному селі, його й поховали. У бійця залишилися батьки та молодший брат – у день загибелі Олексія в нього саме мав бути випускний.

“Льоха ще розказував, що свій білий костюм дав брату на випускний. Бо, мовляв, йому він і так не треба, все форма і форма, немає куди костюми носити”, – пригадав у коментарі “Газеті по-українськи” головний старшина Віталій.

“Це була світла людина. З усіма товаришував, і з ним усі дружили. Він був надійний, добрий, порядний, вихований, чесний, доброзичливий, міг підтримати в будь-яку хвилину, за потреби був готовий прийти на допомогу. Це велика втрата не тільки для нас, а й для усієї України, бо він був справжнім героєм”, – сказав побратим загиблого, командир групи з позивним “Марик” (цитата за сайтом Красилівської райдержадміністрації).
 

23. Василь Лаврись.

29-річний сержант 8 опспп Василь Лаврись, який підірвався на міні разом зі своїм однополчанином Олексієм Іщуком 24 червня, родом зі Стрия Львівської області.

Потрапивши на фронт по мобілізації влітку 2014 року, він був у найгарячіших точках: брав участь в обороні Донецького та Луганського аеропортів, воював у районі Лутугиного, в Дебальцево.

Повернувшись після мобілізації в Хмельницький, де останнім часом мешкав, пішов працювати на кондитерську фабрику. Але знову потягнуло на війну.

“Подзвонив якось і запитав, чи візьму його знову до себе. Я сказав, що для такого хлопця точно знайдемо місце”, – розповів журналстам головний старшина Віталій.

“Коли нас по тривозі піднімали їхати на Дебальцеве, то він одразу погодився їхати. З чужою групою, іншим командиром. Незважаючи на те, що тоді було лише тиждень, як він з АТО повернувся”, – пригадує чоловік.

“В червні у Василя саме закінчувався піврічний контракт. І в день, коли нам повідомили, що він загинув, прийшли рапорти на продовження контракту. То верхній рапорт був його. Командир рапорт підписав. Сказав, що раз Вася хотів служити, то так і буде”, – каже старшина.

“Спочатку чувак вчить користуватись підствольним гранатометом, потім грати в настільний теніс, потім допомагає вийти з-під обстрілу в Лутугиному. А потім тобі пишуть, що його вже немає”, – написав у “Фейсбуці” Артем Князь.




Поховали Василя Лаврися на Стрийському міському кладовищі.

Залишилися матір, дружин та двоє сестер.
 

24. Геннадій Петровський.

Старший солдат Геннадій Петровський, 1963 року народження, загинув 28 червня поблизу Кримського.

У зведенні прес-центру штабу АТО за той день відзначалося, що на Луганському напрямку незаконні збройні формування особливо активно обстрілювали позиції ЗСУ. Зокрема, увечері впродовж кількох годин накривали їх щільним вогнем зі 120- та 82-міліметрових мінометів і менш потужного озброєння.

У коментарі “Новинарні” речник штабу АТО Антон Миронович підтвердив, що ЗСУ цього дня зазнали втрати на Луганщині, в районі Бахмутської траси.

У відкритих джерелах інформація про смерть Геннадія Петровського відсутня, як і його фото.

Ім’я загиблого “Новинарні” повідомило джерело в Генштабі.
 

25. Максим Керничний.

Стати військовим Максим мріяв з дитинства. І втілив свою мрію, з 18 років пішовши у військо. Працював у Жмеринському міському військкоматі Вінницької області, служив у 456-й бригаді транспортної авіації в Гавришівці на посаді начальника сховища авіаційного пального.

З початком бойових дій на сході України був відряджений в зону АТО, де служив прапорщиком у 12-му окремому мотопіхотному батальйоні “Київ” 72 омбр.

23 червня 2017 року Максим Керничний відзначив 39-річчя. А 29 червня під час обстрілу позицій ЗСУ в бліндаж, у якому перебував Максим, влучив снарядом танк Т-72. За уточненими даними, сталося це поблизу села Кам’янка Ясинуватського району Донецької області.

Поховали бійця 2 липня в рідній Жмеринці, на Леляцькому кладовищі.

“Він був відважним воїном, надзвичайно доброю людиною, люблячим чоловіком та батьком…” – наводить спогади друзів та сусідів загиблого “Жмеринська газета”.

Залишилися батьки, дружина і неповнолітній син.

 

26. Анатолій Мельников.

До початку 2014 року уродженець Кривого Рогу Анатолій Мельников (нар. 17 листопада 1960 ) працював у Москві, в Російському державному цирку імені Юрія Нікуліна. Був там повітряним гімнастом.

Після початку агресії РФ повернувся додому, в Україну. А з 27 жовтня 2016 року пішов на військову службу за контрактом.

Стрілець 3-ї мотопіхотної роти 43-го батальйону “Патріот” 53-ї окремої механізованої бригади, солдат Мельников загинув 30 червня о 21:40 на Світлодарській дузі. Пряме влучення міни 82-міліметрового калібру не залишило 56-річному бійцеві шансів на виживання…

Поховали Анатолія на Алеї Слави Центрального кладовища Кривого Рогу. У нього залишились дружина й неповнолітня донька.

На похороні голова Центрально-Міської райради вручив вдові нагрудний знак “За заслуги перед містом”, яким солдата Мельникова відзначили посмертно.

Втрати інших силових підрозділів України

27. Максим Шаповал.

Максим Шаповал не дожив до свого 39-річчя лише трохи більше тижня. Він народився 6 липня 1978 року у у Вінниці. Був сім’ї був єдиною дитиною, рано втратив батька-льотчика.

У 2000 році закінчив Військовий інститут НТУУ “КПІ” й пішов служити в Головне управління розвідки Міноборони. Після участі в миротворчій місії у Сьєрра-Леоне впродовж 2010-2012 років працював в Управлінні державної охорони, а потім повернувся в ГУР на командирські посади.

З 2014 року Шаповал брав участь в АТО, був командиром першої групи спецпризначення, яка звільняла Донецький аеропорт.

Як командир 10-го окремого загону спецпризначення ГУР брав безпосередню участь у плануванні та проведенні розвідувальних рейдів у глибокий тил противника. Збирав там докази, які Україна використовувала для доведення на міжнародному рівні причетності Росії до збройної агресії.

27 червня близько 8-ї години ранку полковник Шаповал вийшов із дому, попрямував до службового автомобіля “Мерседес”, що стояв неподалік перехрестя вулиць Солом’янської й Механізаторів, і сів за кермо. Хоча зазвичай він їздив із водієм і сидів на пасажирському сидінні.

О 8:15, коли авто рушило з місця, спрацював потужний вибуховий пристрій. Убивство кваліфіковане як теракт.

Прощання з Максимом Шаповалом відбувалося в Будинку офіцерів, куди вшанувати пам’ять загиблого прийшов і президент Петро Порошенко. Посмертно він присвоїв Шаповалу звання генерал-майора.

Поховали розвідника на Байковому кладовищі в Києві. Без чоловіка й батька залишилися дружина і двоє малих дітей – п’ятирічна донька та дворічний син.
 

28. Юрій Возний.

Близько 19:00 27 червня пролунав вибух у селі Іллінівка Костянтинівського району Донецької області. На стоянці біля ставка по вулиці Садовій злетів у повітря автомобіль “Опель Вектра”, в якому було четверо людей: троє співробітників СБУ та місцевий мешканець. Судячи з усього, під машину було закладено вибухівку.

У результаті потужного вибуху троє людей у машині отримали поранення, а четвертий, 41-річний полковник СБУ Юрій Возний, загинув.

Вибух авто в Іллінівці кваліфікували як теракт.

Він народився 6 травня 1976 року в Житомирі, закінчив Житомирський державний технологічний університет – факультет інженерної механіки. Але своє покликання знайшов у Службі безпеки, очолював департамент контррозвідки.

І, очевидно, не випадково загинув того ж дня, коли в Києві було скоєне зухвале вбивство полковника розвідки ГУР Міноборони Максима Шаповала, який також став жертвою закладеного в автомобіль вибухового пристрою.

Возного теж називали представником “нового покоління” у Службі безпеки – справді українського, що вже позбавилося радянського вишколу вірності Москві.

Контррозвідника поховали на Смолянському військовому цвинтарі Житомира.

Посмертно Юрій Возний нагороджений орденом “За мужність” ІІІ ступеня.

У полковника залишилися батьки, сестра, дружина і троє дітей: дочки 2004 та 2010 р.н. і син, якому лише півтора місяця.