Білорусь прощається з Павлом Шереметом: «Цим вибухом покидьки вирвали у нас шматок серця».

Сьогодні тисячі білорусів прийшли до храму Всіх Святих у Мінську попрощатися з Павлом Шереметом, убитим у Києві 20 липня.

Для білоруської журналістики і для Білорусі загалом смерть Павла Шеремета - величезна втрата. Втім - як і для російської та української, де прцював Шеремет. «Павло – журналіст безкомпромісний. Завжди вмів дістати факти, щоб обґрунтувати свою позицію. Яскрава творча доля. І тим більш сумно втрачати таких журналістів, які вміють робити свою роботу чесно. Я досі не можу прийти до тями», - відгукнулася про нього Ольга Завадська, мати зниклого у 2000 році друга Шеремета і його оператора Дмитра Завадського.

Серед них багато журналістів, громадських діячів, політиків, простих людей.

У храмі також були присутні українські журналісти, депутати Верховної Ради, які особисто знали Шеремета, представники посольства США в Білорусі. Серед інших - цивільна дружина Шеремета Олена Притула та журналіст і депутат Мустафа Наєм.

Місцем останнього притулку журналіста обрано Північне кладовище в Мінську, де похований батько Павла.

Заупокійні панахиди за Павлом Шереметом були відслужені також у храмах Вільнюса.

Нижче ми даємо кілька щемливих спогадів про Павла Шеремета від близьких друзів і колег загиблого журналіста.

Олександр Мілінкевич, опозиціонер, лідер Руху «За Свободу!»:

«Він загинув у неоголошеній війні за Свободу!»

«Не стало видатного білоруського журналіста Павла Шеремета.

Він загинув у неоголошеній війні за Свободу!

Павло мав великий талант. Щирий і безпосередній, завжди був активним учасником подій і жив ними. Ніколи не задовольнявся незаангажованим коментарем чи аналізом. Сильний, впевнений, принциповий, він не боявся зізнаватися у своїх помилках.  

Вічна пам’ять.

Щирі співчуття рідним і близьким»

Дмитро Гурневич, журналіст і телеведучий каналу «Белсат»:

«Справжня журналістика не очікує слушного моменту».

«Павло Шеремет імпонував мені ще зі шкільних років. Уперше я захопився його відвагою в середині 90-их, коли ще підлітком стежив по телевізору за його арештом і ув'язненням. Шеремет видавався Суперменом, який нічого не боїться.

У 2006 році ми познайомилися через колишнього польського посла в Мінську Маріуша Машкевича, який запросив до Кракова своїх співкамерників, заарештованих за участь у Площі-2006. Я тоді робив перші кроки в журналістиці і дивився на Шеремета з відкритим ротом. Павло виявився напрочуд легким у спілкуванні. Без пихи й зірковості. У суперечках, здавалося, він був готовий відстоювати свої погляди й оцінки до останнього. Але він спокійно слухав усі аргументи, не перебивав і був здатний визнати право опонента на власну думку.

Я відчув це на власній шкірі. Одного разу ми зчепилися через білоруську мову. Важко відновити в пам'яті ту суперечку, але після цього Павло дав мені радіоінтерв'ю ... білоруською мовою і сказав, що це було його перше в житті повне інтерв'ю по-білоруськи.

Ми кілька разів зчіплювалися в дискусії з Павлом в ефірі. Під час запису «Два на два» я запропонував йому не називати Лукашенка президентом, а віддати перевагу назві – керівник країни. Павло обурився і сказав, що він нікому не повинен доводити свої погляди.

Образа була сильною, через кілька місяців він згадав про цей випадок в одній зі статей і знову пояснював, що свою принциповість у ставленні до влади він доводив не раз в житті. І це правда. Але персональної образи Павло не тримав. Для нього важливіше була його справа.

Він не раз просив написати на «Партизана» про це, про те. Йому складно було відмовити. Але часом доводилося «через відсутність часу». І тоді він сам «робив» мої статті. Брав повідомлення з «Фейсбуку», додавав мої ж коментарі у дискусіях із іншими і виставляв на «Білоруський партизан».

Його працездатність дивувала. Він встигав працювати для «Української правди», Радіо «Вести», писав свій блог, редагував «Білоруський Партизан» і ще рився по соціальних мережах, збираючи статті ледачих авторів. Під час нашої першої зустрічі в Кракові 10 років тому він носив при собі чорний ноутбук, рази в 3-4 більший за нинішні нетбуки. І якщо в розмовах чув щось цікаве, дізнавався про подію, то тут же його вмикав і писав прямо на «Партизан». Одного разу він почав робити це в ресторані при гостях за столом. На питання, чи не може це почекати півгодини, Павло відповів: - «Ні, тому що справжня журналістика не очікує слушного моменту».

Одного разу мені довелося бути свідком розмови Павла зі своїм затятим опонентом. Вони не шкодували один одному дошкульних слів. Але Павло хотів, щоб той вів блог на «Партизані», тому писав мені: «важливі не мої з ним стосунки, а щоб була дискусія, щоб ми сперечалися відкрито, а не наговорювали один на одного за плечима».

Павло був таким. З ним часто можна було не погодитися. Але він говорив і писав про все відкрито, не боячись накликати на себе гнів і критику. Він не намагався сподобатися. Здається, у нього не було навіть страху. Він писав і робив своє. Був професіоналом з великої літери. Сміливим, щирим і працьовитим журналістам. Таким, яких бояться нікчемні й темні істоти».
 

Олександр Федута, власний кореспондентв Україні білоруської газети «Народна Воля»

 Пам'яті Павла Шеремета

«Сонце в Києві світить, а день чорний.

Убили Павла Шеремета. Підірвали в машині.

Слідство повинно дати відповідь, хотіли вбити саме його чи полювання було на редактора «Української правди» Олену Притулу, в чиїй машині він виїхав того дня з дому. Але від того, що відповідь буде, Павла не повернеш.

Він був невиправним оптимістом. Скільки зараз згадуєш його, Павло усміхається.

Я пам'ятаю його молодим телеведучим найкращої аналітичної програми «Проспект», яку робила незалежна компанія «ФIТ». Це був новий формат для білоруського телебачення – не тільки тому, що замість голови, що говорить в студії, з'явилися люди, що нормально розмовляють. Новим було і обличчя молодого розумного хлопця з широко розкритими очима і неймовірно природною для екрана усмішкою.

Потім ми працювали разом в «БДГ» («Білоруська ділова газета» – ред.). З’ясувалося, що він справді легко і гостро вміє писати про економіку: позначився «наргосп», в якому він навчався. Зараз мало хто повірить, що один з найвідоміших білоруських журналістів не мав професійної журналістської освіти. Його не вчили розставляти ліди, формулювати назви – все це виходило у нього просто і легко. Він це вмів сам.

Потім він працював кореспондентом ОРТ в Білорусі. Ця робота закінчилася для нього ув'язненням і втратою білоруського громадянства. Але знаменитий кадр, коли Шеремет переступає фактично без охорони білоруський кордон, став частиною історії, як і гасло: «Шеремета в президенти – президента в Шеремети!». Як і обурене з вуст Єльцина: «Нехай він – Лукашенко – спочатку Шеремета випустить!».

Цей «перехід через кордон» був символічним. І дуже характерним для Павла. Він не терпів кордонів. Він хотів свободи. Йому було важко без свободи. І пошуки свободи спочатку змусили його виїхати в Москву, а потім - до Києва.

Коли-небудь ми дізнаємося імена його вбивць. Поки ж єдине ім'я, яке продовжує звучати - луною від вибуху, шоком – його.

Паша, Павло, Павло Григорович ... Рання сивина і хлоп'яча усмішка. І туга, яка читається зараз у погляді на його фотографіях.

Страшно.

Не знаю, може колись ми й дізнаємося, кому потрібна була твоя смерть

А поки що ми запам’ятаємо твою усмішку. Усмішку найчистішого журналіста, якого мені випало знати».

Ірина Халіп, спеціальний кореспондент в Білорусі «Новой газеты».

Павло - перший і єдиний.

Павло Шеремет був першим журналістом незалежної Білорусі, заарештованим за репортерської роботу. Єдиною людиною, через кого Олександра Лукашенко одного разу не пустили в Росію. Єдиним білорусом, якого на батьківщині позбавили громадянства з формулюванням «у зв'язку з отриманням російського громадянства». І останнім журналістом, якого можна було уявити собі старим і на дачі.

У 1997 році білоруський кореспондент російського Першого каналу (тоді ще ОРТ) Павло Шеремет видав в ефір блискучий сюжет-розслідування про дірки в білорусько-литовському кордоні. У кадрі він для переконливості зробив крок через кордон на литовському боці. Але замість того, щоб закрити дірки в кордоні і подякувати журналісту за пильність, його заарештували разом з оператором Дмитром Завадським і звинуватили в незаконному перетині державного кордону. Після кількох місяців в СІЗО обох звільнили під підписку про невиїзд, а потім засудили умовно. Але саме з цього арешту, з кримінальної справи проти Шеремета й Завадського, в Білорусії почалися справжні репресії проти журналістів. До справи Шеремета – так, лякали. Після справи Шеремета – почали заарештовувати, бити, вбивати.

До речі, свого друга і незмінного оператора Дмитра Завадського Павло пережив рівно на 16 років. Дмитро безслідно зник 7 липня 2000 року по дорозі в аеропорт, коли їхав зустрічати Павла Шеремета. Від найталановитішого білоруського телетандему нині не лишилося нічого. Точніше, нікого.

Після судового вироку Павло Шеремет поїхав у Москву. Він хотів працювати, а не відбувати покарання, яке цілком могло стати довічним. Коли Шеремет сидів у в'язниці, Олександр Лукашенко збирався злітати в Нижній Новгород. І не полетів. Просидів на мінському аеродромі зі своєю свитою чотири години – ніяк не міг зрозуміти, чому йому не надають повітряний коридор. Коридор так і не надали. А президент Росії Борис Єльцин у теленовинах сказав: «Нехай він спочатку Шеремета випустить». Думаєте, Лукашенко таке прощає? Чи не прощає. Причому, зовсім не президенту Росії – тут вже задерикуватій корові бог ріг не дає – а винуватцю його всенародного приниження.
 

У Москві Павло Шеремет швидко отримав російське громадянство. Від білоруського не відмовлявся і часто приїжджав до Мінська до рідних і друзів. А через тринадцять років, у 2010 році, отримав лист з білоруського посольства в Москві про позбавлення білоруського громадянства «в зв'язку з отриманням російського». Про те, що взагалі-то другий десяток років пішов, у листі скромно не згадувалося. Це був просто черговий «привіт» від білоруського керівництва. Нагадування з нагоди: ти не думай, що можеш жити спокійно, ми все одно знайдемо спосіб тобі нашкодити.
 

Знаєте, а ще він дуже хотів отримати ТЕФІ. І був висунутий в номінації «Кращий репортер» в 1999 році. Потім розповідав нам в Мінську: «І ось вони кажуть: кращим репортером року став Павло ... І я на секунду встиг подумати, що ТЕФІ моя. Але вони продовжили: ... Лобков. Але я ще все отримаю! »
 

Звичайно, тепер він стане посмертним лауреатом усіх журналістських премій. Незабаром, не сумніваюся, з'явиться і премія Павла Шеремета. Тільки вже без самого Павла. Її отримуватимуть талановиті і відважні хлопці та дівчата. І ця премія буде куди крутіше перетворилася в поточений міллю мішок ТЕФІ.
 

Павлу взагалі щастило. У професії і в житті він був щасливчиком: у нього виходило все, за що б не взявся. У нього був кращий оператор, найкращі сюжети, кращі теми, кращі друзі і близькі. І, як би цинічно не звучало, його близьким пощастило в тому, що Павла вбили не в Мінську, а в Києві. Тому що якби його вбили в Мінську, вбивць б ніхто не шукав, бо не можна шукати того, хто віддав наказ. А в Києві є надія, що вбивць знайдуть і покарають.
 

Потім, коли від ОРТ залишився лише змилок і працювати там стало неможливо, Павло Шеремет поїхав в Україну. Не відразу - спочатку він намагався працювати в журналі «Огонек» і на створюваному каналі-тезці ОРТ. Але це була зовсім не та робота, до якої він звик.

У Києві Павло втретє почав з нуля і в третій за рахунком країні з легкістю став поважним і впізнаваним. Ніхто не сумнівався, що завтра він може виявитися в Грузії, післязавтра – в Нікарагуа або де-небудь ще, де цікаво і небезпечно працювати. Але четвертого разу не буде.

Іншим країнам не пощастило – у них ніколи не буде такого журналіста. А у нас він був."

Світлана Калінкіна, головний редактор мінського бюро телеканалу «Бєлсат», співавтор книжки «Випадковий президент».

Дорога додому

«Я наполегливо відмовляла його їхати з Білорусі. Я вважала від'їзд Шеремета неправильним, нелогічним, зрадницьким. Бути відомим, авторитетним, популярним, першим у професії на своїй Батьківщині, але все залишити і почати з нуля на чужій землі з чужими людьми? .. В ім'я чого ?! Чому розумні, освічені й талановиті повинні залишати країну, залишаючи вільний простір для хамла, нездар і сірості ?! Я не могла прийняти його від'їзд, не могла з цим змиритися.

Але на всі мої аргументи Павло відповідав одним: «У Білорусі мені працювати не дадуть. Ситуація така, що мені треба або йти з професії, або їхати. Я повинен виїхати, я не можу залишитися, я змушений ».

Професія для нього була дуже важлива, він її не просто любив, він жив нею. Він не був журналістом з 9.00 до 18.00, він був ним цілодобово. І він поїхав. Спочатку в Росію, потім, коли і в Росії працювати стало неможливо, в Україну. Зараз, після його загибелі, всім стало зрозуміло, що ж реально об'єднує наші три країни – у всіх трьох бути чесним, принциповим, некон'юнктурних – смертельно небезпечно. Але Павло, як я підозрюю, зрозумів це набагато раніше.

«Свій серед чужих, чужий серед своїх» - в інтерв'ю, блогах, розмовах він занадто часто з гіркою іронією використовував цю фразу. І завжди визнавав, що еміграція – це дуже складно, дуже не просто, що це відірваний з кров'ю шматок життя. Але він зміг! Після Білорусі ще двічі зміг все почати з чистого аркуша і довести, що він в нашій професії перший.

Шеремет випромінював оптимізм, прекрасно знав Росію, Україну, Грузію, Абхазію, Придністров'я, він став там своїм, що дуже рідко вдається емігрантам, але все-таки вболівав, по-справжньому вболівав за Білорусь. Він хотів бути своїм серед своїх, він зрозумів різницю. Шеремет підтримував стосунки з відомими політиками, зустрічався і знайомився з молодими, розумів, що навряд чи зможе повернутися, що нема куди повертатися, що Лукашенко - це надовго, але не втрачав надії. «Сила не в силі, сила в правді», - говорив він. І, до речі, дуже здивувався, дізнавшись, що професійним девізом вибрав цитату з Біблії.

Він повільно і методично прокладав свою дорогу додому. Щодня займаючись сайтом «Білоруський партизан», щодня вишукуючи в білоруській блогосефері проблиски думок, ідей, особистостей, спілкуючись з ними, зідзвонюючись, зустрічаючись при кожній нагоді. Він пояснював у Росії, що Білорусь - не Росія, він пояснював в Україні, що їхній Майдан – це не тільки їхній Майдан. Під час останнього приїзду до Мінська він купив підручник білоруської мови. І, не дивлячись ні на що, все-таки мріяв зустріти старість в будиночку під Мінськом, в оточенні дітей, онуків, і улюблених людей.

Одного разу він мені сказав: «Знаєш, Калінкіна, ти будеш красивою старою, такою затишною бабусею з добрими зморшками. А я, хоча і посивів у 20 років, старим себе не уявляю ».

Йому не судилося стати старим. І неймовірно важкою, моторошною, несправедливою виявилася дорога додому.

Загибель Павла приголомшила всіх. І в Україні, і в Росії колеги Павла, друзі Павла сьогодні говорять про жахливу трагедію. Але в Білорусі для дуже багатьох людей його загибель - справжнє горе. Горе і для тих, хто його знав, і навіть для тих, хто його не знав. Непоправна втрата, непоправна втрата, біда ... Цим вибухом покидьки вирвали у нас шматок серця ...

Пашо, спасибі, що ти був. І пробач!».