У столичному театрі імені Івана Франка відбулась прем’єра вистави "Марія Стюарт" за п’єсою Фрідріха Шиллера. Переклад з німецької здійснив Юрій Корецький. Однойменну п'єсу створив понад 200 років тому визначний драматург Фрідріх Шиллер на основі документальних матеріалів про життя останньої католицької королеви Шотландії Марії Стюарт. Від початку це історія протистояння двох королев і жінок.
"Марія Стюарт" у постановці культового Івана Уривського — це позачасова історія про внутрішній конфлікт людини між совістю і підлістю, гідністю і зрадою, милосердям та жорстокістю. Між сваволею та людяністю. Про вибір, котрий ми робимо щодня, тим самим обираючи долю, шлях та власне майбуття.
Трагедія починається з комічної увертюри у виконанні персонажа, якого немає у п'єсі. Герой постановки на ім’я Хтось (грають почергово Іван Шаран і Михайло Кукуюк) кмітливо імпровізує з глядачами, чи то пропонуючи, чи прохаючи кави та шукаючи своє місце у залі.
Герой нагадує дивакуватого коміка, що інтригує метафоричною притчею про трьох звірів: смиренного віслюка, агресивного лева та мудрого дракона. Комедіант порівнює звірів зі станами людської свідомості. Віслюк живе серед страждання, лев - у просторі вічної боротьби, а дракон літає у межах творення. Кмітливий блазень пропонує дізнатися, чи є місце величним драконам, чи в королівстві живуть лише леви та покірні віслюки?
Двоповерхова конструкція з металу та скла на сцені (художник-постановник Петро Богомазов) слугує спочатку тюремною камерою, де за скляними вітражами ув’язнено Марію Стюарт (Анжеліка Савченко та Марина Кошкіна). У некоролівському вбранні королева там - немов закам’яніла статуя з електронним браслетом на нозі. Здається, що вона вже напівмертва... Красива порцелянова лялька з вишуканими манерами та граційними рухами... Але вмить вона може стати іншою, навіть підступною.
Над скляною камерою, яка в якийсь момент нагадує вітрину бутіка, розташований трон королеви Єлизавети (Тетяна Міхіна і Лариса Руснак). Вона намагається триматися впевнено і велично.
Маючи вольове нутро, Стюарт завжди залишається непереможною і є загрозою, що сіє острах для супротивників. Серце королеви зайняте лише одним чоловіком — Лейстером (Акмал Гурєзов та Андрій Самінін). Саме його вона покохала ще в юні роки. Утім той обрав кар’єру і перспективи на противагу коханню.
Лейстер - холодний, виважений та обережний чоловік. З усіма придворними він поводить себе вкрай делікатно і стримано. Неначе сірий кардинал приймає усі важливі рішення, і в той же час зостається поза увагою публіки.
Ще замолоду він покохав Стюарт, та проміняв її на статус і владу, обравши стосунки з Єлизаветою. Його серце остаточно стало черствим і холодним, а розум прагматичним. За приємною зовнішністю та належними манерами, герой вдало приховує підступні мотиви та одержиме бажання тримати владу у своїх руках та контролювати її абсолютно. Заради цього чоловік хитро використовує стосунки з Єлизаветою, тим самим принижуюючи королеву як жінку.
Любов залишила слід у серці Стюарт, і попри всі перешкоди, вона сподівається на допомогу Лейстера. Не тому що вірить у нього, боїться і жадає порятунку, а тому що чекає його проявлення до неї як до коханої жінки, та воліє саме його втручання у долю.
Ставши заручницею влади, почесті та власної корони, Марія готова зректися всього заради правди та істини, заради кохання, але добре розуміє, що це неприпустима розкіш для королеви. І тому Стюарт гідно і велично витримує усі випробування, відсторонено дивлячись в обличчя фатуму. Марія сміливо і непокірно танцює та сміється ворогам на зло.
Немов вірний королівський пес, одвічний слуга, блазень при дворі королеви — Хтось єдиний впевнено і відчайдушно, з гумором та іронією захищає права своєї володарки. Від самого початку вистави і аж до її завершення блазень залишається найближчим другом Стюарт. Перед стратою жінки, як духівник, відпускатиме королеві останнй гріх — любов і довіру до Лейстера.
Кульмінацією вистави є зустріч королев: немов двох непримиримих фортець, жодну з яких неможливо узяти штурмом. За зовнішнім спокоєм Єлизавети приховані невпевненість та комплекси меншовартості перед постаттю Стюарт.
Обидві владарки поводять себе вкрай неприродно, їхні рухи гострі і нервові, погляд і мова уривчасті й напружені. Здається, що жінки це - альтер его одна одної. Однак внутрішня сила Марії взяла гору над зовнішньою владою Єлизавети, яка тремтить від непереможної енергії суперниці.
Зустріч остаточно зламала дух і впевненість Єлизавети. Вона постає перед глядачем майже оголеною (у спідній білизні). По тілу королеви проходить струм, який змушує здригатись від страху. Обличчя бліде, голос істерично надривний. Здається, що королева ось-ось втратить зв’язок з реальністю і збожеволіє. До неї дійшли чутки про зраду Лейстера з Марією. Єлизавета у тому стані нагадує повію, яку цинічно використали і покинули. сміючись із неї.
А Стюарт притаманна гідність тримати корону навіть перед страхом страти. І попри всі приниження, які зриваються з вуст Єлизавети, Марія залишається непорушною, не опускає голову і нагадує суперниці про її нелегітимне походження, не боячись страшних фатальних наслідків для себе.
Послідовником та суперником Лейстера за серце кролеви є Мортімер (Віталій Ажнов та Олександр Рудинський). Молодий, завзятий, недосвідчений юнак, палко і фанатично намагається увійти до списку фаворитів королеви. Хлопець з голим торсом здіймається на вершину до трону королеви, спокушаючи її молодістю та красою. А у відповідь одержує від Єлизавети неоднозначні натяки інтимного характеру та таємне доручення вбити Марію Стюарт.
Зустрівшись із Марією, юнак не може встояти перед її жіночими чарами, тож палко бажає служити уже цій жінці, аби звільнити її з кайданів і звести на тронне місце Єлизавети. У запалі почуттів юнак пропонує королеві втечу, однак Стюарт відмовляє хлопцю, віддаючись у руки фатуму. Втративши надію і сенс на існування, Мортімер зводить рахунки з життям, промовляючи останній монолог про кохання до королеви свого серця.
Через сценографію, костюми та грим персонажів режисер Іван Уривський із командою у виставі «Марія Стюарт» розмивають часові рамки подій. Ділові костюми на початку міксуються із «одягом дискотек». Хтось виходить на сцену із глядацької зали у чудернацьких брюках і пухнастому светрі та кольорових окулярах. Його ще й поб’ють, бо закони не завжди діють: і на початку ХІХ століття, і в ХХІ-му.
Художниця по костюмах Тетяна Овсійчук надає значення кожній найменшій деталі костюмів і навіть фактурі тканин. З якого би століття не був фасон – проглядається блиск. Утім під завершення герої опиняються в гардеробному просторі, де переміщають - як вирок - чорні чохли для одягу. У подібних мішках поза сценою опиняються часом і люди…
Всі, окрім Єлизавети, з’являються на початку другої дії на авансцені у королівських шатах. На обличчях акторів - білі маски гриму, а на головах - барокові перуки. Персонажі – знову немов порцелянові ляльки - у руках, а радше у голові Єлизавети.
Вона ж - без одягу, босоніж, без перуки, а її грим розтікся чорними струмками по обличчю. Жінка у відчаї тікає зі сцени. Вимикається світло. Королева зупинила гру, щоб ухвалити рішення. Після недовгої паузи, вона повертається на кін у нарочито розкішній сукні та короні, проголосивши публічно страшний вирок. Поставивши крапку в історії та взявши реванш - як королева і як жінка. Утім, то сила чи безсилля?
Стюарт приймає звістку про смерть гідно, як звільнення від зради, від життя сповненого підступів і чвар. Перед стратою, як і належить королеві, Марія розважається і бенкетує. У фіналі — дивиться в очі Лейстеру, що прийшов за нею з мечем.
Насамкінець за склом тюремної камери-вітрини з’являються дві королеви: безголова статуя — образ страченої Марії Стюарт та Єлизавета у чорній масці і чорних рукавичках. Сховавши обличчя, королева-злодійка опиняється у в’язниці власного страху і гріха. Її руки стукають об скло, намагаючись розбити його та знайти вихід із в’язниці. Камеру заповнює густий отруйний газ, що душить і поволі вбиває Єлизавету.
Прийом відчуження у виставі, який використовує режисер за допомогою образу Блазня, створює живий інтерактивний місток у спілкуванні між глядачем та акторами, дозволяє подивитись на дійство з точки зору гри у самій грі, відсторонено, ніби продовження притчі, яку розповів на початку Хтось. Самі герої стають заручниками гри, в яку грають, і виходу з неї не знаходять. Бо система диктує свої жорстокі правила, націлені не на досягнення компромісів, а на знищення заради одноосібного володарювання.
Тож для сучасних глядачів вистави «Марія Стюарт» за класичним твором залишається відкритим питання: як жити та творити без війн та чвар, оминаючи простір страждання. І якими б абсурдними не були на сцені та в реаліях дії справжніх та вигаданих персонажів – на своїй території варто сповідувати добропорядність і доброчесність, не перетинаючи червоні лінії.
Ангеліна ВЕЛИКА
