Сьогодні Назарію Яремчуку було б лише 65. Його зірка яскраво спалахнула на небосхилі нашої пісні і так і лишилася горіти яскравим вогником у серцях тих, хто хоч раз його чув. Не знаю, чи вписався б він у рамки нинішнього шоу-бізнесу, чи теж був би оголошений «неформатом» і відлучений від теле- і радіопростору, як багато його побратимів по сцені? Але зрозуміло одне: ще 20 років тому він бачив і попереджав нас про небезпеки, які нині стали очевидними. Не почули. Чи недослухалися?

Маленький вуйко

Назарій Яремчук був четвертою, останньою дитиною в родині Назарія та Марії Яремчуків. Народився він, коли батькові, Назару Танасійовичу, було 64 роки. Взагалі, різниця між батьками Яремчука була значною: він одружився вдруге з вдовою свого сина від першого шлюбу після кількох років співжиття під одним дахом.

Батько був освіченим, знав кілька мов, спромігся дати ще одному своєму синові від попереднього шлюбу, Дмитрові, вищу освіту (пізніше Дмитро, який тісно співпрацював із ОУН, близько був знайомий із Михайлом Телігою і не одному членові організації допоміг перебратися за кордон, у 1939-му змушений був емігрувати до Канади). Коли прийшли «совіти», Назар Танасійович, передчуваючи загрозу виселення до Сибіру, сам здав до колгоспу все своє добро (а Яремчуки були заможними ґаздами), за що йому лишили хату і гарантували певну «недоторканість» родині.

Уся родина Яремчуків відзначалася неабияким музичним обдаруванням. Назар Танасійович, співав у церковному хорі, гарні голоси мали і мама та старший брат Богдан. Сам Назарій згадував, як у дитинстві його одягали в кептарик, чоботи, ставили на стілець і просили «маленького вуйка» заспівати колядки. Батько мріяв, щоб син став священиком, але не дожив до цього. Коли його не стало, Назарові було 12 років, і це була одна з найбільших втрат у його житті. Другим ударом долі стане звістка про смерть мами, яка застане Назарія в Яремчі в 1971 році на зйомках фільму «Червона рута».

Після закінчення 8 класів у Вижницькій школі-інтернаті (Назарій деякий час вчився там, оскільки маминої зарплати санітарки не вистачало на все, а в інтернаті було державне утримання) та Вижницької десятирічки він здає документи на географічний факультет Чернівецького державного університету. В цей час він захоплюється краєзнавством, часто ходить у туристичні походи, цікавиться лікарськими травами.

Але перша спроба опанувати вищу освіту виявилася невдалою, і Назарій іде на курси водіїв від районного військкомісаріату, які проводилися на базі Вижницького будинку культури. Саме в цей час тут проводив репетиції вокально-інструментальний ансамбль «Смерічка» під керівництвом Левка Дутківського, якому судилося відіграти вирішальну роль в долі  Яремчука. Але мрію бути географом Назарій також реалізував – у 1970-му він таки стає студентом ЧДУ.

ВІА "Смерічка"

Вічний творчий неспокій

Назарій Яремчук не пропускав жодної репетиції «Смерічки» і одного разу  наважився підійти до Левка Дутківського і попроситися прослухати його. Тембр і манера виконання сподобалися, і він був зарахований до колективу. Це був 1969-й рік.  Наступного року він уже активно гастролює з колективом, а в 1971 та 1972 стає лауреатом фестивалю «Песня года» з Івасюковими «Червоною рутою» та «Водограєм».

Ще більшу популярність приносить музичний фільм «Червона рута» (1971) та передача «Алло, ми шукаємо таланти», яку на всесоюзному телебаченні веде Олександр Масляков (1972). До речі, пісня «Водограй» у фільмі звучить у виконанні саме Яремчука, хоча в кадрі її співає Василь Зінкевич.

Передача "Алло, ми шукаємо таланти". Москва. Останкіно. 1972 рік.

У 1973-му році «Смерічка» переходить під егіду Чернівецької філармонії. Яремчук переводиться на заочне відділення університету, а пізніше, коли в колективі виникли непорозуміння, залишає «Смерічку» і влаштовується за спеціальністю – старшим інженером кафедри економічної географії вузу. Зовні все було нормально, молодим спеціалістом були задоволені, але тільки близькі люди знали, як він рвався на сцену. Саме вони наполягли на поверненні Назарія в «Смерічку», щоб на довгі роки стати незмінним художнім керівником колективу, його голосом і душею.

З того часу він до кінця віддається творчості. Це – тисячі й тисячі концертів – о 7 годині ранку перед шахтарями, які піднімаються із забою, на колгоспних станах, високо в горах і на морі – і жодного разу не було відмов. "В одному колгоспі, – згадує його творчий побратим Павло Дворський, – до нас підійшли представники доярок і попросили  заспівати окремо, бо на час концерту припадала дійка, а корови не можуть чекати. Так Назарій після концерту  попросив мене взяти гітару і ми ще дві години давали додатковий «концерт» на фермі».

І таких історій можна розказати безліч. Одним із перших українських співаків він побував у Афганістані, виступаючи на передових, тричі приїжджав у зону відчуження після аварії на ЧАЕС, спілкувався з ліквідаторами, спускався до реактора.

В Афганістані на бойових позиціях

Попри популярність, він лишався надзвичайно вимогливим до себе. У 1988 році, уже маючи звання народного артиста України, він захищає диплом факультету сценічної режисури Київського інституту театрального мистецтва імені Карпенка-Карого. Усі пісні, перед тим, як записувати, він перевіряє на глядачах. «Тоді було багато гастролей, концертів, і він місяців 2-3 «обкатував» пісню: там так заспіває, там – інакше, – розповів Олександр Злотник. – І лише після того, як пісня знаходила відгук у людських серцях, він записував у студії остаточний варіант».

Він мріяв про бенефіс

У 80-ті роки його пісні гриміли по всьому світу – від Австралії та Канади до Лаосу та Індії – однак сам співак довгий час лишався «невиїздним», в першу чергу –   до країн «капіталістичного табору».Лише у 1988 році, коли Назарій побував і в Афганістані, і в Чорнобилі, влада дала «добро» на гастролі в Канаді (до цього його ім’я кілька разів викреслювалося зі списків, як «неблагонадійного», оскільки мав родичів за кордоном). Назар до останнього не міг повірити, що побачить брата. «Їхня зустріч відбулася в аеропорту на моїх очах, – розповідає Павло Дворський. – Два брати, які бачилися вперше в житті, довго не могли сказати один одному й слова. А потім, коли пройшло хвилювання – не могли наговоритися. Ми поїхали до Дмитра у гості і до ранку співали українських пісень".

Саме Дмитро першим відгукнувся на звістку про хворобу брата, запропонувавши операцію у Вінніпезі. Зараз доводиться чути багато версій про те, що, може, варто було б оперувати в Україні, не треба було затягувати. Але на операцію потрібні були гроші, а їх запропонував саме Дмитро. В Україні на це ніхто не відгукнувся: чи то не знайшли можливості, чи то Назарій, з притаманною йому скромністю, вирішив нікого не турбувати.

Попри хворобу, Назарій Яремчук рвався до людей і принципово відмовлявся співати під фонограму

Після операції Яремчук рвався на сцену, хоча відчував, що хвороба бере своє. Він принципово відмовляється співати під фонограму, викладаючись до останку навіть на великих стадіонах. Він мріє про свої авторські концерти в Києві, які були заплановані спочатку на квітень (навіть афіші були віддруковані), а потім, через загострення хвороби, перенесені на вересень.

29 червня 1995 року він іще обговорює плани з Павлом Дворським та Володимиром Прокопиком, які, перервавши свої гастролі по США, повернулися в Чернівці. А 30-го українське радіо передає страшну звістку. Бенефіс Яремчука 24-25-го вересня в палаці культури «Україна» таки відбувся – але уже без нього.

«Червива душа не заспіває»

У 1986-му році один із поважних чиновників від культури запитав Назарія Яремчука, чи хоче він стати народним артистом СРСР. «А чого ж, можна», – відповів той. «Тоді вивчи кілька російськомовних пісень і покажи, хай їх Москва побачить. І тоді...» – «Тоді я не хочу бути народним артистом СРСР». І справді, за все своє життя Назарій Яремчук публічно заспівав лише одну російськомовну пісню, з якою в 1981 році здобув приз глядацьких симпатій фестивалю «Братиславська ліра» в Чехословаччині. Це була «Я тебя рисую» Раймонда Паулса.

З першою дружиною Оленою і синами Назаром і Дмитром

Йому двічі пропонували переїхати до Києва, обіцяли квартиру на Хрещатику і золоті гори, не кажучи уже про більш привабливі пропозиції з Москви. Він лишився вірним раз і назавжди обраному шляху. І надзвичайно боляче переживав усе, що відбувалося на українській сцені.

Лишився його щоденник, писаний за кілька місяців до смерті, останні інтерв’ю. В них – весь Назарій Яремчук:

«Україну наповнила дешевизна, примітив у гарних обгортках…Навала московського примітиву на кшталт «Ласкового мая», що вкрадений від німецького «Модерн токінг», створила цілковиту пустку в душах молоді, підлітків, тінейджерів. Добивають нас у власному домі-державі ресторанні, напіввульгарні так звані шлягери із московського шоу-бізнесу. І все це споживає примітивний хохол, як вони кажуть на Україну, «страна непуганных идиотов». Справді. Правда гірка».

«Тепер відбувається процес централізації української естради. Про кого найбільше пишуть? Про киян. Де, виходить, найкраще? У Києві. Але це далеко не так. Це – імідж уявний, напускний. За такої ситуації пісенний сад буде хиріти і потроху гинути. Не можна варитися у своїй юшці. Слід зрозуміти просту річ: на камінні нічого не виросте, крім каміння».

«Треба щось діяти. Треба говорити про загальний занепад культури, духовності. У суспільстві катастрофічно губиться моральність, втрачається святе. Люди стають зажерливішими, навколо стільки кривди. А черства і червива душа не заспіває, якими б не були голосові зв’язки».

На жаль і нині, через багато років по його смерті, ці слова лишаються актуальними.