Боляче спостерігати за взаємним цькуванням вчителів і батьків

Боляче спостерігати за взаємним цькуванням вчителів і батьків.

 

Всі ті, хто зараз, захлинаючись від люті, шалено звинувачують "іншу сторону" в усіх смертних гріхах, ви про дітей взагалі думаєте?

 

Колеги, найперше звертаюся до вас. Знаючи ситуацію не з переказів, я бачу, що у школі працює чимало доброзичливих, талановитих, професійних і сучасних вчителів. І також не з переказів знаю, наскільки складна та емоційно виснажлива наша робота.

 

Але хіба у школах у нас все ідеально? Хіба всі вчителі до єдиного ставляться з повагою до дітей? Що, у нас немає випадків приниження та насильства з боку вчителів: крик, образи, несправедливі оцінки, примус до однострою, цькування, колективні покарання всього класу за провину (дійсну чи уявну) однієї дитини?

 

Чи українська школа вже забезпечує сучасні знання та готує дитину до життя в сучасному надскладному світі, де з кожним роком все більше невизначеності і все вагоміше значення набувають не знання індустріальної епохи, а геть інші знання та компетентності: вміння вчитися протягом життя, навички ненасильницького спілкування, вміння знаходити спільну мову з людьми інших поглядів?

 

І чесна відповідь на мої запитання буде "ні, наша школа поки що таке забезпечити не може".

 

Саме тому потрібна рішуча освітня реформа - і вона робиться, незважаючи на рефлекторний спротив частини вчителів, які бояться змін та не хочуть змінюватися.

 

Бо треба, щоб освіта відповідала вимогам часу. І хоч змінюватися - це некомфортно, подекуди - боляче, змінюватися доведеться.

 

У тому числі - треба вчитися вчителям бачити у кожній дитині ЛЮДИНУ, а не безсловесну "оболонку для ЗНО", яку треба нафарширувати "знаннями з предмету". А також - вчитися бачити у батьках не противників, а партнерів заради розвитку дітей.

 

Однак неможливо плеснути однією долонею: потрібна друга.

 

На щастя, більшість батьків дійсно дбають про дітей, переймаються життям дитини, допомагають і дитині, і вчителям, які їхню дитину вчать. Але чомусь ці батьки не дуже помітні у публічному просторі.

 

Навіть якщо хтось з адекватних батьків і висловлюються - то їх об'єктивні відгуки про вчителя чи про школу губляться у суцільному потоці звинувачень від набагато меншої кількісно групи інших батьків: безпідставно амбіційних, агресивних, зазвичай - не дуже добре освічених.

 

І ось саме ця, кількісно менша частина, створює оглушливий медійний шум на кшталт "всі вчителі - мерзотники, школа - тюрма". А причина - дуже зрозуміла: є ті, хто обожнює "шукати винних", а не змінюватися самому та допомагати власній дитині.

 

Ще раз - проблем у школі - неймовірна кількість.

 

Одна з цих проблем - відсутність ОБОВ'ЯЗКОВИХ ДЛЯ ВСІХ правил здорового глузду та безпечного спілкування. І - звичайно - потрібна реальна відповідальність за дотримання цих правил: і для вчителів, і для дітей, і для батьків.

 

Бо для того, щоб перетворити школу на недружне, небезпечне та некомфортне місце для дитини, достатньо одного непрофесійного вчителя, який кричить на дітей, одного неповнолітнього хулігана, який тероризує всіх навкруги, одного з агресивних батьків, який влаштовує скандали і вчителям, і іншим батькам.

 

Ці проблеми треба вирішувати, і вирішувати системно, змінюючи не тільки власне систему освіти, а й змінюючи власне ставлення.

 

І діяти заради дітей.

 

Найгірше, що всі разом ми можемо зробити - це влаштувати суцільну битву "всіх з усіма", забуваючи про головне. Забуваючи про дитину.

 

На жаль, бачу поки що саме це.

 

Саме тому треба видихнути, ПОДИВИТИСЯ НА СЕБЕ, поставити собі запитання: а що я сам, особисто, зробив, щоб дитині було і вдома, і у школі більш комфортно, безпечно, корисно?

 

Час припинити шукати винних деінде. Час починати змінюватися самим.

 

Не буде розуміння СПІЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ - нічого гарного для наших дітей не буде.

 

Сергій Горбачов, 21 січня 2018 року, Facebook