Вбивство Фаріон є спецоперацією ФСБ
Хто б не був виконавцем теракту, у мене нема сумнівів, що це - операція 5 управління ФСБ. >>
Наука мене знає
21:18,
30.11.2017
Пан Мартинюк хотів би, щоб я щось писав у ФБ українською, тобто рідною, або, точніше, мовою дитинства. Але я її майже втратив, коли у 16 років покинув Україну й став російським газетярем. Тоді мені, юному совку, було все рівно, яким бути. Мені довго здавалося, що з Україною все нормально.
1991 року думав, що за умов незалежності українство спокійно заживе своїм нормальним життям, набуваючи сили. Мені судилися три відкриття. Я не очікував, що українство майже зникло. Також не очікував, що залишок виявиться таким слабким і недолугим. А головне – не міг припустити, що Росія відразу, ще за Ельцина, почне гібридну війну проти України, а насправді – за своє існування, оскільки вона не мислить себе без України.
Оця руська несправедливість і змусила мене стати на бік України. Бути на боці слабкішого й ні в чому не винного – це нормально. Але все це не зробило мене українським націоналістом. Я відчуваю себе, а не просто вважаю, спокійним космополітом.
Друзям-націоналістам кажу за чаркою: «Між вами та мною є одна різниця, за яку ви при нагоді мене повісите. Те, що ви вважаєте історичною провиною Росії, я вважаю її долею». Вони відповідають: «Так. Повісимо». Європейського рівня, дійсно культурне, сучасне українство дуже слабке. Решта – хуторянство, вишиватництво, огієнківщіна. Та й барокко, трясця його матері!
Найгірше – войовничий шовінізм із його принциповим невіглаством. Цього очікував Франко. Він бачив у ньому гидку хворобу, якої уникнути буде неможливо, але час її, мовляв, вилікує. Це тяжка, але звичайна доля етносів подібноі долі. «Нічого страшного. Мусимо перетерпіти». Співчуваю культурній українській молоді: терпіти це дуже важко, часто хоцця повиснути.
Щодо моєї мови… Якось я спробував щось писати українською для Української служби американського радіо «Свобода». Київське письменство швидко переконало тодішнє керівництво цієї служби, що мене там не треба. Але я встиг помітити ось яку річ. Я побачив, що справжню українську мову втратив, але на тій, що в мені збереглася, я пишу зовсім не так, як російською, я просто думаю нею інакше, ніж російською, а головне – мені легше користуватися цим кострубатим залишком, ніж звичною російською! Так, легше, й це справжнє фізичне відчуття! Наука знає цей феномен.