Про військовий переворот в Україні.

Коли зовсім припікає і в моменти зневіри я, як думаю і багато українців, починаю «пускати пару»: а хоч би який «чєлавєк с ружжом» прийшов і пройшовся по Печерських пагорбах!

Але...

Захопити три-чотири будинки на Печерську – це не проблема. Тим, більше, якщо штурмуючі пояснять охороні свої мотиви, і хто вони, то, думаю, ніхто ті будинки і обороняти не буде.

Проте «романтика» збройного перевороту – військові машини, наряди солдатів та офіцерів, які звозять на обнесені колючим дротом стадіони, сотні чи тисячі поганих корупціонерів, казнокрадів, брехунів і популістів – все це за день-два закінчиться.

А далі почнеться... А все те саме, що було і до перевороту. Відсутність політичної системи, що чує громадянина, відсутність можливості довести свою правоту в суді, непрацюючі суспільні ліфти, олігархічна економіка.

Хіба культ грошей заміниться культом сили. Все інше буде незмінне, і потрібно буде вирішувати, що робити з економікою, політикою, соціальною сферою.

Путчисти не вивезуть і не перепрацюють за нами наше лайно краще, ніж ті, хто це робить зараз. І не нагодують країну більше.

І закони, чи то пак накази, які вони видаватимуть, не гарантовано, що матимуть вищу якість. А головне, хто їх (ці накази) виконуватиме? Можливо, страх і буде якийсь час стимулювати виконавців трохи більше. Але як довго і наскільки?

І як засвідчив турецький досвід, розвивати країну путчистам доведеться щонайменше у перший період в умовах міжнародної ізоляції.

Тому немає перспектив у військовому перевороті в Україні. Не впевнений, що є і готові до цього військові.

І шлях у нас один - тяжка робота і постійна готовність до протестів, чіткі вимоги до влади, і готовність брати участь в їх реалізації. Створення нових партій, громадських рухів. Це довго.

Це марудно. Це не дає результату негайно.

А що дає?

Ну, точно не військові перевороти.