Провідник для мільйонів українців: 161 рік від народження митрополита Андрея Шептицького

Граф, який став українським священником. Чернець, який умів заробляти великі гроші, але майже все віддавав українцям. Людина в інвалідному візку, яка не боялася перечити ані Гітлеру, ані Сталіну.

29 липня, минув 161 рік від дня народження митрополита Андрея Шептицького (1865–1944) — духовного провідника, мецената, державника й одного з найвпливовіших українців ХХ століття.

При народженні він отримав ім’я Роман Марія Александер. Походив із заможного аристократичного роду Шептицьких, а його матір’ю була донька відомого письменника Александра Фредра.

Рід Шептицьких мав давнє українське, або руське, боярське коріння і був відомий у Галичині ще з княжих часів. Однак протягом XVIII–XIX століть родина поступово сполонізувалася, перейшла до римо-католицького обряду та стала частиною польської аристократичної еліти. У домі розмовляли польською, а дітей виховували в польських культурних традиціях. Троє братів Романа вважали себе поляками, а Станіслав Шептицький згодом став генералом Війська Польського. Лише Роман і його брат Казимир, майбутній отець Климентій, свідомо повернулися до української церковної та національної традиції свого роду.

Перед юнаком була відкрита блискуча військова чи державна кар’єра. Проте ще у 9 років Роман сказав матері, що хоче стати священником. А у 18 приголомшив родину рішенням обрати греко-католицьке чернецтво.

Це був непростий і свідомий вибір. Роман повертався до українського коріння давнього роду Шептицьких, з якого походили визначні діячі Української греко-католицької церкви.

«Я українець з діда-прадіда. А церкву нашу і святий наш обряд полюбив я цілим серцем», — писав він згодом.

У монастирі Роман прийняв ім’я Андрей. Він здобув докторський ступінь із права, вивчав богослов’я і філософію, знав кілька європейських мов. У 1901 році очолив Українську греко-католицьку церкву і залишався її главою понад 43 роки.

Спочатку йому не довіряли ні поляки, ні українці. Одні вважали його зрадником, інші — польським агентом. Але роки служіння перетворили митрополита на беззаперечного духовного авторитета далеко за межами УГКЦ.

Андрей Шептицький розумів: самого патріотизму для порятунку народу недостатньо. Українцям потрібні власні школи, лікарні, банки, підприємства, музеї та освічені провідники.

Він допомагав розвивати українську кооперацію, навчав священників бухгалтерії, торгівлі й землеробства. Став співвласником першої української фабрики солодощів «Фортуна», підтримавши її засновницю Климентину Авдикевич. Коли підприємство зміцніло, брати Шептицькі відмовилися від своїх майнових прав на її користь.

Митрополит долучився до створення Земельного банку, цінні папери якого визнавали в банках Європи та США. Підтримував «Маслосоюз», «Сільський господар», українські крамниці й кооперативи.

Його принцип був простим: не руйнувати чуже, а будувати своє.

Значну частину власних коштів Андрей віддавав на школи, сиротинці, лікарні, санаторії та мистецтво. Заснував у Львові музей, якому передав величезну колекцію ікон. Допомагав «Просвіті», «Рідній школі», товариствам «Сокіл» і «Січ», підтримував «Пласт» та подарував пластунам землю для таборів.

Він домагався відкриття українського університету у Львові, заснував Богословську академію, оплачував навчання молодих митців і богословів у Римі, Відні, Інсбруку та інших містах Європи.

Під час Голодомору митрополит намагався привернути увагу світу до трагедії та організував збір допомоги. Однак радянська влада відмовилася її прийняти, бо заперечувала сам голод.

У 1939 році, після приходу радянської влади до Галичини, працівники НКВС знищили в родинному маєтку його брата Лева, дружину брата, членів родини та домашніх працівників. Шептицькі належали до заможного й впливового аристократичного роду, а для більшовиків такі родини були «класовими ворогами», яких треба було позбавити майна та впливу. Маєток пограбували, родинні документи знищили, а над усипальницею Шептицьких вчинили наругу. Для митрополита це стало особистою трагедією і водночас попередженням від нового режиму. Але Андрей залишився зі своїм народом.

Під час Голокосту він наказав монастирям УГКЦ переховувати євреїв, серед яких було багато дітей. Їм давали прихисток, документи та можливість урятуватися. У цьому митрополиту допомагали його брат Климентій, монахи, священники й монахині.

Шептицький писав до Папи Римського про злочини окупантів, звертався до керівників німецької влади, а 1942 року видав послання «Не убий!», у якому засудив насильство й позбавлення людського життя.

Останні 13 років митрополит був прикутий до інвалідного візка. Та фізична неміч не послабила його впливу. У документах НКВС визнавали: не усунувши Шептицького, неможливо викорінити український національний рух.

Але зачепити його не наважувалися.

Коли Андрей Шептицький помер 1 листопада 1944 року, Львів прощався з ним кілька днів. Людей вийшло стільки, що навіть радянська влада не наважилася зупинити похоронну процесію.

Він не дожив до незалежної України. Але все життя створював її основи — виховував молодь, будував українські установи, захищав культуру, рятував переслідуваних і вчив народ покладатися передусім на власні сили.

Андрей Шептицький прожив 79 років. І всі ці роки служив Богові та Україні.