Паляниця на Венеційській бієнале: росія зламає зуби

У межах Венеційської бієнале – однієї із найпрестижніших багатоденних і багатопланових міжнародних подій світу сучасного мистецтва уже багато років – до 30 червня у галереї Galleria Continua італійського міста на воді проходитиме виставка української мисткині Жанни Кадирової «Паляниця» (Pallianitsa). Із дня відкриття 20 квітня вона вже встигла отримати немало схвальних відгуків.

Цей проєкт – більше, ніж просто мистецька  виставка. Він спрямований на підвищення обізнаності та дозволяє художниці розповісти не лише свою історію, а й історію багатьох українців у цей історичний та трагічний момент. Упродовж перших трьох днів роботи виставки «Паляниця» поза простором галереї на Riva San Biasio, на набережній поблизу  Венеційського воєнно-морского музею,    пронизливо звучала сирена повітряної тривоги зі словами: «Увага! У нас загроза!».

Жанна Кадирова народилася у місті Бровари, яке неподалік Києва. Воно, як і столиця, де мешкала художниця, уже у перший день повномасштабного воєнного вторгнення росії в Україну 24 лютого зазнало ракетних ударів. Мисткиня залишила  свою студію та квартиру в Києві і переїхала в село  за 30 км від угорського кордону, разом із  партнером Денисом Рубаном,  з яким  працює останні десятиліття. Поселилися у будинок де немає водопроводу й інтернету; а теплим його можна зробити, лише протопивши грубку деревиною з лісу.

Мистецьку «Паляницю» створювали у західній частині України. Тамтешнє каміння Жанна Кадирова та Денис Рубан перетворили на орт-об’єкти. Тому що паляниця для українців – це святиня: головна їжа, оберіг і символ, які росія не раз намагалася злочинно вкрасти, щоби заморити голодом багатомільйонний народ, приборкуючи таким чином бажання бути самостійним і незалежним.

Паляниця - тому що українська мова на стільки багата, що має на більшість слів язика країни-агресора і колонізатора упродовж століть є щонайменше по 5-6 синонімічних відповідників. І це для рашистів стає нездоланним ідентифікатором: слово  «хліб» вони ще здатні вимовити, а фонетично складнішу «паляницю» не можуть осилити. Тому сучасна російська  телепропагандистка скабєєва навіть в ефірі плутається між подобою слів «паляниця» і «суниця».

            Три дні сигнал повітряної тривоги у Венеції кликав на виставку «Паляниця».

«Паляниця» з каменю Жанни Кадирової – це мистецький символ того, що російський агресор в Україні у ХХІ столітті зламає усі  зуби. Стане злочинній орді – завдяки мужності військових ЗСУ, інших оборонців, зарубіжній допомозі, кожному справжньому українцю і доброчинцю за межами країни -  український хліб поперек горла.

Для Жанни Кадирової звертання до «продуктової» теми не є кон’юнктурним. На Венеційській бієнале у 2019-у художниця представляла свій Market, який двома роками раніше могли оглядати у Києві відвідувачі у Мистецькому Арсеналі. Для того проєкту художниця  виготовляла ковбаси, а також овочі й фрукти  з бетону і натурального каменю.  Хоча у Венеції в просторі садів Бієнале три роки тому  були буквально вивішені з таких матеріалів шкарпетки й інший одяг, які створила Жанна Кадирова для проєкту «Секонхенд».

Нині Жанна Кадирова є однієї із 17 учасниць резиденції «Робоча кімната». У перші дні  російського вторгнення, коли митці змогли трохи оговтатися,  задумували її  як 2-тижневу робочу лабораторію. Розуміючи потрібність колективного робочого процесу, резиденція розтягнулася у часі, просторі та території. Вона відбувається  на тепер у 5 локаціях – в Івано-Франківську в Асортиментній (там доорнедували та обладнали майстерні) та в Хаті-майстерні на Косівщині, також зі спеціально обладнаним простором для роботи. А ще у Львові, Чернівцях та на Закарпатті.

Ця «Робоча кімната» художників  надалі розмірковує над питаннями про віддзеркалення пропагандиської дегуманізації та про дегуманізацію загалом. Про екологічний аспект війни як жести агресії не лише одних людей до інших, але й людей та нелюдських акторів. Про використання проектів пам'яті в обгрунтуванні цієї війни.

До речі, «Паляницю» напередодні презентації в Італії представлено в селі, де нині живе і творить Жанна Кадирова. Місцеві мешканці, яким провели авторську екскурсію, з великою повагою та інтересом знайомилися з творчістю художників.

Тим часом Україна на 59-ій міжнародній Венеційській бієнале представлена й іншими роботами  в основній та паралельній програмах. Кураторський проєкт відкриває робота Марії Примаченко. Їх загалом представлено кілька – як нагадування про руйнування російськими агресорами музею в Іванкові у Київській області, де були й картини з дивовижними сюжетами цієї художниці (їх, на щастя, вдалося врятувати)  і  загалом культурних надбань в усій країні за період повномасштабної війни.

На Венеційській бієнале представлено кілька картин Марії Примаченко.

Основною експозицією  в Українському павільйоні став  «Фонтан виснаження. Висока вода» харківського митця Павла Макова. Інсталяція створена з 78-ми лійок та прихованої насосної системи. Вода спочатку потрапляє в одну лійку,  а потім розтікається поступово  іншими. Тож насамкінець залишаються тільки краплини. Задум створення цієї інсталяції у митця виник ще у 1990-х роках.

Інсталяцію  «Площа Україна» (Piazza Ucraina) куратори Українського павільйону Лізавета Герман, Марія Ланько та Борис Філоненко задумували і створили  у співпраці з художницею та архітекторкою Богданою Косміною за кілька тижнів. Це об’єкт під відкритим небом, центром якого став  пам’ятник, щільно обкладений мішками з піском, — алюзія на поширену упродовж останніх двох місяців в українських містах воєнну практику захисту публічного мистецтва від обстрілів: як пам’ятники Шевченку у Києві та Львові.

Навколо розвішані репродукції картин сучасних українських художників, які зреагували творчістю на найбільші жахи повномасштабного вторгнення росії в Україну. Зокрема, це крайні роботи киянина Владислава Шерешевського про печальну для росії  загибель крейсера «Москва».

Україну  представляли ще, зокрема,.. Маріна Абрамович, Дьомін Хьорст та інші закордонні митці. Відвідувачі Венеційської бієнале та медіа знають ці прізвища. Утім такий хід «Пінчук Арт Центру» та Міністерства культури та інформаційної політики воюючої України більшості був незрозумілий. Текст про це читайте незабаром.