Дерусифікація та перейменування: важливо не зганьбитися перед світом, предками і нащадками

Злочини путінської армії в Україні, яких жахається весь цивілізований світ, природно, викликають праведний гнів нашого суспільства проти росіян. Тому й не дивно, що в Україні розгортається масовий рух за вилучення із суспільної  свідомості всіх наративів «русского мира».

Йдеться, насамперед, про перейменування населених пунктів, вулиць і майданів у них, позбавлення окремих імен у назвах багатьох закладів культури, освіти, науки та виробництва.

 Але, як на мене, ця справді необхідна справа, підтримана Міністерством культури та інформаційної політики України, подекуди перетворюється в кампанію боротьби за просто механічне витіснення з нашого ужитку всього, що пов'язується зі словом «російський», а це може представити нас перед демократичним світом нецивілізованою нацією.

Бо як можна пояснити потребу змінювати назви вулиць, яким ми вже в незалежній Україні давали імена видатних російських демократів, котрі, скажімо, в часи горбачовської перестройки були символом боротьби з «імперією зла» для всіх поневолених народів? А саме такий висновок напрошується, коли дізнаємося про те, що радянський дисидент Андрій Сахаров раптом став чужим нашим ідеям боротьби за справедливість і рівність. А чи всі знають, як він, сам перебуваючи в засланні, підтримував українських політв'язнів?

Чомусь стала зайвою для нас і постать видатного російського демократа Олександра Герцена – того, хто ще з середини ХІХ століття виступив на захист українства, вимагаючи від царських властей надати для нашого народу право вільного розвитку. Зрештою, це саме Герцен оприлюднив тоді свій знаменитий вердикт: «Російська демократія закінчується там, де починається українське питання».

Стягаємо велику біду собі й нашим нащадкам, коли хочемо позбутися імен видатних уродженців України, які змушені були в умовах бездержавності рідного народу віддавати свій талант на розбудову царської  чи радянської імперій. Наприклад, письменник Антон Чехов, педагог Костянтин Ушинський, художник Ілля Репін, поет Кіндрат Рилєєв стали гордістю світової культури, і якраз нам сьогодні належить сказати всім, що саме наша земля дала їм не тільки талант, а й снагу й мужність не відрікатися від поневоленого рідного народу, а признаватися до нього, що не давало Москві можливості втілити в життя великодержавну ідею великоросів щодо українства: «Нєт, нє било і нє может бить».

А якщо нам не потрібні ці та інші видатні діячі культури українського походження, котрих Росія оголошує своїми, то як бути з геніальними вченими-українцями, які також працювали на вказані імперії: що, будемо завтра відмовлятися від Олександра Засядька, Костянтина Костянтинова, Миколи Кибальчича, Юрія Кондратюка, Сергія Корольова, Володимира Челомея, Валентина Глушка й Михайла Янгеля, котрі першими творили ракетну техніку?

Так, житомирянин Сергій Корольов з таким же утаємниченим для навколишніх уродженцем Веприка на Полтавщині тричі героєм соціалістичної праці, лауретом Ленінської й п'яти Державних премій СРСР Миколою Духовим, конструктором важких танків і атомної техніки, могли лише під час родинних зустрічей спілкуватися українською, але вони ніколи не цуралися своєї батьківщини. Вина їх хіба в тому, що через специфіку своїх інженерних розробок не могли приїхати відкрито до батьківського порога, вклонитися могилам своїх українських предків.

На відміну від них композитор Олександр Білаш мав можливість творити на рідній землі – його музика зачіпала найпотаємніші струни душі  кожного українця. Це нинішнім членам комісії з перейменувань Київради і невтямки, що значили з другої половини ХХ століття його «Два кольори», написані на вірші Дмитра Павличка. Ця пісня стала тоді гімном відродження української національної душі і зробила не менше, ніж націоналісичне підпілля, бо захоплювала до виру боротьби найширші маси. А «Долиною туман тече» - й поготів, бо там був прямий заклик до цього: «Запалим небеса колись вогнями яворовими...».

То чому ж вулицю Пушкінську в Києві, на якій Олександ Білаш мешкав, і справді не перейменувати в честь цього геніального митця?

А що завинив перед Україною Карл Брюлов, видатний художник, який значний період свого життя справді працював у Росії. Чому ми забуваємо про те, що саме він не тільки намалював портрет, завдяки розиграшу якого був викуплений з неволі Тарас Шевченко, відтак як професор Імператорської Академії художеств він ще й сприяв тому, аби наш геній зміг здобути в ній вищу освіту, ставши його справжнім учителем.

Зате нині піднімається на щит Іов Борецький, котрий як перший очільник відновленої 1620 року Київської православної митрополії одразу ж закликав українство під Москву - задовго до сумнозвісної Переяславської ради. Це саме він створював перед нашими предками образ справедливого і доброго московського царя і проситиме його взяти Україну під свою опіку. При цьому в його листах до Москви згадуватиметься і про нібито спільне походження двох народів. За свідченням Костянтина  Харламповича, митрополит Борецький «частіше, ніж хтось інший нагадував цареві о його історичних правах на Київ».

Цілий комплекс ретельно спланованої акції щодо взяття під контроль українського духовенства, що має великий вплив на козацтво, з часом дає Москві можливість наполегливо втілювати в життя ідею підпорядкування останнього православному цареві. Тож услід за Борецьким цю тезу повторює гетьман Андрій Діденко, який зібрав у Корсуні раду в жовтні 1632 року, про яку ми чомусь на згадуємо на кшталт Переяславської 1654 року:

«И собралося черкас в Корсуне з гетманом с Ондрюшком Деденком з 2000 человек, а были из городов лутчие люди: от Белые Церкви полковник Дацко, а с Чегрина полковник Тараско, ис Корсуни полковник Миско Пивоваренков, из Переясловля полковник Олихвер, из лубен полковник Лавринко, ис Черкас войсковой судья Яцына, из Жолнина же войсковой судья Гиря, ис Киева сотник Кизим и изо всех городов. И приговорили в раде, что им от крестьянские (християнської. – В. С.) веры не отступить; будет на них ляхи наступят, а их мочи не будет и им бить челом государю и великому князю Михаилу Федоровичю всеа Русии, чтоб государ их пожаловал, велел принять под свою государскую руку...».

А от противники московського православ'я в Україні й досі не можуть здобутися на належну пошану за свій державницький здвиг. У тому ж Рівному, де так ревно заопікувалися пам'яттю москвофіла Борецького, місцеві депутати ніяк не можуть визначитися з найменуванням вулиці на честь одного із засновників Народного Руху України, народного депутата України кількох скликань, справжнього борця за українську національну церкву Василя Червонія. Бачите, священики московського патріархату проти...

Можемо наламати дров і зі знесенням пам'ятників тих, хто в Другу світову воював проти гітлерівців під чевоними прапорами. Так, вшановувати тих воєначальників, котрі гнали ненавчених і неозброєних наших сільських дядьків під ворожий вогонь, підписували накази про фільтрацію у спеціальних таборах перебувших під окупацією українців, не маємо морального права. Але наш обов'язок – пам'ятати тих полеглих воїнів, імена котрих викарбувані на гранітних плитах на простих сільських чи міських  меморіалах.

При цьому ми повинні зауважити й таке: ті, хто лежать у братських могилах, як союзники воювали проти гітлерівського нацизму спільно зі США, Великобританією... А ці країни сьогодні - наші союзники в боротьбі проти московського рашизму!

Справді, складні часи переживаємо, воістину історичні. Тому й не маємо права схибити в цивілізаційному поступі, не зганьбитися перед світовою спільнотою, своїми предками й нащадками в справі пошанування історичної пам'яті, вдавшись до невиправданого необільшовизму, коли все руйнується до основи.

Можливо, тут треба прислухатися до рекомендацій Українського інституту національної пам’яті, як європейській цивілізованій нації визнати й оцінити всіх, хто поклав камінь на розбудову та підтримку національної ідеї: «не допустити знищення пам’яті про значимі для України історичні постаті та події.

Доцільно зберегти назви пов’язані з людьми, які зробили важливий внесок в українську чи світову культуру, були прихильними до України, боролися з тоталітарними режимами чи зазнавали від них переслідувань».

Залишаймося гідними пам'яті великих предків, які закликали нас бути мудрими. І передаваймо цю мудрість своїм нащадкам.

Володимир СЕРГІЙЧУК, завідувач кафедри історії світового українства Київського національного університету імені Тараса Шевченка, доктор історичних наук, професор