Майор Богдан Гарнага «Бахмат» про оборону Сумщини і Чернігівщини: «Ми палили броню ворога, а вони рвалися до Києва»

Відважний командир 15-го батальйону 58-ої бригади майор Богдан Гарнага, позивний «Бахмат», який боронить Україну з 2014 року, отримав другий орден Богдана Хмельницького за захист Чернігівщини та недопущення просування росіян на Київ.

За його словами, захисники України з бригади імені гетьмана Івана Виговського палили броню ворога, а колони, яких було дуже багато, навіть не зупинялися – у них було завдання якомога швидше дістатися Києва.

Як передає Україна молода, про ті перші дні повномасштабного вторгнення комбат 58-ї бригади Богдан Гарнага розповів у інтерв’ю виданню «Цензор.нет».

Журналістка Віолетта Кіртока так пише про нього: «Знаючи цього відважного воїна вже понад 5 років, я розуміла, що про власні заслуги він говорити не буде. Не вміє, збивається на розповіді про побратимів чи підлеглих, згадує загиблих та поранених. Бо для нього люди – найважливіше. Зберегти їхні життя, не допустити непродуманих дій. Він так поводився і коли був командиром роти, і тепер, коли був призначений командиром батальйону. Цей офіцер росте на війні, отримуючи посади в боях, загартовуючись кров’ю та втратами.

Мені вдалося впіймати його напередодні виходу саме його 15-го батальйону на Луганщину. Після важкого місяця в обороні Києва та Чернігова Богдана Гарнагу відправили на підсилення підрозділів. І з перших днів 15-ий батальйон 58-ої бригади також потрапив у те, що називають м’ясорубкою. Є у них і втрати, і поранені. Але Богдан Павлович не панікує і не зневірюється, а поводиться більш ніж достойно. Бо воїн. І саме він одним з перших побачив росіян на території, куди вони увійшли ганебно та підло 24 лютого».

"СКІЛЬКИ ТАНКІВ?" - "БЕЗЛІЧ". – "СКІЛЬКИ СОЛДАТІВ?" - "БЕЗЛІЧ!" ТАК І БУЛО"

-Мій підрозділ розміщувався в Сумах. Ми з ночі очікували – незрозуміло чого, але очікували. Десь о четвертій ранку я вийшов із будівлі на поріг і побачив, як летять ракети. Я їх просто побачив, - розповідає майор Богдан Гарнага, позивний Бахмат. - Вони летіли з боку російської території в глиб України. Все стало ясно. Буквально зразу подзвонив комбриг і наказав займати оборону в Конотопі, тому що колона російської техніки пройшла Глухів, буквально знісши наш 16-ий батальйон. Ми туди. А це 120 кілометрів. Половина техніки закипіла по дорозі. Зайняли позиції. І нічого ж не зрозуміло. Будуть вони через місто іти чи ні. наскільки їх багато… Фронт великий – зв’язку з усіма підрозділами батальйону немає. Ми з начальником штабу вибрали дев’ятиповерхівку в місті, вилізли на дах, принісши з собою рацію та антену з машини. Звідти хоча б було видно окраїни Конотопу.

Десь о 17.00 24 лютого ворог увійшов в Конотоп. І до 20 години ми його стримували саме тут. Воювали поквартально. Підпалили дві БМП і ППРУ – артилерійську машину. Але і у нас були втрати: один боєць загинув, троє зазнали поранення, зокрема командир роти… Ми намагалися завдати ворогу шкоди, а він просто ішов, не стишуючи темп. Навіть коли ми підпалювати техніку, вона зупинялася, а інші на це не звертали уваги. У них було завдання – дійти до Києва найкоротшим шляхом. І всі наші засідки вони мали пройти якомога швидше. Що і робили. Я розумів, що з таким темпом ще пара годин – і ворог буде у мене в тилу. А це – капець.

І при цьому там мої деякі бійці відзначилися. Один сам розбив всю ворожу піхоту, що вилазила з підбитого БМП. Сам чоловік невеличкий. Коли несе на собі кулемет, здається, у нього хребет зламається. Але має залізні яйця. Не втік, не сховався, а розхерячив всіх москалів, яких бачив.

-Розуміючи, що відбувається в Конотопі, я дав наказ відходити батальйону, - під час нашої бесіди з Богданом Гарнагою події тих днів коментував командир 58-ої бригади Дмитро Кащенко. – А що робити? Є таке поняття, як співвідношення сил. Ворога було багато, більше, ніж нас.

-В місті на той момент люди залишалися?

-Всі були! Ніхто ж не виїхав. Ніхто не вірив, що почнеться війна по всій країні. Що росіяни зайдуть через Сумщину…

Відходили ми на Батурин. Виїхали на особистій машині начальника розвідки – вона потім в селі Скоринець згоріла… На військовому бусі – зеленому з військовими номерами – виїжджати було небезпечно. Ця наша машина вийшла з міста останньою – коли весь підрозділ відійшов. Об’їжджали великі дороги селами, аби не нарватися на російські танки. Десь загрузли в болоті…

Поки ми воювали в Конотопі, намагався зв’язатися з комбатом 16-го батальйону. Ми з Володею Логушем прослужили в одному підрозділі декілька років. Переживав, що ворог зім’яв його батальйон, пройшов наскрізь. Вже пізніше я дізнався, що начальник штабу батальйону, як і багато бійців, ішли декілька десятків кілометрів. Сам Володя їхав машиною, коли на них в лоб виїхав ворожий БТР. Вони аж в кювет злетіли. Добре, живі всі залишилися. Коли ми в Батурині зустрілися на заправці, обійнялися. Я зрозумів, що ніколи не був такий радий бачити Логуша, як в той день.

 Два комбати 58-ої бригади – Богдан Гарнага і Володимир Логуш. Обидва гідно захищають Україну

-Ви отримували дані, скільки броні іде на Київ?

-Так, місцеві нам казали, скільки чого бачили. І це вражало. На Нову Басань, телефоном розповідали нам чоловіки, пішло двісті одиниць броньованої техніки. Через хвилин двадцять знову дзвінок: ще колона іде, нарахували 150 одиниць… А у мене одна піхота стоїть, без нічого... При цьому я знаю, що один танк може наробити. Як він б’є страшно. 20 танків – це вже сила. А тут сотні.

-Це як в анекдоті, - додає комбриг. – "Скільки танків?" - "Безліч". – "Скільки солдатів?" - "Безліч!" Так і було.

-Було в той момент страшно, що росіяни таки займуть Київ?

-Я про Київ взагалі не думав, - каже Бахмат. - Я переживав, що у мене рота залишається на правому фланзі. Як вона мала відходити, аби на них не нарватися? От про що я думав в той момент. Бійці в результаті обходили аж через Ромни.

-Від Батурина ви потім також відійшли аж на Чернігівщину…

-Так. Міст в Батурині було підірвано, тому росіяни пішли наліво вниз, в бік Києва. Треба було чинити їм опір ближче до Чернігова, не дати взяти це місто в кільце – тоді б у них логістично все було прекрасно. З Білорусі можна було б все сюди доставляти. І вони справді б могли цілитися на столицю. Вони ж частину чернігівської дороги змогли взяти під контроль. Не можна було допустити, аби вони чернігівську трасу підім’яли під себе.

Доби через три-чотири після наступу у нас почалися бої біля сіл Красне, Шеставиця, Ягідне, які знаходяться дуже близько до Чернігова. В якийсь день прилетіли російські винищувачі і розстріляли все підряд. Цивільних загинуло чоловік 25…

-Оцінивши ситуацію, підрозділ Богдана поставили ми біля сіл Ягідне, Скоринець, Красне, Золотинка. Ладинка. Він там воював, - пояснює комбриг.

"В ОДНОМУ ПІДВАЛІ ПІД БУДИНКОМ МІСЯЦЬ ПРОЖИЛИ 308 ЛЮДЕЙ, 54 З НИХ – ДІТИ"

-Багато вдалося завдати втрат ворогу?

-Після нашої перемоги я хочу знайти командирів російських 74-ої та 55-ої бригад, аби сказати їм в обличчя: "Чуваки, як так вийшло, що мої півтори роти били ваші два БТГРи, аж шуба заверталася?" - сподіваюся, відповідь представників "другої армії світу" комбриг 58-ої бригади таки отримає, якщо, звісно, цих командирів не "задвохсотять" на нашій землі раніше. Але якщо все ж Дмитро Кащенко отримає відповіді, він поділиться ними з нашими читачами.

-Але ж вас більше не стало. А ворога залишалося все так само багато. Завдяки чому вам все ж вдалося зупинити цю орду?

-Билися так, що в одній із рот із десяти БРДМів у мене залишилося лише дві. А мінометні розрахунки працювали настільки активно, що стволи всі розхитані. Та й мінометникі страждали… Аби виконати завдання, потрібно думати головою, застосовувати фантазію. Звичайно, що нам активно допомагала артилерія. Ні вдень, ні вночі вона не замовкала. Село Скоринець москалі намагалися штурмувати декілька разів. Дві атаки було на Количівку.

Добре пам’ятаю один момент у Скоринці. На наші позиції пішли танки. Коли ти бачиш ці махіни, виникає лише одне бажання – відступити, втекти. Нормальний людський страх. Тільки завдяки тому, що почала працювати наша артилерія, противник далі не пішов. Злякався, розвернувся і втік. Ворог весь час намагався нас пройти. З Іванівки наших таки вибили. Але з Количівки не вийшло. В Скоринці, як тільки ми туди увійшли, нас відразу помітили. Залетіли два їхні "Тигри". Командир взводу навіть не встиг з машини вискочити, залишився в машині... Головний сержант вступив у бій – і загинув, а начальника розвідки було поранено…

-Намагалися москалі і через Слободу пройти на трасу. Але наші бійці стримували їхні намагання, - додає комбриг.

-Ворог також розумів, що легко не буде. Вже маршем пройти, як в перший день, не вийде. Тому боями щупали нас і отримували по зубах. Артилерія та авіація їхні працювали постійно. Це також давило.

Але були і факти, коли москалі готові були здатися. Байрактарами розбили їхню колону біля селі Вертіївка. Там були строковики, багато поранених. Половина з них захотіли здатися, половина боялася, що ми їх повбиваємо. Місцеві нам подзвонили і розповідали, що вони кинули танки, які у них залишилися, готові здаватися. Дві години я прочекав біля підірваного мосту тих, хто готовий був здатися. Але вони не прийшли. Звідти ми ще й чотири робочі танки забрали. Вони все кинули, бо тікали звідти пішки.

-Ви зрозуміли, що вони відходять, повертаються до себе?

-Спочатку це нагадувало перегрупування. Але протягом двох днів вони вийшли з території нашої країни. Коли ми зайшли в Золотинку та Ягідне, там нікого вже не було.

Багато хто з Чернігова виїхав саме по цих селах з початком наступу. Люди думали, що за містом врятуватися буде легше… В селах, куди зайшли москалі, відбувалися страшні події… Коли ми потрапили в Ягідне після відходу ворога, я знімав відео. Але коли побачив, скільки людей виходять з підвалів, скільки там маленьких дітей… Вимкнув, бо був шокований. У мене в голові не вкладається саме те, що я побачив, як жили місяць цивільні люди. В одному підвалі під будинком перебували 308 чоловік! З них 54 - діти. Місця там було мало. Тому люди лише сиділи. На кожній підвальній кімнатці писалося скільки там людей. Я не розумію, як там весь цей час знаходилися ті люди. А діти! Там не було чим дихати. Старі люди вмирали... Там був чоловік з 5-місячною дитиною на руках. Він так з дитиною на руках сидячи і спав. І при цьому трупний запах... Це реально було страшно. Три брати в тому підвалі тримали дисципліну, організовували харчування.

В Ягідному ми почули і про факти ґвалтування. Да такі… Пізніше я бачив, що ця жінка давала інтерв’ю про те, що пережила. Її чоловіка та дитину вбили - їх біля школи поховали, а її забрали ці нелюди. Знущалися з неї буряти. Росіяни людей місцевих лише позганяли під школу. З Золотинки позабирали чоловіків на Ягідне. Трьох в лісі розстріляли – москалі вирішили, що вони передавали інформацію... Є цивільні, яких вони, відходячи, забрали з собою – щоб було кого міняти на своїх. По трасі з Чернігова стояли машини розстріляні. Тих, хто був поранений в них, росіяни також вивезли з собою. Жінка розповідала, що один "асвабадітєль", зайшовши до неї в будинок, повикидав свої речі з наплічника та давай туди напихати все, що бачив у неї. Та вони офігівали, коли бачили, що у нас у дітей є мобільні телефони. Дикуни абсолютні.

"БОГДАН – РОБІТНИК ВІЙНИ. ОДИН З НАЙКРАЩИХ"

-Богдане, один з твоїх бійців посмертно отримав звання Героя України…

-Так. Це Женя Ковальчук. Він підірвався біля хутора Золотинка, коли їхав врятувати звідти родину з новонародженим і дитиною трохи старше. Коли ми заходили, побачили там цю родину. Вони ж всі вибігали нам назустріч. Батьки розповіли, що вже немає чим дітей годувати. І Женя пообіцяв їм, що вивезе звідти.

Коли ми стали на свої позиції, Женя попросив мене: "Поїду вивезу ту родину, бо дітей вже посипало без нормального харчування. Та й я ж пообіцяв, що їх вивезу"... З ним поїхав місцевий – забрати доньку з дитиною. Вони поїхали через поле, а не по асфальтованій дорозі. Я був зайнятий. Коли повернувся після визначення РОПів, зауважив: щось довго немає Жені. Давай уточнювати, виїжджав він чи ні, де він може бути. Місцева жінка пояснила: ваш боєць поїхав з моїм чоловіком. Вказала дорогу. До останнього була надія, що вони застрягли. Якраз дощ пройшов. Хлопці поїхали дивитися і побачили підірвану машину. Загинули обидва, місцевий також. Підірвалися на протитанковій кацапській міні. Вони ж замінували там все. За дві години до Женіного виїзду в Ягідному підірвався мій водій. Саме Женя його діставав, рятував. А через дві години сам підірвався...

Знаю, що після того, як ми уїхали, ще в тому Ягідному підривалися люди. Двори москалі мінували, горища, сараї, городи. Спеціально це робили, аби завдати більше шкоди.

Ще Героя України посмертно отримала моя медик – Інна Дерусова. На початок наступу вона була у відпустці. 24-го числа, зрозумівши, що війна, терміново повернулася в частину бригади, в Охтирку. Пробула там десять хвилин. 25 лютого прилетіла точно туди перша ракета. Бійця поранило. Вона побігла йому допомогти. І слідом зірвалася друга ракета. Загинула і медик… У мене в батальйоні служить її син… А її брат загинув на Миколаївському напрямку.

Також нагороди отримав мінометний розрахунок, який постійно працював. Під Калачівкою до нас прикомандирували аеророзвідку – хлопці постійно літали. Без них нам було б дуже погано. Вони постійно виявляли ворога, корегували артилерію. Завдяки їм, ми бачили все. Таких людей також потрібно нагороджувати.

-За що Богдану дали другого "Богдана Хмельницького"? – питаю комбрига.

-За його роботу в цілому. Питання в тому, що ми чомусь звикли: герой – це той, хто вхопив автомат і побіг на танк. Якби він взяв автомат, сів на БМП і поїхав би на ворога особисто, я б його зняв з посади. А за те, що він організував роботу штабу, зв’язківця, командного пункту, за те, що зробив роботу своїх технарів, тилу, забезпечив підвіз боєприпасів, ремонт машин, оборону переднього краю, його і потрібно заохочувати. Бо все це було організовано грамотно і злагоджено працювало. Війна, коли всі стріляють, - це лише крихітна частинка величезної роботи. Щоб бійці могли стріляти, їх потрібно годувати, ними потрібно управляти. Щоб все це робити, потрібно мати залізні яйця. Бо кожний солдат – зі своєю думкою. Як часто ми чуємо їхні слова: "Артилерія не працювала, нас кинули"… Це ж у більшості випадків зовсім не так. І з такими людьми потрібно вміти говорити саме командиру батальйону. Все це важка робота. І Богдан Павлович вміє її робити. Він в принципі – робітник війни. Один з найкращих, кого я знаю. Тому він заслужив на свою нагороду абсолютно точно.

-Богдане, у тебе втрат багато?

-7 чоловік. Пораненими 26… - це за той місяць, що ми боронили Чернігівщину.

-З перших днів наступу ти кажеш, що стільки ворогів не бачив, та й техніки…

-Так і є. Вісім років війни на Донбасі ми тримали оборону. Лише у 2015 році двічі з Валерієм Федоровичем Гудзем пробували наступати на Білокам’янку. Це були поодинокі випадки, коли ми виходили за передній край та підходили до противника. Зараз противник здійснює наступ. І сили противника значно переважають наші.

На Чернігівщині авіація працювала постійно. В повітрі над селами постійно висів "Орлан" і била артилерія. Лише заїжджала цивільна машина чи вони бачили хоча крихітний рух – туди летів пакет "Градів". Так було і в Скоринці, і в Красному. В Друцькому їм здалося, що хтось є, - і по хатах давай бити. Спалили декілька…

В кожній бригаді у них два – три "Орлани", які по 16 годин можуть висіти в повітрі. Один посадили, другий дивиться… Ті, з ким ми воювали, досвідчені бійці. Знали, що роблять. Ні на які навчання вони не прийшли. Ми це також добре розуміємо, тому змінюємо тактику, як з ними воювати.

-Твої люди готові воювати далі? Їх не злякали всі ці події?

- Є бійці, у яких морально-психологічний стан погіршився. Ті, хто бачив ціль, попав по ній, підбив броню, ті заряджені, вмотивовані. Механізована рота себе показали на висоті. Вони доказали, що наш ворог може отримувати по зубах. Хлопці побачили, що можуть протистояти трьом танкам і десяти БТРам. В таких ситуаціях важливо, як спрацює командир відділення. Я можу йому розказати, як і чим потрібно діяти, на що звертати увагу, а чи зробить він так - залежить лише від нього.

Також, щоб робити наступальні операції, треба розуміти, що ти будеш використовувати, що у тебе є в арсеналі. Бували моменти, коли було дуже скрутно. Але життя показує, що все залежить від людей, які опинилися на шляху у ворога. Як казав Валерій Гудзь, коли я служив під його командуванням: "Що від того, що людина все вміє, якщо вона трус?".