Зеленський назвав співвідношення втрат українців до росіян на полі бою
Володимир Зеленський назвав співвідношення безповоротних втрат українських воїнів до російських окупантів на полі бою. За його словами, наразі співвідношення складає 1:6. >>
Людмила Олександрівна з онуком Богданом: нарешті дочекалася! (Фото з родинного архіву)
Село Стара Басань, що на Чернігівщині, було окуповане російськими загарбниками в перші ж дні війни. На той час в село до батьків, родичів і на дачі приїхали з міст сотні втікачів від війни. Думали, що тут буде спокійніше, а виявилося, що потрапили в саме полум’я бойових дій. Бо зовсім скоро в селі загриміло і запалало від зброї «освободітєлєй».
«Здавалося, що вони постійно п’яні»
«Все було так несподівано і швидко... Ми й отямитися не встигли, як уже в окупації. Зайшли до нас майже з усіх сторін: росіяни були у Пісках, Новій Басані, Соколовці, Перемозі, Бервиці – це села, що навколо нас, - згадує 69-річна Людмила Олександрівна Череп, яка все життя пропрацювала вчителькою історії в рідному селі. - Ми опинилися відрізаними від світу…
Спокою не було ні в день, ні вночі. Окупанти стріляли практично без перестанку. Іноді здавалося, що вони там постійно п’яні, бо не можна ж отак без причини увесь час стріляти. Якби ж бої були, так ні – просто стрільба навмання».
Найімовірніше, росіяни таким чином намагалися залякати місцеве населення, аби люди сиділи по хатах, а ще краще – по погребах та, бува, не надумали партизанити. Бо, вочевидь, і самі боялися власної тіні.
Одного дня прилетіло і в хату Людмили Олександрівни.
«Я з веранди переходила до хати, – згадує жінка. – Тільки на поріг стала, як раптом щось засичало-зашипіло – наче ото поліно палаюче у воду встромили. Тут же, бачу, переді мною вікно летить, над головою щось свистить, все падає, довкола миготять якісь уламки… І я серед оцього всього стою. Як я там уціліла? Не інакше як Бог спас. На мені геть і спідниця наче обпалена була - осколок пройшовся… А я – ціла, ні подряпини. Недалеко від мого будинку церква – батюшка прибіг, щось питає, а я нічого відповісти не можу. Десь із півгодини і слова сказати не могла.
Виявилося, в кінці мого городу снаряд розірвався. Який саме -- не знаю, але яма глибока залишилася… І ото від нього вже полетіли осколки. Там ще дуб стояв – його просто немов зрізало. Моїй хаті найбільше дісталося, бо найближче стояла, а загалом чотири будинки підряд постраждали.
У стелі - дірок і дірок, дах посічений, вікон нема... Господарські споруди на дворі, паркан – все побито. Штори на вікнах поплавилися. У шафі, ви б бачили, все посікло – наче оберемки вати замість одягу».
«Якби окупація тривала довше, почався б справжній голод»
Тривалий час у селі не було ні газу (газогін окупанти одразу вивели з ладу, розстрілявши трубу з танка), ні електрики (підстанцію теж розстріляли). У кого хата без печі, було проблематично і дім обігріти, і їсти приготувати. Так дрібниця в мирному житті, як закип’ятити чайник, в умовах війни виявилася непростою справою. Людмила Олександрівна готувала їжу на «буржуйці» в дворі, а хтось - просто на вогнищі.
Купити харчів теж не можна було: магазини окупанти одразу ж розграбували. Де не змогли виламати двері, вивалили їх разом зі стіною пострілом з танка.
«Якщо у нас в селі зазвичай мешкає людей 700, то разом із киянами, які приїхали в перші дні, було десь дві тисячі. Люди їхали на кілька днів – все сподівалися, що ситуація за короткий час владнається. А вийшло, що майже на місяць застрягли без будь-якої можливості вибратися, - каже Людмила Олександрівна – Звісно, великих запасів харчів ніхто з собою не брав. А в багатьох же дітки маленькі…
Люди ділилися останнім. Картоплею, борошном – у кого які запаси були. Я навіть не очікувала, що люди у важку хвилину так згуртуються. І їжею ділилися, і прихистком. Після того, як в мою хату влучило, я сама дев’ять днів у сусідки жила, страшно було додому повертатися. Прийняли мене там, як рідну…».
Виїхати з села не можна було: окупанти навмисно нищили машини. «Отак їхали по селу, а в дворі авто стоїть. Вистрілили, понівечили – дуже багато машин людям попалили, нових, дорогих, - каже жінка. - Згодом наша староста Ліда Олесіївна Єреп якимись польовими шляхами почала пробиватися в райцентр. Разом із сином або чоловіком на своїй машині вони виривалися і привозили хліб. Ми плакали над тим хлібом (плаче). Всі люди села вдячні їй, адже вона неймовірно ризикувала заради людей.
Хата, господарчі споруди, паркан і навіть меблі в домі пані Людмили мають такі сліди від осколків, як оце відро.
Я згадую свого діда Івана Регурецького, який у роки Голодомору врятував трьох своїх братів – вони на нашому хуторі Тимки - отак чотири хати підряд - побудувалися й жили. Брати відмовилися вступати в колгосп, а дід, коли стало геть сутужно, пішов і таким чином врятував своїх рідних від неминучої смерті. Адже в колгоспі давали якусь юшку чи куліш, дід приносив їжу додому і ділив на всіх. Так і вижили.
Оця взаємопідтримка врятувала людей і тепер – всі були, як одна сім’я.
А вже у 20-х числах березня до села почали якимось дивом добиратися волонтери. Разом з ними стали виїздити кияни, а в кінці місяця Стару Басань, хвалити Бога, звільнили. Якби це все тривало довше, почався б справжній голод.
Звичка робити запаси - це врятувало і мене, і наших людей тепер. Мені діти не раз казали: «Ну навіщо, мамо, цей город садити? Нам простіше тобі купити мішок картоплі, ніж їздити з Києва, обробляти…»
Та як же не садити? Завдяки городині ми й протримались. Я вже й картоплю посадила, дякувати людям – допомогли. У нас досі проблематично виорати город, бо ж обстрілювали постійно, скрізь може бути небезпека. Сапери ходять, розміновують, але по лісах тут і досі чути вибухи – звірі натрапляють на залишені окупантами пастки і підриваються.
А трапляється, що і люди: в сусідній Новій Басані нещодавно підірвався на міні чоловік, який тракторцем вивозив сміття. У полях, лісах, навіть на кладовищах і подвір’ях і далі небезпечно – там знаходять міни та розтяжки. Буває, хати нема – спалена, а в якійсь господарській будівлі можна втрапити в смертельну пастку, залишену окупантами».
«Бурятів у селі називали «плоскодонками»
«Перші росіяни, які зайшли у село, - це були переважно молоді хлопці, напевно строковики, - продовжує пані Людмила. - Ці відверто зізнавалися, що воювати не хочуть, прийшли в Україну за наказом. Вони теж робили шкоду - розграбували магазини, мародерили, але з ними ще якось можна було співіснувати.
Але коли прийшли оці другі, значно старші, контрактники напевно… Серед них було багато військових специфічної зовнішності - чи вони мордва, чи буряти. Люди їх у селі називали «плоскодонками». Ці дуже жорстокі були, знущалися як хотіли.
У нашому селі замордували людину. Поховали у закритій труні. Руки-ноги побиті, голови майже не було. Саша цей навіть не активіст. Просто мисливець, і хтось їм про це сказав, бо вони цілеспрямовано прийшли та його забрали. Дорогою сильно били. Ще одного хлопця теж на смерть замучили. Молоду жінку (не встигла сховатися) вбило осколками – двоє діток лишилося. Поранених у селі чимало.
Страшних випадків у селі вистачає. Жінка, яка живе разом з матір’ю лежачою, під час обстрілу якось змогла її під ліжко перетягти і сама біля неї заховалась. А собача в піч ускочило з переляку і туди як раз снаряд поцілив. Убило песика, хату поруйнувало…
Від деяких хат у селі лишилися тільки згарища.
Син із родиною мешкає в Пісках - це за 15 км від мене, то там було ще гірше (Піски – рідне село поета Павла Тичини. – Авт.). Розповідав, що 23 дні не можна було з погреба вилізти – так стріляли. Наша староста хоч хліб іноді привозила, а туди – ніхто нічого впродовж місяця.
У нас якось і грабували менше – в основному їжу забирали, в одних людей телевізор, одяг. Це те, що я знаю. А у Пісках, Новій Басані - гребли все, що могли, – велосипеди (і дорослі, і дитячі), телевізори, різну техніку – все на свої танки і «бетеери» тягли. Голодранці, яких світ не бачив! «Ви тут как буржуї живьотє», - казали. А в Нову Басань приїхали та питають: «Какой ето город?» Асфальт у селі побачили – значить «город».
Я колись ще за Союзу в Калугу на весілля їздила – племінниця чоловіка за росіянина заміж ішла. Повернулася звідки вся клопами скусана, а до того я й не знала, що воно таке ті клопи! Подивилась я на їхні порядки… У «родичів» у квартирі таке все занедбане… І це ж весілля завтра! А вони якусь брагу із банки сидять хлебчуть. «Ледарі ж ви, ледарі», - думаю собі. Пішли з дівчатами наступного дня в місто. Люди чують нашу мову: «Вы с Украины? Кормильцы наши».
Мабуть погано на росії без кормільцев… Бо приїхала голодна босота, хоч наїдяться тут. Люди розповідали, що як вдерлися на ферму в сусідньому селі, то тягли телят і поросят просто в хати – і там же, у хатах, їх різали. Ноги, голови, тельбухи – все в хатах валялося потім, де вони жили і спали. А якщо худоба тікала, то просто пристрелювали. Отака вона велика російська культура з розкосими очима ординців!
А десь 27-28 березня почало горіти село. Росіян саме вибивати почали. Відступаючи, вони навмисно стріляли по хатах - центральна вулиця нашого села вся побита і поруйнована. Також гатили в бік лісу, по сухій траві. Сухостій одразу спалахував. Дощів давно не було, а вітри гуляли сильні. І оці пожежі враз добиралися до людських домівок. Більшість киян на той час уже вирвалися з села разом з волонтерами. Самі пенсіонери лишилися. Хати горять, а гасити нікому. Наша вулиця Мисливська наполовину спалена. Сусідня вулиця – теж.
Залишки ворожої техніки в Старій Басані.
Оце в нас недавно ходила комісія, дивилася стан пошкоджених хат. Мені на той час вже хлопці дах полагодили, деякі вікна посклили. «Ой, - кажуть, - це неважно, що ви вже все зробили». А чого ж чекати, поки дощі все заллють? І так у хаті через пошкоджений дах протекло, а діти мені тільки недавно ремонт зробили… Кажуть: «А фото у вас є? В «Дію» виставляйте…» Буде якась компенсація – добре, а ні – то я не нарікаю. Люди он взагалі без хат лишилися… Добре, що сама жива осталася, то ще своїх дітей і онуків побачу».
Минулих вихідних Людмила Олександрівна дочекалася нарешті зустрічі з найдорожчими – дітьми та онуками. У батьківській хаті знову шумно, рідні стіни гостинно обіймають найближчих.
…Українські села поступово оговтуються від ран. Цвітуть обпечені війною садки, на пожарищах і біля розбитої ворожої техніки зеленіє трава. Ми обов’язково все відбудуємо. Але точно не пробачимо і не забудемо, як вороги палили наші родинні гнізда, як тремтіли під обстрілами наші батьки і плакали діти. А ординці повернуться додому годувати клопів. Нація рабів цілком на це заслуговує…
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Патріотичний мер Бурині Віктор Ладуха затриманий за колабораціонізм чи на замовлення?
Володимир Зеленський назвав співвідношення безповоротних втрат українських воїнів до російських окупантів на полі бою. За його словами, наразі співвідношення складає 1:6. >>
Заступник голови Меджлісу кримськотатарського народу Наріман Джелял та ще дев’ять цивільних українців звільнені з російського полону в ніч на суботу. >>
На 93-му році життя в ніч на п'ятницю, 28 червня, у США помер український науковець, винахідник та начальний пластун Любомир Романків. Він родом зі Львівщини. >>
Захисники України витіснили російських загарбників з мікрорайону «Канал» у Часовому Яру на Донеччині. >>
Рішення про продовження тимчасового захисту до 4 березня 2026 року для понад 4 мільйонів українців, які тікають від російської агресії Рада ЄС ухвалила у вівторок, 25 червня. >>
Мета зустрічі: визначити фактори, що впливають на збереження життів українським бійцям та зменшують втрати на полі бою. >>