Мешканка Старої Басані Людмила Череп про життя в окупації та «велику російську культуру»

19:56, 03.05.2022

Людмила Олександрівна з онуком Богданом: нарешті дочекалася! (Фото з родинного архіву)

Село Стара Басань, що на Чернігівщині, було окуповане російськими загарбниками в перші ж дні війни. На той час в село до батьків, родичів і на дачі приїхали з міст сотні втікачів від війни. Думали, що тут буде спокійніше, а виявилося, що потрапили в саме полум’я бойових дій. Бо зовсім скоро в селі загриміло і запалало від зброї «освободітєлєй».   

 

«Здавалося, що вони постійно п’яні»

 

«Все було так несподівано і швидко... Ми й отямитися не встигли, як уже в окупації. Зайшли до  нас майже з усіх сторін: росіяни були у Пісках, Новій Басані, Соколовці, Перемозі, Бервиці – це села, що навколо нас, - згадує 69-річна Людмила Олександрівна Череп, яка все життя пропрацювала вчителькою історії в рідному селі. - Ми опинилися відрізаними від світу… 

 

Спокою не було ні в день, ні вночі. Окупанти стріляли практично без перестанку. Іноді здавалося, що вони там постійно п’яні, бо не можна ж отак без причини увесь час стріляти. Якби ж бої були, так ні – просто стрільба навмання».

 

Найімовірніше, росіяни таким чином намагалися залякати місцеве населення, аби люди сиділи по хатах, а ще краще – по погребах та, бува, не надумали партизанити. Бо, вочевидь, і самі боялися власної тіні.

 

Одного дня прилетіло і в хату Людмили Олександрівни.

 

«Я з веранди переходила до хати, – згадує жінка. – Тільки на поріг стала, як раптом щось засичало-зашипіло – наче ото поліно палаюче у воду встромили. Тут же, бачу, переді мною вікно летить, над головою щось свистить, все падає, довкола миготять якісь уламки… І я серед оцього всього стою. Як я там уціліла? Не інакше як Бог спас. На мені геть і спідниця наче обпалена була - осколок пройшовся… А я – ціла, ні подряпини. Недалеко від мого будинку церква – батюшка прибіг, щось питає, а я нічого відповісти не можу. Десь із півгодини і слова сказати не могла.

 

Виявилося, в кінці мого городу снаряд розірвався. Який саме -- не знаю, але яма глибока залишилася… І ото від нього вже полетіли осколки. Там ще дуб стояв – його просто немов зрізало. Моїй хаті  найбільше дісталося, бо найближче стояла, а загалом чотири будинки підряд постраждали.

 

У стелі - дірок і дірок, дах посічений, вікон нема... Господарські споруди  на дворі, паркан – все побито. Штори на вікнах поплавилися. У шафі, ви б бачили, все посікло – наче оберемки вати замість одягу».

 

 «Якби окупація тривала довше, почався б справжній голод»

 

Тривалий час у селі не було ні газу (газогін окупанти одразу вивели з ладу, розстрілявши трубу з танка), ні електрики (підстанцію теж розстріляли). У кого хата без печі, було проблематично і дім обігріти, і їсти приготувати. Так дрібниця в мирному житті, як закип’ятити чайник, в умовах війни виявилася непростою справою. Людмила Олександрівна готувала їжу на «буржуйці» в дворі, а хтось - просто на вогнищі.     

 

Купити харчів теж не можна було: магазини окупанти одразу ж розграбували. Де не змогли виламати двері, вивалили їх разом зі стіною пострілом з танка.

 

«Якщо у нас в селі зазвичай мешкає людей 700, то разом із киянами, які приїхали в перші дні, було десь дві тисячі. Люди їхали на кілька днів – все сподівалися, що ситуація за короткий час владнається. А вийшло, що майже на місяць застрягли без будь-якої можливості вибратися, - каже Людмила Олександрівна – Звісно, великих запасів харчів ніхто з собою не брав. А в багатьох же дітки маленькі…

 

Деякі люди в селі взагалі залишились без даху над головою.

 

Люди ділилися останнім. Картоплею, борошном – у кого які запаси були. Я навіть не очікувала, що люди у важку хвилину так згуртуються. І їжею ділилися, і прихистком. Після того, як в мою хату влучило, я сама дев’ять днів у сусідки жила, страшно було додому повертатися. Прийняли мене там, як рідну…».

 

Виїхати з села не можна було: окупанти навмисно нищили машини. «Отак їхали по селу, а в дворі авто стоїть. Вистрілили, понівечили – дуже багато машин людям попалили, нових, дорогих, - каже жінка. - Згодом наша староста Ліда Олесіївна Єреп якимись польовими шляхами почала пробиватися в райцентр. Разом із сином або чоловіком на своїй машині вони виривалися і привозили хліб. Ми плакали над тим хлібом (плаче). Всі люди села вдячні їй, адже вона неймовірно ризикувала заради людей.

 

Хата, господарчі споруди, паркан і навіть меблі в домі пані Людмили мають такі сліди від осколків, як оце відро.

 

Я згадую свого діда Івана Регурецького, який у роки Голодомору врятував трьох своїх братів – вони на нашому хуторі Тимки - отак чотири хати підряд - побудувалися й жили. Брати відмовилися вступати в колгосп, а дід, коли стало геть сутужно, пішов і таким чином врятував своїх рідних від неминучої смерті. Адже в колгоспі давали якусь юшку чи куліш, дід приносив їжу додому і ділив на всіх. Так і вижили.

 

Оця взаємопідтримка врятувала людей і тепер – всі були, як одна сім’я.

 

А вже у 20-х числах березня до села почали якимось дивом добиратися волонтери. Разом з ними стали виїздити кияни, а в кінці місяця Стару Басань, хвалити Бога, звільнили. Якби це все тривало довше, почався б справжній голод.

 

Звичка робити запаси - це врятувало і мене, і наших людей тепер. Мені діти не раз казали: «Ну навіщо, мамо, цей город садити? Нам простіше тобі купити мішок картоплі, ніж їздити з Києва, обробляти…»

 

Та як же не садити? Завдяки городині ми й протримались. Я вже й картоплю посадила, дякувати людям – допомогли. У нас досі проблематично виорати город, бо ж обстрілювали постійно, скрізь може бути небезпека. Сапери ходять, розміновують, але по лісах тут і досі чути вибухи – звірі натрапляють на залишені окупантами пастки і підриваються.

 

А трапляється, що і люди: в сусідній Новій Басані нещодавно підірвався на міні чоловік, який тракторцем вивозив сміття. У полях, лісах, навіть на кладовищах і подвір’ях і далі небезпечно – там знаходять міни та розтяжки. Буває, хати нема – спалена, а в якійсь господарській будівлі можна втрапити в смертельну пастку, залишену окупантами».

 

 «Бурятів у селі називали «плоскодонками»

 

«Перші росіяни, які зайшли у село, - це були переважно молоді хлопці, напевно строковики, - продовжує пані Людмила. - Ці відверто зізнавалися, що воювати не хочуть, прийшли в Україну за наказом. Вони теж робили шкоду - розграбували магазини, мародерили, але з ними ще якось можна було співіснувати.

 

Але коли прийшли оці другі, значно старші, контрактники напевно… Серед них було багато військових специфічної зовнішності - чи вони мордва, чи буряти. Люди їх у селі називали «плоскодонками». Ці дуже жорстокі були, знущалися як хотіли.

 

У нашому селі замордували людину. Поховали у закритій труні. Руки-ноги побиті, голови майже не було. Саша цей навіть не активіст. Просто мисливець, і хтось їм про це сказав, бо вони цілеспрямовано прийшли та його забрали. Дорогою сильно били. Ще одного хлопця теж на смерть замучили. Молоду жінку (не встигла сховатися) вбило осколками – двоє діток лишилося. Поранених у селі чимало.

 

Страшних випадків у селі вистачає. Жінка, яка живе разом з матір’ю лежачою, під час обстрілу якось змогла її під ліжко перетягти і сама біля неї заховалась. А собача в піч ускочило з переляку і туди як раз снаряд поцілив. Убило песика, хату поруйнувало…

 

Від деяких хат у селі лишилися тільки згарища.

 

Син із родиною мешкає в Пісках - це за 15 км від мене, то там було ще гірше (Піски – рідне село поета Павла Тичини. – Авт.). Розповідав, що 23 дні не можна було з погреба вилізти – так стріляли. Наша староста хоч хліб іноді привозила, а туди – ніхто нічого впродовж місяця.

 

У нас якось і грабували менше – в основному їжу забирали, в одних людей телевізор, одяг. Це те, що я знаю. А у Пісках, Новій Басані -  гребли все, що могли, – велосипеди (і дорослі, і дитячі), телевізори, різну техніку – все на свої танки і «бетеери» тягли. Голодранці, яких світ не бачив! «Ви тут как буржуї живьотє», - казали. А в Нову Басань приїхали та питають: «Какой ето город?» Асфальт у селі побачили – значить «город».

 

Я колись ще за Союзу в Калугу на весілля їздила – племінниця чоловіка за росіянина заміж ішла. Повернулася звідки вся клопами скусана, а до того я й не знала, що воно таке ті клопи! Подивилась я на їхні порядки… У «родичів» у квартирі таке все занедбане… І це ж весілля завтра! А вони якусь брагу із банки сидять хлебчуть. «Ледарі ж ви, ледарі», - думаю собі. Пішли з дівчатами наступного дня в місто. Люди чують нашу мову: «Вы с Украины? Кормильцы наши».

 

Мабуть погано на росії без кормільцев… Бо приїхала голодна босота, хоч наїдяться тут. Люди розповідали, що як вдерлися на ферму в сусідньому селі, то тягли телят і поросят просто в хати – і там же, у хатах, їх різали. Ноги, голови, тельбухи – все в хатах валялося потім, де вони жили і спали. А якщо худоба тікала, то просто пристрелювали. Отака вона велика російська культура з розкосими очима ординців!

 

 А десь 27-28 березня почало горіти село. Росіян саме вибивати почали. Відступаючи, вони навмисно стріляли по хатах - центральна вулиця нашого села вся побита і поруйнована. Також гатили в бік лісу, по сухій траві. Сухостій одразу спалахував. Дощів давно не було, а вітри гуляли сильні. І оці пожежі враз добиралися до людських домівок. Більшість киян на той час уже вирвалися з села разом з волонтерами. Самі пенсіонери лишилися. Хати горять, а гасити нікому. Наша вулиця Мисливська наполовину спалена. Сусідня вулиця – теж.

 

Залишки ворожої техніки в Старій Басані.

 

Оце в нас недавно ходила комісія, дивилася стан пошкоджених хат. Мені на той час вже хлопці дах полагодили, деякі вікна посклили. «Ой, - кажуть, - це неважно, що ви вже все зробили». А чого ж чекати, поки дощі все заллють? І так у хаті через пошкоджений дах протекло, а діти мені тільки недавно ремонт зробили… Кажуть: «А фото у вас є? В «Дію» виставляйте…» Буде якась компенсація – добре, а ні – то я не нарікаю. Люди он взагалі без хат лишилися… Добре, що сама жива осталася, то ще своїх дітей і онуків побачу».

 

Минулих вихідних Людмила Олександрівна дочекалася нарешті зустрічі з найдорожчими – дітьми та онуками. У батьківській хаті знову шумно, рідні стіни гостинно обіймають найближчих.

 

…Українські села поступово оговтуються від ран. Цвітуть обпечені війною садки, на пожарищах і біля розбитої ворожої техніки зеленіє трава. Ми обов’язково все відбудуємо. Але точно не пробачимо і не забудемо, як вороги палили наші родинні гнізда, як тремтіли під обстрілами наші батьки і плакали діти. А ординці повернуться додому годувати клопів. Нація рабів цілком на це заслуговує… 

 

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Патріотичний мер Бурині Віктор Ладуха затриманий за колабораціонізм чи на замовлення?