Бібліотеці в Ірпені подарували 69 видань загальною вартістю близько 100 тис грн

Інститутом мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені Максима Рильського НАН України започатковано довготривалу акцію безкоштовної передачі наукових видань установи державним бібліотекам  Києва та Київської області.

Зовсім недавно, у серпні 2023 року, книжковий дарунок інститутського колективу  (69 найвагоміших видань народознавчого та мистецтвознавчого напрямків загальною вартістю близько 100 тисяч гривень) передано до Ірпінської міської публічної бібліотеки імені Максима Рильського.

І що тут такого особливого, запитаєте ви. Особливість у тому, що, до певної міри, це жест відчаю. З одного боку академічні інститути відчувають брак комунікації з читацькою аудиторією. Той же Інститут славного імені Максима Рильського щороку видає десятки книг народознавчого і мистецтвознавчого спрямування - й незрідка дуже цікавих не тільки для вузькопрофільних спеціалістів. А з другого боку не всі із цих книг мають повноцінний доступ до читача.

Хто заганяє у кризу бібліотечну справу?

Причин багато, одна з них - очевидна криза бібліотечної справи, писемної культури в цілому. Бібліотеки закриваються і перепрофільовуються, фінансуються за остатнім принципом. Поповнюються бібліотечні фонди слабко, відчутно бракує коштів для закупівель книжок. Добре, що  автори доволі охоче дарують свої витвори, хоча й самі автори зазвичай нині видаються за власні гроші…

Раніше все це було куди простіше і куди ефективніше. За тих же совітських часів, хай і пріснопам’ятних. Діяв безвідмовно принцип надання обов’язкового примірника. Начебто й нині він мав би працювати, навіть закон відповідний є - «Про обов’язковий примірник документів», згідно якого  Книжкова палата України є одержувачем усіх видів видань усіма мовами, що вийшли в Україні, у тому числі малотиражних (до 100 примірників), усіх періодичних та продовжуваних видань. Але ж, але ж - не питайте, чому у бібліотекарів заплакані очі?

Що було чітко за часів СРСР - усе, що, так чи інакше, належало до сфери пропаганди, мало приорітетне фінансування. Нині ж бібліотеки в системі державного керівництва ніхто, здається,  не мислить як щось таке, що стверджує цінності, які є емблематичними для сучасної України. Відтак не дивним є те, що плавба бібліотек  у безвість нікого всерйоз не турбує - навіть на словах, про діло належить мовчати.

Усе ж скажу: від 1990-х триває ідіотичне уявлення про ідеологію як про пережиток комуністичних часів, як щось репресивне по відношенню до окремо взятої людини. Те, що вона була такою в радянські десятиліття - доконаний факт. Одначе ж якщо хтось сокирою убив людину, зовсім не означає, що треба заборонити  сокиру як теслярський інструмент - нічим дрова буде рубати і будинки будувати…

Ідеологія насправді ніякий не пережиток - це надважливий інструмент рефлексії нації стосовно свого світоглядного (світоглядно системного!) облаштування. Ігнорування  ідеології є насправді технологією дестабілізації суспільства, позбавлення його опорних точок - отих самих китів, на яких і мусить стояти упорядкований світ. Бібліотеки і є однією з інституцій, що нагадують одного з таких «китів». 

Звісно, є й об’єктивні причини деградації бібліотек. Та переважають суб’єктивні  - небажання зупинити негативістські процеси, ба навіть підштовхнути їх. Що там бібліотеки? Національну академію наук України заледве не кожна українська влада прагне поставити на паузу… Наука нашим можновладцям не дуже потрібна, у першу чергу гуманітарна. Увесь час гальванізується підозріння, що надто вони, ті науковці, «далекі від народу», не те, що доблєстниє чиновнички наші.

Реформи за чиїми лекалами?

Думаєте, перебільшую? Мовляв, нині війна, не доходять руки до таких придибенцій. А от і ні -  доходять, доходять руки, у яких свербіж на нищення чогось і когось. Нещодавно стали відомі ·«Пропозиції Наукового комітету Національної ради України з питань розвитку науки і технологій щодо реформування сфери наукових досліджень, розробок та інновацій», а також підготовлене групою «небайдужих» ентузіастів «Бачення України 2030: соціально-гуманітарна сфера» (іноді його ще називають «візійний документ»).

Висновок академіка НАН України Олександра Копиленка: йдеться про суцільний плагіат, оскільки за таким принципом давно вже реформовано рашистську академію наук з її закономірно сумнівними «успіхами». «Чи варто, - запитує академік,- за цим же принципом убивати нашу науку?».

Ну, якщо навіть посеред війни хтось запалює отакенні «звйозди» - значить це комусь у владі ну дуже треба! Ну, хоча б тому, що в Національній академії чимало майна, із земельними площами включно. Це ж стільки «дєньог» можна крутнути у напрямку конкретних кишень не менш конкретних громадян…

Та повернемось до питання про комунікацію наукових інститутів і бібліотек. Директорка ІМФЕ імені М.Рильського академік Ганна Скрипник ініціювала проведення  круглого столу «Національна академія наук України – бібліотекам», а з тим разом і передання кільком різнопрофільним науковим бібліотекам інститутських видань.

Вона зазначила, що за умов довготривалої російської збройної агресії проти України актуалізувалося завдання змістовного оновлення книгозбірень України, вилучення з їх книжкових фондів ідеологічно-застарілих і неприйнятних з погляду українського сьогодення радянських видань, які прославляли і популяризували нібито «найпрогресивніший» російський народ та його культуру, натомість знецінюючи надбання національних культур інших народів, з-поміж яких – і українського.

З огляду на це, гостро постало питання про оновлення і поповнення книжкового бібліотечного фонду країни україністичними виданнями. Адже формування нового національного світогляду, української громадянської ідентичності можливе лише на основі правдивого й об’єктивного знання про історичну і культурну минувшину народу, про героїчні сторінки його історії та культурно-мистецькі злети, які не раз сягали високих світових стандартів і могли б скласти честь будь-якій європейській нації.

Отож, на думку Ганни Скрипник, аби належно чинити спротив невиправданій жорстокості і російському культурному імперіалізму, що прагне реваншу в Україні, потрібно ґрунтувати національну стійкість і опірність народу на власну неспотворену історичну і культурну самобутність, які лише і є запоруками формування надійної української ідентичності.

Цим і були мотивовані рішення наукового колективу ІМФЕ допомогти державним книгозбірням оновити свій книжковий фонд і удоступнити національно важливу україністичну інформацію для зацікавленого читача.

Читати – не перечитати

Про які видання йдеться? Про мистецтвознавчі, у першу чергу ті, що презентують фундаментальні академічні дослідження. Скажімо, багатотомну «Історію українського мистецтва», так само багатотомну «Історію української музики»… Останнє видання, зважаючи на кількість освітніх закладів музичного профілю, є украй важливим для підвищення рівня підготовки учнів та студентів.

А 5-томна «Історія українського декоративного мистецтва»! Мистецтвознавчий аналіз матеріалу, що охоплює такі види декоративного мистецтва, як вишивка, ткацтво, вибійка, розпис по тканині, авторський текстиль, кераміка, скло, металопластика, ковальство, ювелірство, дерево, лозоплетіння, витинанка, мозаїка соломою (так!)  - таке собі панорамне відтворення  багатоманітного розвою професійного декоративного мистецтва в Україні! Захопливе читання, повірте. І не тільки читання - йдеться-бо про багато ілюстроване видання. Хто там каже, що учені-гуманітарії далекі від народних мас і їхніх уподобань?!

Є серед таких видань і кінематографічні. Передусім два томи «Історії українського кіно», нині готується ще один, а всього їх буде п’ять - вони охоплюватимуть весь історичний шлях вітчизняної кіноіндустрії та екранної культури. Триває робота над Довженківським енциклопедичним словником, уже побачив світ перший том цього видання. Важливого ще й тому, що нині у розпалі процес переоцінки багатьох цінностей і творчої спадщини чималої кількості митців, серед яких і Олександр Довженко.

І книжки народознавчого (етнологія та фольклористика) профілю. Нині справді так важливо заглибитись у космос народної культури. Не тільки української, до речі. До прикладу рекомендую книжку Гуменюк О. М. «Кримськотатарська народна емігрантська пісня кінця ХVІІІ-ХІХ століть».

Однак передусім йдеться про дослідження українства і його традиційної культури. Скажімо, книжка Валентини Борисенко «Сімейна обрядовість українців ХХ - початку ХХІ століття» - приклад бездоганно виконаного дослідження надважливого шару народних традицій. Або ж монографія Лідії Артюх «Культура народного харчування українців: історико-етнографічні ракурси»: це дуже цікаве і пізнавальне читання!

А серія видань Олександра Найдена про народне мистецтво і народних майстрів, серед яких назву книжку «Катерина Білокур. «Стихії світу» і космологічна самотність».

І це ж я назвав тільки кілька книг… Тепер більшість їх передано до бібліотек, зокрема Національної бібліотеки України імені Ярослава Мудрого, Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського, Національної історичної бібліотеки України, Державної наукової архітектурно-будівельної бібліотеки імені В. Г. Заболотного, Державної науково-педагогічної бібліотеки ім. В. О. Сухомлинського та наукової бібліотеки Національної музичної академії ім. П. І. Чайковського.

Цей процес триватиме і, будемо сподіватись, стане одним із чинників зміни ставлення до бібліотек і бібліотечної справи в цілому - і з боку влади, і з боку простих тобі читачів. 

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Тарас Кремінь вважає 2023 рік знаковим для книговидавничої сфери