Лєнін-Сталін-Путін: мафіозний діагноз

«Фашизм» – радше публіцистична метафора, аніж політологічний термін. Це поняття не має наукового статусу бодай тому, що історія знає чимало «фашизмів»: італійський, іспанський, сербський, російський. Спробу примирити науку й есеїстику якось зробив семіотик (знавець символів) Умберто Еко – написав спеціальну статтю до поважного часопису The New York Review of Books, де зазначив, що «фашистська гра може вестися на різні лади, без зміни назви гри», і сформулював 14 ознак цього соціально-політичного збочення.

Та найцікавішими є дві примітки до того переліку: «З будь-якого фашистського режиму можна виелемінувати один або більше компонентів, але сам режим залишиться впізнавано фашистським» та «достатньо присутности одного з цих елементів у суспільній системі, щоб навколо нього почав згущуватися фашизм» (Ур-фашизм // Сучасність. 1996. № 5).

Зрештою, до Росії ці примітки не мають стосунку, оскільки вона й без того демонструє наявність усіх 14-ти ознак. Ба більше: усі європейські фашизми виникли як радикальна реакція на російський комунізм. А теоретичні крайнощі у політиці, як відомо, сходяться на практиці – конвергують та взаємозбагачуються. Як влучно зауважив італійський політолог Алессандро Кампі, по Другій світовій війні «комунізм вдягнув на себе випробуваний фашизмом одяг» (Муссоліні. – Л.: Видавництво Анетти Антоненко; К.: Ніка-Центр, 2020). Таким чином, нинішній РФ-режим можна вважати за інтегральний або ж надфашизм.

До всього, на Москві також є симптоми, не притаманні класичним фашизмам, й ті доданки неабияк корегують її історичну поведінку. Наприклад, режим Муссоліні активно боровся з мафією. Натомість більшовизм від початку рекрутував криміналітет – пригадаймо, як 1918 року один із главарів  тодішнього російського злочинного світу озвучив ставлення бандитів до совєтської влади: це наша влада – підтримаймо її. Один з перших і кращих совєтологів, Абдурахман Авторханов, писав: «Сталін був геніальним кримінальником від політики, державні злочини якого узаконювала сама держава. З амальгами криміналу з політикою і народився унікум: сталінізм». 

Прикметно, що ця фраза з’явилася у праці Авторханова, яка вийшла в Західній Німеччині 1973 року. То були часи найвищої хвилі публічного занепокоєння розквітом мафії. Два роки перед тим Європу шокував фільм Даміано Даміані «Зізнання комісара поліції прокуророві республіки». Того ж 1971-го на екрани виходить «Французький зв’язковий» Вільяма Фрідкіна (п’ять Оскарів, три Золоті глобуси, дві відзнаки Британської кіноакадемії), а 1972-го – стрічка Мартіна Скорсезе «Хрещений батько» (три Оскари, п’ять Золотих глобусів, одна британська премія). Виник потужний антимафіозний дискурс, яким скористалися й західні політологи: так було легше пояснити тамтій публіці природу імперії Зла – фашизм був давно, а мафія нависає зараз.

Відтак, у совєтології утвердилися порівняння російської політики з практикою організованої злочинности. У мистецтві це чи не найбільше відбилося у творчости того ж Даміані. 1988-го, перебуваючи на вершині кінослави після серіалу «Спрут» (1984), італієць зняв геть не характерний для себе двосерійний фільм «Лєнін. Потяг» – на перший погляд, таку собі історичну реконструкцію про перевезення німцями Лєніна в Росію навесні 1917-го.

То була геніально-божевільна операція німецького генштабу: мовляв, цей швайцарський емігрант зорганізує революційний хаос, який призведе Росію до військової поразки, і це дасть змогу Німеччині таки перемогти Антанту на західному фронті. Божевілля у тому плані виявилося більше, бо німці не усвідомлювали вибухового потенціалу руйнівної за своєю природою російської нації та відсутности будь-яких гальм у її ватажка.

«Дивне обличчя, – каже один з генералів у фільмі, спостерігаючи за Лєніним. – Нагадує обличчя бандита». Чи направду історія знає таку репліку – невідомо. Натомість можна цілком довіряти фізіогноміці режисера, що неабияк спеціалізувався саме на мафіозних образах. Далі за сюжетом кіноувага концентрується на двох офіцерах супроводу, що їдуть в одному вагоні з большевиками.

Один із них – підлеглий – піхотний капітан, якого залучили до конвою просто з окопів. Раніше нічого про Лєніна не чув, але спостерігаючи упродовж кількох днів за тим, що, кому і як той говорить, раптом доходить висновку: «Його треба вбити, навіть ціною нашої поразки».  Капітана ніхто не почув, окрім начальника-майора. А той заарештував молодшого за званням і виконав наказ командування: доставив запал, Лєніна, до вибухівки, «глибинного народу». І невдовзі здетонувала світова трагедія завдовжки у понад століття.

На відміну від категоричних антимафіозних фільмів Даміані, де зло і добро чітко поділено авторською позицією, стрічка «Лєнін. Потяг» справляє враження якогось загадкового видіння. Попри документальний антураж і навіть мелодраматичний наратив вона лишає осад кошмарного сновидіння, коли ніяк визначити джерело смертельної небезпеки. Безпричинний жах – так описують психологи подібне відчуття.

Схоже, для італійського режисера цей фільм був запитанням, на яке він не мав відповіді. Чи може бути щось гіршим за мафію? Даміані, либонь, здогадувався, що відповідь таки існує, але її страшно омовити навіть собі самому. Тому без жодних коментарів він просто показує Лєніна – і той виходить вельми схожим на типового «хрещеного батька». А в символічному плані – на біологічну зброю масового ураження. Гіпотетична відповідь на лячне питання лишається за кадром, а проте до неї – один крок: уявити, що мафіозі стає главою цілої держави.

Так, наприкінці 1980-х мало хто сумнівався в агресивній природі  СССР, а кримінальні повадки большевиків були відомі ще з початку ХХ століття. Та ніхто не міг уявити одержавлення мафії в окремо взятій країні. Точніше, ніхто не хотів вірити у вірогідність державного утворення, де не діють жодні цивілізаційні правила – з Росією укладали всілякі договори, аж до обамівського «перезавантаження» 2008-2009 років. І це було вже після двох путінських світових презентацій своєї мафіозної матриці – чеченської та грузинської війн. А ще через пару років Захід проковтнув концептуальну сентенцію Путіна: навіщо нам світ, коли в ньому немає місця Росії? Тобто, світ поза «сім’єю» – поза законом.

Даміаніва стрічка «Лєнін. Потяг» не мала жодних плакатних інтенцій, лише акцентувала на увазі до державно-бандитської риторики. Диктатори завжди відвертіші за демократів і їхні висловлювання в жодному разі не можна вважати блефом. Проте треба бути дешифрувальником тоталітарної новомови, а цю проблему розв’язав був Джордж Орвелл у романі «1984»: мир – це війна, а війна – то мир і тощо-тощо. Але з усіх світових можновладців серйозно поставився до Орвеллової антиутопії лише Вінстон Черчилль, архітектор перемоги над гітлерівським нацизмом і провідець майбутньої світової російської загрози.

А ще Орвелл якось написав: «Якщо свобода взагалі означає бодай щось, то це право казати людям те, чого вони не бажають чути». Месидж фільму Даміані – саме тим, хто відмовляється вірити у можливість суто бандитської держави, й натомість поблажливо ставиться до примітивного камуфляжу. А ще ж Ільф та Петров приховано знущалися зі совєтської диломатії: «У смокінгу, проте не голений». Хай там як, але саме «смокінговий самообман» Заходу щодо Росії – головна причина найбільших трагедій ХХ століття у світі.

Інтелектуали почали попереджувати про марноту окультурення московитів на піку Холодної війни: мовляв, зона не реагує на демократичні пропозиції, можна чекати лише на гоп-стоп. У політології чи не першим звернув на це увагу Авторханов, у мистецтві – Даміані. А вже серединою 2000-х з’являється праця французької дослідниці Елен Блан «Родом із КҐБ. Система Путіна», де запропоновано рішуче позбутися кривої оптики «вєлікой русской культури»: «Хто хоче пізнати реальність, повинен відірватися від світу чуттєвого та видимого і ступити у справжній, збагненний, невидимий світ – світ ідей». І цей світ російських ідей – кримінальні «поняття».

Й нарешті торік виходить книжка історика Юрія Фєльштінского з Ратґерського університету (емігрував до США 1978 р.) «Від Червоного терору до мафіозної держави. Спецслужби Росії в боротьбі за світове панування: 1917–2036» (К.: Наш формат, 2021). Написана вона у співавторстві зі ще одним емігрантом, підполковником КҐБ Владіміром Поповим, який працював у тому самому П’ятому управлінні, котре нині планувало захоплення України. Це дослідження переконливо заілюструвало раніші припущення політологів та прозріння митців: російська держава – держава суто мафіозна за своєю природою.

Епіграфом до книжки є вище наведене висловлювання А.Авторханова про «геніального кримінальника Сталіна», якому в сучасній Росії повернули статус національного пам’ятника. Тепер не лише Пушкін, а й Сталін – «їхнє все». Минувшину переписано. В ініційованому особисто Путіним посібнику для вчителів «Новітня історія Росії. 1945–2006 гг.» Сталін знову «великий керманич, змушений обставинами до жорстких постанов…. один з найуспішніших керівників СРСР».

Власне, у цьому розвороті немає дивного. Ще Муссоліні, постулюючи нагальні потреби первісного фашизму, писав: «Людству потрібен якийсь символ віри. Саме віра зрушує гори, тому що створює ілюзію, начебто гори рухаються. Можливо, ілюзія – це єдина реальність життя». Та за ілюзорністю, пропонованою диктатурою, завжди ховається реальна механіка, як-от: «В останні роки правління Ґорбачова приблизно 3% чиновників на найвищих державних посадах були зі спецслужб; у роки Єльцина – понад 30%; після відходу Єльцина спочатку 45-50%, а з роками – 70-80%» (Ю.Фєльштінскій).

Наймасштабніша у світі інфільтрація чекістів до державного організму – це і є непомильна ознака мафіозної експансії. Бо КҐБ (як би воно офіційно не звалося у різні часи) – то класична «родина», від Коза Ностра до Якудза. Родина, як єдина стратегічна цінність. Для якої вороги усі, окрім власних членів. Яка мирно співіснує з іншими родинами лише доти, доки не має сили вдарити першою. Родина, якої можна долучитися, але з якої неможливо вийти (авжеж, «колишніх чекістів не буває»). Покарання для «зрадників» – невідворотнє. Останні війни Путіна – у Чечні, Грузії та Україні – то і є помста за «зраду» совєтської родини.

За такої «родинної» конфігурації неминучою інформаційною матрицею є тотальне замовчування, омерта («нє виносіть сор із ізби»). Тому пропаганда замість журналістики – єдино можливий спосіб підтримувати «родинні цінності». Зрештою, не лише замість преси, а й замість історії. Незалежні дослідники мусять опановувати фах дешифрувальників. Тож книжка Фєльштінского/Попова – це криптологічна історія Росії, факти якої добре відомі, але причини їхні виявляються зовсім не такими, як ми собі уявляли досі.

На початку автори ошелешують читача описом запеклої підкилимної боротьби, що точилася у совєтській верхівці уже на четвертому місяці захоплення влади большевиками: «Єдиним непідконтрольним Секретаріату органом залишався лєнінський Совнарком. Саме з ним почали смертельну боротьбу Дзєржинскій і Свєрдлов».

Якщо зовсім просто – то було змагання за контроль над фінансовими потоками. Лєнін, з огляду на його дії, був набагато розумніший за Свєрдлова і його наступника Сталіна – розумів, що виправдати переворот можна лише запровадженням квазідемократичних інститутів. Таким урядовим інститутом був Совнарком, що мав мандат на законне залучення коштів, і лише з ним міг вести легальні перемовини Захід. Натомість Свєрдлов/Сталін на Захід не зважали і покладалися на самодостатність внутрішнього тероризму.

Лєнін їм заважав. Спочатку його вирішили дискредитувати. Голова ЧК Дзєржинскій, на тоді молодший партнер Свєрдлова, зорганізував убивство німецького посла фон Мірбаха аби зірвати лєнінський Брестський мир. «Ільїч» відреагував блискавично – заарештував Дзєржинского і виправдався перед німцями. Тоді перед змовниками постала проблема фізичної ліквідації «вождя».

За півтора місяці, 30 серпня 1918-го, тодішній голова большевистської партії Свєрдлов відправляє Лєніна без охорони на мітинг. В того тричі стріляють бойовики з ЧК; поранення досить важкі, але виживає. Швиденько призначають фейкового терориста, напівсліпу Фаіну Каплан (членкиню партії соціалістів-революціонерів, досі не подоланої большевиками конкурентної організації).

«Саме Свердлов закрив справу Каплан, знищивши найбільш важливий доказ – саму заарештовану. Він міг це зробити лише в тому випадку, якщо особисто був не зацікавлений у розслідуванні. Інших пояснень поведінки Свердлова не існує», – значить Фєльштінскій.

Друга спроба ліквідувати Лєніна відбулася за чотири роки по тому, коли той серйозно захворів і його ізолювали задля повільного, схожого на перебіг недуги, отруєння. «Сталін відповідав за політичний блок операції. Дзєржинскій і його люди – за фізичну ліквідацію Лєніна». Проте Сталін ще не був усесильним, мусив зважати на чисельних Лєнінових прихильників у правлячій верхівці. Тому через лікарів (заради здоров’я пацієнта, ясна річ) заборонив спілкуватися зі стенографісткою та секретаркою. Натомість отримав погрозу «пацієнта»: геть відмовлюся лікуватися. «Ця погроза діє: Сталін знає, що коли Лєнін не буде «лікуватися», він може одужати».

Цей армреслінг, як відомо, завершився на користь Сталіна. Звісно, труп Лєніна обстежили абияк:  «Не провели токсикологічний аналіз, не описали вмісту шлунку…

Лікарі обійшли обговорення тих органів, де могли знайти сліди отруєння. Аналіз крові теж не зробили», – пише Фєльштінскій і далі видає сенсаційне припущення: «За спогадами Владіміра Путіна, президента Росії, його дід по батькові, Спиридон Путін, усе життя працював кухарем: спочатку в підмосковних Горках, «де жив Лєнін і вся сім’я Ульянових. Коли Лєнін помер, діда перевели на одну з дач Сталіна… І Сталіна теж пережив, і наприкінці життя, уже на пенсії, жив і готував у будинку відпочинку Московського міськкому партії в Іллінському». Спиридон помер у 1979 році. Тож з дуже великою ймовірністю Лєніна труїв дід Путіна».

За нинішнім російським президентом тягнеться потужний шлейф політичних отруєнь, але винахідником цього способу конкурентної боротьби є таки Лєнін (не рахуючи, звісно, середньовічних Медічі): він був ініціатором створення першої державно фінансованої лабораторії отрут. Саме Лєнін, за гіпотезою Фєльштінского, отруїв Свєрдлова – помстився.

Далі ця лабораторія потрапила до рук Сталіна, який підпорядкував її чекістам. Вправним менеджером виявився Ґенріх Ягода, котрий, будучи заступником В.Мєнжинского, спадкоємця «залізного Фєлікса», отруїв свого начальника (а згодом ще й «некерованого» очільника Госплану В.Куйбишева і так само некерованого ідеолога раннього «руського міра» Максіма Горького).

Треба розуміти, що за Сталіна реально керувала спецслужбою не вся ця низка потвор, що калейдоскопічно змінювалися, а саме він. Їх періодично «разоблачалі» і «рідкісний щасливчик умирав природною смертю у своєму власному ліжку». Сталін був «хрещеним батьком».

«У серпні 1951 року в розмові з новопризначеним міністром держбезпеки Сємьоном Ігнатьєвим Сталін сказав: «У чекістів є лише два шляхи: на підвищення або у в’язницю», – читаємо у Фєльштінского. Зрештою, як вважає наш автор, «в контексті цього насильницька смерть Сталіна здається абсолютно природною»: молодші мафіозі позбулися ватажка, який «втратив нюх».

То була гра на випередження. «Новий міністр держбезпеки Сємьон Ігнатьєв активно займався тоді так званою «мінгрельською справою», отримавши чітку вказівку від «хазяїна» шукати «великого мінгрела». «Великим мінгрелом» був мінгрел Бєрія. Мета Сталіна була очевидною. 20 лютого 1953 року він викликав до себе Ігнатьєва і керівника совєтської розвідки Павла Судоплатова і поставив перед ними завдання з усунення лідера Югославії Йосипа Броз Тіто. Під час цієї розмови Сталін немовби ненароком згадав: «Не люблю я Бєрію»…

Ставленик Гєоргія Малєнкова Ігнатьєв поспішив переказати йому розмову. Той поділився інформацією з Бєрією. Бєрія зрозумів, що зволікати не можна, що «мінгрельська справа» наближалася до кривавої розв’язки. «Він нас усіх перестріляє», – відповів Бєрія Малєнкову». Далі ми знаємо.

Берію невдовзі також знищили. Але чи це означає поразку спецслужби? Невдовзі головою КҐБ стає Іван Сєров, колишній ґауляйтер Західної України під час «золотого вересня» 1939-го. А ще далі – Алєксандр Шелєпін, котрий зіграв головну залаштункову ролю в усуненні Хрущова від влади.

«Є чимало свідчень того, що в період зміщення Хрущова кандидатура Брєжнєва розглядалася як тимчасова, а основним претендентом на вищу партійну посаду в країні був саме Шелєпін. Брєжнєв лише прикривав механізм змови проти Хрущова та основних учасників перевороту, насправді керованого Шелєпіним», Алєксєй Аджубєй, зять Хрущова і в минулому головний редактор «Ізвєстій», згадував, що «Шелєпін, звісно, ні в гріш не ставив Брєжнєва, який за силою характеру не годився і в підметки Шелєпіну». Правою рукою Шелєпіна був генерал Пітовранов, маловідома фігура, яка, проте, неабияк вплинула на системне становлення Путіна.

Про це – у наступній статті.

Попередню публікацію на цю тему читайте за посиланням.