Жити значить померти

Жити значить померти

«Танцюй зі мною, сестро, брате, друже, враже!.. Будь досконалим ритмом, танцюй...» — розходяться лаштунки. За ними він, Місько Барбара. Нарешті не у своїх затертих джинсах, але в незмінному світлому светрику. Сьогодні чаклує не тільки над мікрофоном, а й над папкою ведучого. Ура, соліст гурту «Мертвий півень» — ведучий! — вибухає оплесками зала Державного театру оперети. Публіка, яка правдами й неправдами діставала запрошення в профкомах вузів, в «Арт-екзистенції» і перекуповувала їх через десяті руки, нарешті зібралась. І починається тригодинне дійство, яке називається «Камерний акустичний «Концерт для янголів. Крути».

Брехт під «Бітлз»

Число в назві пояснили кількістю акторів, ательє (майстерня) — бо весь реквізит шиють поки що самі актори, вони ж вирішують технічні проблеми і таке інше. Керівник театру Ігор Талалаєвський, який уже тридцять років пропрацював на кону режисером, ставив Достоєвського, Булгакова, Набокова і, крім того, довгий час трудився на ниві шоу-бізнесу, обіцяє роботу, зовсім відмінну від того, що ми бачимо на всіх сучасних сценах.

Під час вручення премії ім. В. Стуса Тарас Компаниченко хапався за серце,

Під час вручення премії ім. В. Стуса Тарас Компаниченко хапався за серце,

Стусове плем'я — так охрестив письменник Євген Сверстюк цьогорічних лауреатів премії імені Василя Стуса. Їхніх шанувальників десь на годину затримали величезна сльота і лапатий густющий сніг. Але частина, як і було домовлено, прийшла все ж у київський Будинок учителя на вісімнадцяту. Наслідок — трьох переможців нагороджували протягом трьох годин. Талантом, актуальною присутністю в культурному полі та громадською позицією в 2003 році вирізнилися художниця Іванна Крип'якевич, письменник Кость Москалець та композитор і виконавець Тарас Компаниченко. Голова журі Євген Сверстюк зауважив: «Із тисячі людей дуже важко було вибрати трьох. Ми проминули Ніну Матвієнко, Людмилу Сеникіну, Михайла Хейфіца. Нечасто я відчуваю себе таким безпорадним».

Катя-матадор

Катя-матадор

Нещодавно всі ЗМІ зарясніли повідомленнями: популярна українська співачка Катя Бужинська розлучилася з Юрієм Квєлєнковим. Чоловіком, який практично вивів молоду і невідому дівчинку на сцену, став її продюсером-Пігмаліоном. Яким же було здивування журналістів, коли на презентації нового кліпу Бужинської «Жінка-матадор» екс-подружня пара з'явилася під ручку, та ще й виявилося, що продюсер нового відео — Юрій. Квєлєнков провів презентацію кліпу, розповів зігнаним в актову залу «кулька» (КНУКіМ) студентам подробиці зйомок і кілька разів наголосив на тому, що такої талановитої актриси і співачки, як Катя, він ніколи не зустрічав і, мабуть, не зустріне. Найєхидніші студенти в залі відзначили, що, мабуть, це приємно слухати «Катьчиній новій пасії», молодому чоловікові, який приїхав на презентацію з Бужинською і, схоже, є її теперішнім бойфрендом.

Ірак на вулиці Прорізній

Театральний режисер Джавад ель Есседі, добре знаний на міжнародних фестивалях у Франції, Німеччині, Італії, Іспанії, вже 25 років не був удома, в Іраку. Він тільки телефонує своїм рідним, інколи пише їм листи. На цей крок Джавад пішов добровільно. В його рідному місті Кербала за режиму Хусейна люди потерпали від злиднів, зростала злочинність, збільшувалася кількість неписьменних. «Як на Україні за комуністів, — каже Джавад. — Але в Іраку це продовжується й сьогодні. Буває таке, що люди мруть від голоду. А коли Ірак окупувала Америка, почали з'являтися на дорогах, під ганками трупи. Американські солдати гвалтують іракських жінок, убивають їхніх дітей. Море людей кинулося шукати порятунку за кордоном. Але, щоб отримати статус біженця, іракцям треба чекати іноді кілька років. Часто вони в неопалюваних підвалах хворіють на туберкульоз, помирають. У Корані сказано, що той, хто залишить свою батьківщину, буде покараний. Ми залишили свою батьківщину...»

Добре, що там не було дітей...

Цього року львівське «Видавництво Старого Лева» святкує свій другий день народження. І чергову перемогу на книжковому ринку: його книжечка «Чи є в бабуїна бабуся?» стала першою в рейтинговому опитуванні «Книжки року 2003». Читачі поцінували зміст казок і казкові малюнки, виконані «татом» бабуїнчика — художником Олегом Петренком-Заневським. Із такої нагоди львів'яни, нарадівшись у себе дома, гайнули ділитися радістю та книжками з київськими книголюбами. Місце та дата стали символічними. В передзустрічі року мавпи книжечку про бабуїна ( бабуїн — це теж макака, правда, модернізована, як сказала Юля Міщенко) презентували в літературній кав'ярні «Бабуїн». І все це відбулося в день заснування видавництва — 13 грудня, та й «Видавництво Старого Лева» живе в будинку під номером 13.

Звіт перед сином

Звіт перед сином

У Галереї мистецтв Києво-Могилянки перед презентацією виставки «Вибраnе nезавершеnий проект», приуроченої до подання художника Сергія Якутовича на здобуття Шевченківської премії, було якесь університетськае збіговисько. У виставковій залі так і залишилися столи з порозливаним на них пивом, вином і недоїденими цукерками. Сполохані працівниці галереї, наступаючи журналістам на п'яти, замінювали порожні банки з-під пива на повні, а проріджені коробки цукерок — на щойно розкриті.

Мельпомена іде в тюрму

Мельпомена іде в тюрму

«Якщо світ — це людина, то світу — п...ць», сказала нещодавно одна урбанізована поетка. Я з нею згодна. Бо ми звикли все руйнувати, починаючи з флори-фауни, закінчуючи власним життям. І статистика — тому підтвердження. Кожен четвертий дорослий в Україні — офіційно визнаний злочинець. Сидів за гратами. Щороку на відсидку йдуть 200 тисяч чоловік. А це половина нашого Кримського півострова. Уявляєте, скільки народу в нас бачить небо в клітинку! Те, що сталося нещодавно, — явище неординарне, цього, напевне, вимагає час. Кажу про харківський театр «Арабески», який проїхався п'ятьма українськими в'язницями і ось показав, що з того вийшло.

Шість горлянок на вагу золота

Шість горлянок на вагу золота

Перед концертом «Піккардійської терції» я домовилася зі своїми знайомими зустрітися біля входу в Жовтневий палац — мала два вільних квитки. І вже за сотню метрів зрозуміла, що набагато легше було б знайти класичну голку в копиці сіна. Величезний вулик перед усіма входами. Постійно запитували, чи є вільні квитки. Були й такі лаконіки, що не казали нічого, а тримали на пузі табличку «Квитки куплю». Закінчилося тим, що заповітні клаптики паперу, призначені для знайомих, у мене вирвала з руками молода панна, без вагань виклавши 140 гривень. Вже в холі народ ніби трохи розповзся — в кутку продавці загрібають по сорок гривень за нову «Антологію» і трохи менше — за альбоми «Ельдорадо», «Я придумаю світ» та «Сад ангельських пісень». У залі кого тільки не зустрінеш, починаючи Юрієм Макаровим і закінчуючи моїм університетським викладачем. Десь тричі глядачі починали аплодувати, але «піккардійці» виявилися доволі проханими.

Усі в Жовтневий — «Піккардійці» йдуть!

Усі в Жовтневий — «Піккардійці» йдуть!

Шестеро співаків «Піккардійської терції» можуть заспівати практично все — рок-н-рольні хіти й класичні твори композиторів сімнадцятого століття. Роблять вони це без жодного музичного супроводу. Але кожен, хто хоч раз слухав піккардійців, скаже: за допомогою голосу вони створюють таку музику, до якої ще до-о-овго тягнутися сучасним естрадним виконавцям.