Із–поміж вісімнадцяти претендентів на пост глави Української держави, котрі брали участь у президентських виборах–2010, іванофранківець Василь Противсіх (у миру — Василь Гуменюк) був, на думку журналістів, найколоритнішою фігурою.

Неважко здогадатися, як «нормально навчена» в школі людина сприйме твердження про те, що гравітація, тобто земне тяжіння — нонсенс. Що вже казати про титулованих. Коли Микола Янко, автор цієї та інших фундаментальних антитез щодо створення і заселення Сонячної системи звернувся зі своїми працями до відомого прикарпатського астрофізика, той не стримав роздратування: «Ви стверджуєте, що земне тяжіння відсутнє, а замість нього діють інші сили?

На відміну від ветеранів Другої світової війни, які воювали «За Родіну, за Сталіна», вояки УПА та підпільники ОУН на державному рівні жодних доплат до пенсій не отримують. Лише органи місцевого самоврядування Прикарпаття та кількох сусідніх областей iз власної ініціативи надають їм фінансову допомогу.

Звідки шанувальники народного мистецтва знають Юрія Цепецавера, і сам майстер достеменно пояснити не може, хоча його різьбярський почерк, передусім завдяки сакральним виробам, уже знають за межами України. Не надто переймається він й особливостями своєї творчості. «Які там секрети? Роблю, та й усе, — у погляді майстра зблискують добродушно–іронічні іскорки. — Де береться те натхнення — сам не знаю. Коли в руці тримаю різець — для мене нічого іншого на світі не існує. Виходжу з цього стану вже тоді, як робота набуває завершеного вигляду. Та проходить якийсь час — і знову все повторюється».

Навряд чи до наших днів дожили щасливчики, котрі на власні очі бачили блискучу гру Александера Ґранаха передусім на сценах двох театрів — Мюнхенського та Берлінського. Востаннє німецькі театрали аплодували йому 80 років тому. Більше пощастило шанувальникам кінематографа — фільми (понад півсотні) за участю цього талановитого митця, здебільшого зняті в Голлівуді, можна переглянути в інтернеті.

У ФРН його дотепер пам’ятають і шанують не тільки як мега–актора, а й як захоплюючого письменника. Чимало видатних німців називають автобіографічний роман Ґранаха «Ось іде людина» найулюбленішим своїм твором, що завжди під рукою на нічному столику. «Ця книжка — одна з найвизначніших автобіографій, написаних німецькою мовою, — переконує сучасний письменник Петер Ґертлінг. — Вона мудра й бунтівна, сумна, але й повна прихованого дотепу. Хто прочитає цю книжку, неодмінно зачислить її в низку тих, до яких хочеться повертатися протягом цілого життя».

Як воно частенько трапляється, про багатьох особистостей, котрі народилися в Україні й прислужилися земній цивілізації, українці або зовсім нічого не знають або дізнаються в останню чергу. Александер Ґранах — із цієї плеяди. Його цьогорічній «появі» в українському культурному просторі треба завдячити відомій івано–франківській поетесі й перекладачу Галині Петросаняк.

Першопоселенці Микуличина (найдавніша письмова згадка про село датується 1412 роком), звісно ж, по–науковому не могли оцінити весь спектр благодаті землі, яку тоді облюбували. Та інтуїція їх не підвела. Уже в ХХ столітті дослідники, озброєні надчутливими фізичними та хімічними приладами, підтвердили, що розташована на висоті 700—750 метрів над рівнем моря тутешня місцевість уздовж річки Прут відповідає найвищим світовим стандартам для кліматичних низькогірних курортів.

На папері все виглядало дуже оптимістично. Два роки тому, 5 серпня 2010–го, виконком Івано–Франківської міськради ухвалив історичне рішення № 452 про встановлення у сквері біля місцевого медуніверситету пам’ятника «Руській трійці». Подія в близькій перспективі претендувала на особливий статус із кількох причин. По–перше, разом на одному постаменті Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич та Яків Головацький ще ніде й ніколи не стояли. По–друге, церемонія відкриття пам’ятника мала відбутися восени 2011–го, якраз до 200–річчя від днів народження Шашкевича й Вагилевича. Зрештою, «Трійця» вже давно заслуговувала значно соліднішого монументального витвору, ніж скромна, за ощадливим кошторисом, бетонно–арматурна з напиленням «під бронзу» скульптурна композиція вартістю 200 тисяч гривень. Натомість — і того поки що не отримала.

У нас із чехами відбувся дивовижний обмін світилами археологічної науки. Уродженець Пардубицького краю молодий Вікентій Хвойка в 1876 році переселився в Україну і став першовідкривачем трипільської культури та численних пам’яток давнього Києва. Ми в боргу не залишилися: видатні українські вчені Ярослав Пастернак й Іван Борковський трохи пізніше, розкопуючи територію старої Праги, зокрема королівського замку Градчани, віднайшли артефакти з часів виникнення чеської державності й до середньовіччя, що також стало сенсацією для європейської археологічної спільноти.

Проте промені слави на цю трійцю «впали» нерівномірно. Вікентія Хвойку шанують в обох країнах. Ім’я Пастернака завдяки його відкриттю на теренах давнього Галича, що на Івано–Франківщині, залишків Успенського собору із саркофагом князя Ярослава Осьмомисла — теж на слуху. Що ж до академіка Івана Борковського, то про його заслуги перед археологією на історичній Батьківщині донедавна майже ніхто не знав. Пояснення просте: у чорних списках радянських спецслужб він значився як «впливовий український націоналіст». Від розправи підручних Берії, котрі ввійшли у Прагу разом із Червоною армією, Борковського врятувало лише особисте заступництво президента Чехословаччини.

Аби «відкрити» сучасним українцям визнаного Європою вченого Івана Борковського, його життєдіяльність досліджує городенківський краєзнавець Ярослав Левкун.

У Яворові що не обійстя — то творча майстерня. Навряд чи ще десь в Україні знайдеться населений пункт, мешканці якого спромоглися б здобути стільки лаврів у різних видах народних промислів. Так, є знамениті Опішня, Решетилівка, Петриківка та інші здавна відомі ремісничі центри, проте слава до них прийшла переважно завдяки народним умільцям якоїсь однієї спеціалізації. У Яворові ж зберігають традиції майстрів на всі руки. Крім художньої обробки деревини, яворівчан здавна вважають неперевершеними творцями ліжників, а також засновниками оригінального стилю в мосяжництві, вишиванні та писанкарстві.

Ще в 1894 році оргкомітет Львівської етнографічно–промислової виставки нагородив срібними медалями мешканців Яворова Василя та Миколу Шкрібляків — за різьбярські, Петра Копчука — за теслярські, Василину Столярчук — за вишивані роботи. Виставкової «бронзи» тоді удостоїлися їхні односельці Микола Копчук — за бондарські вироби та Петро Гондурак — за мосяжні.

«Правду старовіку» — перший том тетралогії у «свіжому» перекладі Тараса Прохаська, на подив видавців, уже зі старту супроводжував стрімкий комерційний успіх. Ледь пробна тисяча примірників посеред цієї весни з’явилася у вільному продажу, як до кінця травня на полицях книгарень від неї зосталися лише цінники. І хвилі ажіотажу довкола праці Станіслава Вінценза, названої «Калевалою» гуцулів», схоже, вляжуться нескоро.

Про те, що так високо підняло градус читацького інтересу не до модерного бестселера, а до твору польського письменника, написаного ще в тридцяті роки минулого століття, перші переклади якого українською мовою з’явилися в повоєнний час, з’ясовуємо в Тараса Прохаська.