Рівно півстоліття тому було створено Національну спілку журналістів України. Щиро вітаємо самих себе і голову Спілки Ігоря Лубченка.
В «УМ» було досить питань на предмет того, чи відповідає НСЖУ «віянням часу»? На момент заснування ця структура, як і кожна професійна спілка, дбала про побут та повноцінний відпочинок радянської людини. Житлова площа для творчих працівників, санаторії та путівки — це все було предметом відання спілки. Після здобуття Незалежності боротьба пішла вже не за квадратні метри. В Україні почали гинути журналісти. На пресу тиснули: фізично, морально, матеріально. До вживаного слова «цензура» пришвартувались «темники». Але історія зробила новий виток по спіралі, і яскраві виступи за свободу слова призабулися. Нині найбільше важить гаманець засновника видання. Він формує колектив, вказує напрям руху, і всі йдуть за керманичем. Якщо щось не влаштовує — можна перейти до конкурента. Плюралізму в нас рівно стільки, скільки платоспроможних партій. Україна за Кучми та й після нього стала країною розвиненого цинізму. Але на Хрещатику, 27 переконані в тому, що професія журналіста — найкраща. Про все це — у розмові з Ігорем Лубченком.

...На світанку 30 травня 1431 року до тюрми міста Руан увійшли духівники, аби сповідати та причастити одну з ув’язнених там злочинниць. Після всіх обрядів, дев’ятнадцятилітню дівицю на ймення Жанна Д’Арк допровадили до площі Старий Ринок, де на неї вже чекало вогнище, чималий натовп середньовічних роззяв та почесне місце в історії. Коли від її тіла лишився тільки попіл, рештки страченої вкинули у води Сени. На цьому життєвий шлях знаменитої діви і завершився. Однак вічність для Жанни 578 років тому тільки починалась...

Якось одне видавництво запропонувало мені взяти участь у цікавому проекті. У підготовці серії книжок для дітей та про дітей. Ідея полягала в тому, щоб описати дитинство відомих людей. В першу чергу — звичайно ж, юного генія Моцарта. Або королеви Єлизавети, доньки Генріха VIII, що з малих літ немало настраждалась від бздурів своєї звихнутої родини. З усього переліку я вибрала Жанну Д’Арк, але потім відмовилась писати відразу з кількох причин.

Днями заступник Генпрокурора Микола Голомша повідомив про те, що його відомство рекомендуватиме родині В’ячеслава Чорновола подумати над можливістю проведення ексгумації тіла лідера Народного руху. «Необхідність (ексгумації) назріла, але поки ми не поспілкуємося з усіма родичами, не доведемо їм необхідності це зробити, я не хочу брати відповідальність на себе і говорити, що ми будемо це робити», — сказав він.

Пояснюю відразу: маршала гречки (Черновецького) і маршала Гречка (вулицю) ніхто не скасовував. Просто та частина вулиці, котра є приватним сектором, власноруч скидає тенета радянського минулого і вдається до самоідентифікації. «УМ» уже писала про те, що вивіска «вулиця Баклажанна» ні з того ні з сього вигулькнула на периферійних київських Нивках. Чорні букви на жовтому тлі спеціально замовленої (так, це не якесь картонне «фуфло»!) вивіски щодня мигтять перед очима авторки цих рядків — по дорозі на роботу і з роботи. Поки така ініціатива була в однині, ми сприймали це як забавну витівку когось із місцевих жителів. Але креатив має, вочевидь, схильність до клонування. Слідом за Баклажанною, вулиця Гречка стала також Огірковою та Порічковою. Маємо тепер чотири в одному — одного маршала та овочево­ягідний мікс.

Валентин Наливайченко — людина не без почуття гумору. Не без куртуазних тонкощів у поводженні. Під час розшифровки інтерв’ю наново відчуваєш, як він елегантно заокруглив деякі питання, не давши на них прямої відповіді. Але така в нього служба. У сенсі — Служба. Закріплення Наливайченка на його теперішній посаді проходило не без драматизму. Адже колись призначення тієї чи іншої людини головою СБУ було привілеєм та капризом глави дер­жави. Наливайченко ж пройшов через горнило Верховної Ради: після тривалого вичікування парламент легітимізував його статус, позбавивши «приставки» «в. о.». Дарма що напередодні не було ніякої впевненості, що Рада віддасть потрібний мінімум у 226 голосів. І що дещиця заслуг при цьому належатиме Блоку Тимошенко, з яким відразу після голосування експерти «повінчали» Наливайченка, подейкуючи, що зорі на небі запалюють не просто так. Тепер йому доводиться відкараскуватися від натяків на «дружбу» з Юлією Володимирівною, виживати при нею ж прийнятому бюджеті та розв’язувати масу інших проблем.

Шпальти «Столиця» дісталися щурі та кліщі. Разом з енцефалітом, лептоспірозом та хворобою Лайма. Про них ми говоримо з Миколою Щепцем, який попереджає: якщо просто зараз не запланувати певні санітарні заходи, на київських пляжах цього літнього сезону купатись буде не можна (як і сидіти на піску чи під кущами). Але такі заходи ніхто не планує, та й планувати не збирається. Підприємство «Плесо», яке підчищало всіляку хвостату нечисть, тріщить по швах. До гігієни нікому немає діла, зате є діло до прибутків. Швидше за все, прибережні землі Києва так чи інакше перейдуть у приватні руки. І це ще півбіди. Друге горе в тому, що ці приватні руки навряд чи дадуть собі раду з дератизацією. Тож на Київ чекає доля міста Гаммельна, яке, як відомо з роману Сельми Лагерльоф та поеми Марини Цвєтаєвої, погано скінчило. Спочатку місто заполонили щурі, а потім... Словом, як завжди, схаменувся керівний люд надто пізно. Що ж до Києва, то наразі ми маємо радикальне скорочення кадрів у «Плесі» та повне нерозуміння того, що столичне водоймище — це не просто додаток до чиєїсь дачі, а ще й ціле море проблем. Чи принаймні озеро...

На Синьому озері, біля якого живе авторка цих рядків, уже кілька років стирчить табличка: «Купатися заборонено». Боюсь помилитися, але, можливо, навіть «купатися суворо заборонено». І все одно всі купаються. Влітку — люди, собаки, качки і водяні щури. Взимку — моржі–ексгібіціоністи. Щороку озеро міліє і зменшується у розмірах. Мабуть, рано чи пізно його засиплють землею і побудують ще один прикалабок Виноградарю — пару–трійку багатоповерхівок. Але йдеться не про це. А про один з 26 київських пляжів, які нині, якщо вірити екс–керівникові підприємства «Плесо» Миколі Щепцю, перебувають у непридатному для «споживання» стані.

Учора на тему дострокових президентських виборів, які Рада призначила на 25 жовтня, висловився на прес–конференції міністр юстиції Микола Оніщук. Думка міністра кардинально відрізняється від позиції 401 народного обранця. Спочатку у парламентському середовищі виникли ситуативні політичні домовленості, а потім під них підігнали юридичну складову, вважає Оніщук. До того ж юридичну базу застосували невірно, додає він. Адже «відносини, пов’язані з обранням Президента, врегульовані чинною Конституцією по–іншому, ніж це передбачено у постанові Верховної Ради щодо призначення президентських виборів». Словом, п’ятий рік повноважень чинного глави держави добігає кінця аж ніяк не у жовтні 2009–го, переконаний глава Мін’юсту. Утім остаточну крапку в цьому питанні поставить Конституційний Суд. Хоча особисто для Оніщука ця тема вже зараз є «вичерпаною».

Як то кажуть, кіт — за поріг, і... Київрада починає нормально працювати. Підбиваючи підсумки останньої сесії, можна з упевненістю сказати, що оздоровчі процедури Черновецького йдуть на користь усім. Навіть тим, хто не лікує «кашель» в Ізраїлі активним шопінгом та двома найдорожчими масажистками. (Так пліткують про мера таблоїди, хоча — перефразовуючи Остапа Бендера — до питання, яке ми зараз розглядаємо, гедонізм Чернівецького не має безпосереднього стосунку).