На перший погляд Володимир Заїченко може здатися диваком. І недаремно: не кожен українець прагне освячувати свою карну справу, угледівши в ній знак нечистого. Та ще й вимагати через суд у держави «вживати заходів», коли біс заволодіє діями та помислами державних мужів. А змусила Заїченка вдавадися у крайнощі підозріла, на його думку, низка «темних» подій.

Іван Шулик належить до тієї когорти помітних постатей на теренах Дніпропетровщини, котрих поняття «нова влада» стосується безпосередньо. Перший і незмінний голова обласної організації Народного руху України ще з 1989 року, він багатьом знайомий як запальний трибун. Після того як НРУ частково трансформувалася в Українську народну партію, у Дніпропетровській області її знову ж очолив Шулик. Лідером «костенківців» у краї він залишається й до сьогодні. Цієї осені Іванові Івановичу стукне 60, і напередодні такого поважного ювілею він досяг найвищого у своєму житті кар'єрного злету — очолив Управління культури Дніпропетровської облдержадміністрації. Це без найменшої іронії, адже Шулик є доволі успішним театральним художником, відомим навіть за межами України. З його призначенням з'явилася надія, що на культурній ниві Дніпропетровщини з'явиться свіжий струмінь.

Як ми повідомляли, Микола Григорович зник за таємничих обставин ще 29 червня цього року. Отож мимоволі спадало на думку найгірше. Навіть після того, як журналістів 22 серпня покликали на прес-конференцію з приводу цієї нашумілої пригоди. Медійники неабияк здивувалися, побачивши перед собою цілого і неушкодженого гендиректора Дніпропетровського союзу промисловців і підприємців.

Для людини, непосвяченої у специфіку гірничорудної галузі, ця назва об'єкта — дробильно-перевантажувальний пункт — мало що скаже. Проте, побувавши в кар'єрі і поспостерігавши за виробничим процесом на власні очі, кожен з нас зможе пересвідчитися у незаперечному: на Інгулецькому гірничозбагачувальному комбінаті сталася подія грандіозна. Так-так, без будь-яких перебільшень. Не менш показово, що це сталося саме у відкритому акціонерному товаристві «Інгулецький гірничозбагачувальний комбінат». Це підприємство виробляє третину українського залізорудного концентрату — близько 14 мільйонів тонн за рік. І є єдиним у галузі, що працює на рівні своїх проектних потужностей.

Прокуратура Дніпропетровської області таки порушила кримінальну справу за фактом фальсифікації підсумків голосування на виборах до обласної ради. Як уже писала «УМ», представники Партії регіонів та комуністів виявили недостовірні дані щодо 25 тисяч виборців, 23 тисячі з яких начебто проголосували за «Народний союз «Наша Україна». Міська виборча комісія, зрештою, свій же протокол скасувала. Але в територіальній цього «не помітили». Більше того, результати голосування до облради оперативно були опубліковані на шпальтах газети «Зоря». І хоч це викликало неабиякий резонанс, про реакцію з боку правоохоронців чути не було. Тепер же крига скресла...

70-річного Миколу Григоровича Омельченка на Дніпропетровщині представляти не доводиться. Колишній перший секретар Дніпропетровського міськкому та обкому Компартії України, перший заступник голови облвиконкому, депутат Верховної Ради УРСР Х та ХІ скликань. Відтоді як у 1996 році було створено обласний Союз промисловців і підприємців, Микола Григорович є його беззмінним генеральним директором.

Несподівана, навіть дивовижна поява цього священика в місті, означеному у свідомості більшої частини наших співвітчизників як батьківщина Щербицького, стала неабиякою сенсацією.

Для дружної родини Кулєшових 7 серпня ніщо неприємностей не віщувало. Скоріше навпаки — брат Наталі Володимирівни відзначав день народження. Отож вирушили до нього усі разом — чоловік, двоє чотирирічних синочків — близнюки Даня та Женя, батьки. Хоча Євгенія Петрівна та Володимир Олександрович і мешкали неблизько — у приватному секторі, нагоди побувати на іменинах сина вони пропустити не могли. Гуляли майже до десятої вечора. Щоправда, чоловік Наталі Володимирівни поїхав раніше — того дня він працював у нічну зміну. Тому поверталися вже без нього. Висадилися з маршрутного мікроавтобуса на 17-му кварталі, трохи пройшлися по вулиці 23 лютого, де мешкає Наталя Володимирівна з родиною. Гуртом стали переходити дорогу. Час уже був пізній, транспорту по проїжджій частині рухалося мало. До того ж вулиця 23 лютого — досить широка, що для Кривого Рогу звично. Отож і розминутися автомобілям iз пішоходами нескладно. Як би там не було, переходити дорогу вони стали без будь-яких задніх думок.

Щодо того, що Федір Решетников був художником відомим, у людей старшого та й середнього покоління і найменших сумнівів не повинно виникати. Його картини «Знову двійка», «Прибув на канікули», «Захопили «язика», «За мир» були знайомі буквально кожному. Про те ж, чи відповідають вони ідеологічним постулатам, ми, звісно, задумувалися найменше. Хоча й затямлювали Решетникова таким собі взірцем жанру соціалістичного реалізму, свого часу активно втовкмачуваного в нашу свідомість.
З огляду на регалії Федора Павловича і взагалі можна говорити про незаперечну прихильність до нього долі. Народний художник Радянського Союзу, лауреат двох Сталінських (себто, Державних) премій, професор Московського художнього інституту імені Сурикова, віце-президент Академії мистецтв Радянського Союзу у 1974—1987 роках — про такий послужний список справді можна тільки мріяти. Проте шлях до визнання Федір Павлович пройшов тернистий. І творцем своєї долі був сам. А його творчість не завжди органічно вписувалася до канонів соцреалізму. Просто сама радянська система змусила його, як і багатьох інших талановитих митців того часу, стати своїм співцем.

Торік «УМ» уже писала про мешканця Волині, який «клюнув» на яскраву телерекламу диво-ліків від «чоловічих проблем». Ліки не допомогли, а повернути свої гроші людина не змогла. Пенсіонер став жертвою шахраїв, які працювали за зручною схемою: «жертва» телефонує до фірми (клініки, лабораторії — назватися можна, як хочеш), замовляє ліки і віддає гроші кур'єру, який забирає оплату в обмін на препарат. Пацієнт залишається сам на сам зі своїми проблемами, потiм, зрозумівши, що ліки не діють, не може «вибити» з телефонних хлопців видурені гроші. Аналогічні випадки трапляються в Україні часто, але люди майже не звертаються до міліції зі своєю бідою: соромляться своєї недалекоглядності та й не вірять, що правоохоронці допоможуть знайти шахраїв. Дніпропетровські медики (справжні) стверджують, що в їхньому місті такі випадки — не дивина, але привселюдно розповісти про свої пригоди наважився тільки один чоловік.