«УМ» продовжує цикл нарисів про «малий туристичний Київ». Так ми вирішили назвати матеріали про столичні пам’ятні місця, які зазвичай не включають до традиційних путівників. Бо це не Лавра і не Софія, не Хрещатик і не Андріївський узвіз. Корінні кияни розповідають нашому виданню про знакову топоніміку Києва, яка або відійшла у минуле (як Євбаз, про який минулого разу говорив Олесь Ільченко), або існує здебільшого в усних переказах, перетворюючись мало–помалу на урбаністичну легенду. Дача Хрущова у Києві — ще не легенда, але вже й не реальність. Або реальність, приправлена вигаданими подробицями та відчутно міфологізована. Зауважу, що дитинство авторки цих рядків пройшло між двома чудовими парками (точніше, між парком і лісом, між Нивками та Сирцем). Гуляючи по парку, що звався у ті часи «Парком Ленінського комсомолу» та тягнувся вздовж проспекту Перемоги, між станціями метро «Нивки» і «Берестейська», я всотувала розмови дорослих і так собі зрозуміла, що саме в районі «Берестейської» жив собі якийсь Хрущов (у п’ять–шість років це ім’я ні про що не говорило, а лише малювало здорового жука у піджаку та картузі) і мав тут дачу з озерами. Причому — цю деталь я пам’ятаю вже добрих тридцять років! — в одному озері плавали тільки білі лебеді, а в другому — тільки чорні. «А де озера?» — запитувала я. «А ось», — показували мені на невиразні і не зовсім чисті ставки. «А де ж лебеді?». — «А лебеді полетіли», — казали мені під мої гіркі схлипи через те, що я вже ніколи не побачу цей унікальний птахоподіл на чорних та білих. Не знаю, чи жив Хрущов ще й на Берестейській (радянська партноменклатура цілком могла мати «мазаночки» по всьому місту), та все ж моя дитяча історія про його дачу виявилась байкою з підмоченою репутацією. Справжня дача Хрущова була на вулиці Герцена, розповідає «УМ» Євгенія Кононенко. Як з’ясувалось, у неї з цим місцем пов’язані свої власні рефлексії та спомини. А згадує вона, зокрема, таке:

Як стало відомо «УМ», сьогодні засідатиме бюджетна комісія Київради, яка підіб’є підсумки виконання міського кошторису за цей рік. Наше видання обов’язково повернеться до цієї події, аби озвучити деякі цифри та факти. А поки що мова про те, що на тлі бюджетного дефіциту міські чиновники вигадують нові статті видатків. З одного боку, подбати про освітлення вулиць — справа свята. А з іншого — занадто багато людей опікуються цим питанням ще з часів Олександра Омельченка. І занадто багато часу витрачено на балачки без жодного результату.

Набирає обертів скандал довкола фінансових оборудок керівництва Київського метрополітену. Днями прокуратура порушила кримінальну справу за фактом нецільового використання посадовцями «підземки» бюджетних коштів. А ЗМІ повідомили про 22 мільйони фактично вкрадених гривень. (Схема буцімто така: метрополітен закуповував обладнання за значно нижчою ціною, ніж це було зазначено офіційно, а різницю забирали собі його керівники).

Через зволікання з офіційним коментарем від директора метрополітену Петра Мірошникова ми можемо упустити важливі події, про які говорить усе місто. Приміром, найпопулярніше запитання, яке ставлять авторці цих рядків, полягає у тому, чи правда, що незабаром частково закриють виходи на станціях метрополітену (бо там буде нікому наглядати за порядком)? Якщо чесно, то я не знаю. Це мало бути одне із запитань, яке я адресувала б Мірошникову. А наразі хочемо актуалізувати проблеми, з якими сьогодні зіткнулося підприємство. Адже метрополітен — це хоч і розкіш, але водночас і засіб пересування. І ось цей самий засіб (найбільш швидкий та надійний, принаймні до теперішнього часу) може зазнати певних втрат. А отже, й ми з вами — також.

Про Євбаз я вперше почула від своєї мами, а Олесь Ільченко, наш сьогоднішній оповідач, — від своєї. Олесь уважніше слухав маму, а я у свої 12 (13? 15?) років була надто далеко від якихось єврейських базарів. Уже тепер, досягнувши віку, коли самій хочеться розповідати про минуле та ділитися спогадами, я розумію, що слухати і чути — дві великі чесноти. Із такою настановою «УМ» і надає слово Ільченку, який підмічає та смачно описує купу цікавих дрібниць. На жаль, зі знищенням Євбазу відійшов цілий пласт буття — романтика нетрів, галерея колоритних київських типів, навіть субкультура барахолки (особливо після руйнування Сінного ринку). Барахолки замінили секонд–хенди зі стійким запахом дезинфікуючих засобів та принагідною різаниною чи підпалами, затишних євреїв–міняйл — араби та негри, що стають час від часу об’єктами нападів. Утім призначення певних київських місць є незнищенним. Локальне покликання Євбазу бути Євбазом дається взнаки і під площею Перемоги, і між універмагом «Україна» та вокзалом. Наш фотокор Таня Шевченко зробила знімок цього київського п’ятачка — від колишнього Євбазу лишилося мало, та все ж...

Суть справи ми вже описували у позавчорашньому номері: сторіччя Київського зоопарку було використано для з’ясування стосунків між «групою Берзіної» та «групою Трантіна». Вийшло так, що по один бік барикад опинилася директор зоопарку Світлана Берзіна, по інший — її заступник Кирило Трантін. Трантіна підтримують, зокрема, Сергій Григор’єв та Ігор Марійчук — учасники «ювілейної бійки», яка виникла через те, що чоловіки намагались пройтися територією закладу з плакатом «Берзіну — геть!». Проблема, звісно, не у шматку картону, а у взаємних обвинуваченнях. Обвинуваченнях матеріального, фінансово–майнового порядку. Про педофілію чи — що в даному випадку було б актуальніше! — зоофілію, слава тобі, Господи, не йдеться. Тож бодай цей пункт можна відкинути... «УМ» мала можливість отримати коментар у Марійчука та записати інтерв’ю з Трантіним. А Берзіна, як і було обіцяно, сама розродилась цілою статтею. Дуже довгою і написаною російською мовою. Ми переклали її мовою державною і частково використали у підготовці цього матеріалу. Вирішили вдатися до жанру «контрв’ю», коли два опоненти відповідають на одне й те саме запитання. Щоправда, розуміти це слід не буквально, адже з Берзіною не було безпосереднього спілкування. От що в підсумку в нас вийшло:

Я пишу цю колонку, щоб відповісти на закид про недостатньо критичне висвітлення теми зоопарку. На жаль, прозвучало і таке. У квітні цього року я робила інтерв’ю з директором зоопарку Світланою Берзіною. Тоді вона зустріла мене досить люб’язно і відповіла на всі мої запитання. Гострі вони були чи ні — як на мене, нормальні... Нормальні та актуальні. Відтак я зробила розшифровку запису, але подала матеріал не як інтерв’ю, а як проблемну статтю. Я не замислювала її як комплімент пані Берзіній. І як підтримку її опонентів також не замислювала. Іншими словами, не була ні на чиєму боці. Не хочу казати, що була «на боці правди» абощо.

Київський зоопарк — знову в епіцентрі містечкового скандалу: заплановане на вихідні святкування його сторіччя дещо вийшло за межі веселого «фесту». На території закладу було побито двох його працівників — Сергія Григор’єва та Ігоря Марійчука. Чоловіки готували плакати з написом «Берзіну — геть!» (Світлана Берзіна — директор. — Авт.) і збирались приєднатися до групи колег, які також мали намір висловити своє ставлення до керівництва.

У четвер сталося нечуване неподобство в районі київської Шулявки — на вулиці Гарматній забудовники розгромили приватні гаражі. Така собі будівельна компанія «Самміт–М», озброївшись технікою, знесла 60 гаражів. Добре, що хоч машини, які в них стояли, варвари витягли і покидали будь–де. Власники автівок недорахувались запчастин: хтось не знайшов у своїй машині акумулятор, хтось «милувався» її подертими боками та вибитим склом. Зайве казати, що, якщо в гаражах були інструменти чи «запаски», їх хазяї не знайшли й поготів.

Коли знамените Київське водосховище «запускали» в дію (а було це в 1964–му), термін його експлуатації, за задумом будівничих, мав дорівнювати сотні років. Ця сотня ще не добігла кінця, але проблема в тому, що при закладанні гідроелектростанції та водосховища ніхто не розраховував на безконтрольну забудову обабіч цих об’єктів. Уздовж дамби мав рости ліс, а не елітні котеджі, які руйнують систему дренажу, зазначають екологи. Нині, як говорить в інтерв’ю агент­ству УНІАН керівник незалежної міжнародної групи вчених з прогнозування наслідків катастроф Василь Кредо, аварійність Київського водосховища зростає до 93 відсотків.